Проснусь. Зісковзну тихо з ліжка
Босоніж пройдусь по кімнаті,
Відкрию вікно, занавіску
Й потону в нічнім ароматі…

В ліхтарно ледь тусклому світлі
Дивитимусь сонно на місто,
На зорі до блиску розквітлі,
На сліз горобини намисто.

Полину із вітром осіннім
Дерев цілувати волосся
І в місячнім диво-промінні
Я тиші нап’юсь стоголосся

Лиш міста вогні в видноколі
і ніч свою казку сплітає…
Як гарно! І ти мимоволі
всміхаєшся й все забуваєш…

Я пишу и перевожу через разные переводчики, проверяю переведённый текст делая обратные переводы и исправляя погрешности,чтобы на сколько возможно точне передать смысл того, что перевожу, из того что пишу сам или перевожу других авторов - стихи или прозу. Если сделать более менее хороший перевод стихов, получаются как белый стих и передают относительно не плохо смысл и чувства поэтов. но этого мало, поэтому я  начал учить нидерландский язык, чтобы писать и публиковаться, публиковать переводы, в Нидерландах, на нидерландских сайтах, ресурсах в сети. Трудность заключается не только в изучении грамматики, правил, правильного произношения,  букв, звуков фраз на нидерландском языке и не только передача смысла текстов. Этого всего достаточно для деловых отношений, работы, но не достаточно для глубокого общения с людьми, без познания неписанных правил, смысла - глазами, душой самого нидерландского народа. И живой неписанный язык - это душа народа. Ведь глубокое общение между людьми происходит не только на физическом уровне, написанием и произношением слов, фраз, но и ментально - от души к душе. И это безусловно меняет смысл, даёт живо ощутить чувства, эмоции, настроение автора.
Слышать,познавать, говорить, писать на языке народа - это познавать, слышать и выражать душу самого народа, пропуская через себя и возвращая обратно в сказанном и написанном собеседнику.

Не ховайся, надіє, за хмарами,

Не тьмяній за вуаллю дощу,

Тіні сумнівів й так вже примарами

Нас доводять до крику й плачу.

 

Не лети, синя птахо, налякано

До гарячого сонця-вогню,

Вже і так нами стільки оплакано

І поховано мрій у броню.

 

Не стихай в серці, віро! Молитвою

Нас рятуй від убивчих доріг.

Тільки ти і маленькою крихтою,

Нагодуєш нужденних усіх.

 

Нам би дихати, та не руїнами –

Дим у грудях ковтком полину.

Не карай, милий Боже, нас війнами,

Ми вже знаємо миру ціну.

Ще зовсім недалеко до весни,
а я замерзла. Чашечкою чаю
я хочу відігріти свої сни,
та солоду для них не вистачає.

Ще зовсім недалеко до дощів
привітних, теплих, а не льодовитих,
та тільки б не стопити почуттів,
отих, що заставляли взимку жити.

Ще зовсім недалеко до тепла,
а я навчилась дихати морозом,
а я згоріла полум'ям до тла
іще тоді, коли сушила сльози.

Дивлюсь у вікно…
Місто втомлене спить…
Ти повір
Хмільна мов вино
Того сну вічна мить
В сяйві зір.

Бокал пригублю
Із нектаром п’янким
Тих зірок
В думках не втоплюсь,
Виплітаючи з рим
Кожен крок.

В напівтемноті
Буду впевнено йти
По слідах,
Що з мрій і віршів
Постелив мені ти
В своїх снах.

Нектаром сп’янить
Чи вином до схочу
Мене ніч
І сном стане мить,
Де я з містом мовчу
Віч-на-віч…

Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

 

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

 

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

 

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

 

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

 

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.

І знов не спиться. За вікном давно
Серпанком ніч все вкутала охоче.
На «ти» ми з нею стали вже давно,
На брудершафт п’ючи біль опівночі.

Із присмаком солоної сльози
Й солодкої усмішки, визнать мушу, –
Її цілунки – подихи грози,
Її вино немов бальзам на душу.

Такі прості, здавалося б, питання
І стільки в них мелодій світлих, чистих,
Та знов забракне слів , щоб без вагання
На запитання долі відповісти.

Так мало нам для щастя, ніби, треба,
Твоя зоря одна лиш – що шукати?!
Та враз мільйон засвічується в небі
І всі зливаються, і спробуй тут вгадати…

Так легко, наче, досягти до сонця,
Бо линуть журавлями мрії-крила,
Та раптом біль дощами у віконце
Постукає і втопить всі вітрила.

Так просто й легко, складно так і важко…
Усе проходить, все це в порівнянні.
Не ранило б лиш серце й душу-пташку
Смертельно від невдач розчарування.

Для усмішки не треба так багато,
Для радості не треба зір озерце, –
Лише навчитись миті відчувати,
Що стукають із ними в наше серце.

Для струн душі смичка із чар не треба,
І магій слів не потребує щирість,
Із них весь світ малює пісню неба,
Із них життя складає слово «милість».

Для щастя зайві барви веселкові,
Не треба подарунків для кохання,
Вони самі – великий дар Любові,
Лиш берегти їх треба як востаннє.

Знов топлять душу сумніви, а я
Не хочу ними світ заполоняти,
Я ще не розучилася сміятись,
Хай тьмяно, та горить моя зоря!

Десь закрадеться в серце біль ножем,
А я не хочу більше його крові,
А я втомилась жити без любові
Й вмиватись смутку грозовим дощем.

Не хочу більше ні думок, ні слів,
Не хочу переконувати знову
Сама себе, що буде все чудово,
Не хочу жити маревом із снів.

Я падати уже втомилась так
У прірву, де немає краю болі...
Я хочу жити! Лиш не знаю в долі
Хоч трошки сил ще випросити як?