Принишкло ліс мов на сторожі снів
Леліяв тишу, мріяв й хмурив брови,
А вітер в павутиння сонце плів
Чарівним птахом далей вечорових.
Ледь чутно небо дихало слізьми
І сутінками в ноги опускалось.
Тремтіло літо змоклими крильми,
А я… в плаксиве літо закохалась…
Сьогодні ти наснився мені…
Ти просто посміхався, тією щирою посмішкою від якої линуло справжне світло і тепло. Тобі було добре... я навіть відчула крізь сон твою радість і насолоду…насолоду життям, цим сонячним днем…мною.
Навіть коли я прокинулась… я ще довго перебувала у мареві безтурботності, радості…з відчуттям безкрайньої свобиди…коли здається, що весь світ біля твоїх ніг і все-все обов*язково справдиться…
А потім я згадала…що тебе ніколи не побачу…тебе немає…ти там…звідки не повертаються…
Відчай?...Ні!
Я вдячна, що збагнула це незрівняне відчуття щастя…відчуття спокою…відчуття справжньої рівноваги…
Ми будимо бачитись…хоч так…ми будемо бачитись завжди…аж до тих самих пір поки я не піду до тебе…
І потім те, про що мріяли і що стало нездійсненним на землі – справдиться!
Серед літа - зимові протяги,
а я досі босOніж, в платті лиш…
Далі й далі відносять потяги
сонця блиск. Чи ж ми небо втратили?
Чи то в червні морози березня
й мрія бути втомилась лишньою?
...Я не була твоя «теперішня»,
а вже стала тобі колишньою…
