Я у тобі залишуся лиш спомином
солодкої роси і прісних губ,
я розіллюся солов’їним гомоном
і твоє тіло прагнутиме згуб.

Я озовуся в серці твоїм тишею,
що заховалась в м'яті й спориші
і зацвітуть в тобі душею-вишнею
прості, та щирі всі мої вірші.

Я буду тліти у тобі бажаннями,
хоч ти й мене в собі не впізнаєш,
та я – це ти, з смішними запитаннями,
з дитячими очима, що без меж.

Та я –це ти… і іншого не прагну я,
й не хочу бути іншою, о ні!
бо у тобі якась нестримна магія,
яка весь світ пробуджує в мені.

Пришла домой с работы… уставшая, глаза вылетают с орбит из-за того, что все 9 рабочих часов перед  компом…  

Ммм…  чашка любимого зеленого чая с жасмином… теплые шерстяные носки… в квартире дубарь… включаю компьютер – фейс бук, контакт, почта. Хорошо, что с одноклассников и моего мира удалилась- времени меньше на инэт уходит. Тааак… что тут у  нас? Пару сообщений. Ага… да ладно? Ох ты- какие фоточки. Классные, но я не рискнула бы такие откровенные выложить в контакте. Или…   ой какое видео классное… Это же летом 2007 (или 06 ?) снимали… приятно вспомнить. Все – дружеский долг выполнен- с днем рождения всех поздравила, фотки откаметила, попереписовалась с  тем, кого давно не видела…

Какой милый  и невинный самообман- как будто со всеми поддерживаешь отношения, но и в то же время- почти ни с кем из длиннющего списка друзей близко на самом деле не общаешься…  да, раньше было больше причин увидеться- иначе никак не свяжешься…

Глупо, когда с соседями общаешься по интернету…  Хотя, я вас прошу, какое общение? Так обмен общими фразами: «как дела?»- «норм. а у тя?»-«спс. тоже хорошо» Замкнутый круг: интересуешься всем поверхностно, стаешь поверхностной личностью, не вникающей ни во что глубоко, … но так же всю жизнь можно так поверхностно прожить, особо не над чем не напрягаясь… И как итог:  ты взвешен и найден слишком легким…

Эээ… вроде чуток посидела, а ночь уже глубокая и мысли путаются…  Айда в мягкую постельку- ни на что больше сил нет (только на и-нэт)))         

     02. 2010                                                                                 искренне ваша   тортика кусОК

Нет смысла ворошить угольки угасших чувств. 

Их залило ливнем горьких слез и они больше никогда не вспыхнут ярким пламенем.

Они отгорели свое и теперь требуют покоя.

Не стоит пытаться их выбросить ибо они являются частью жизни.

Просто не трогать, а время само укроет их пеленой забвения.

А потом будет новый огонь....

 

Отрутою в долонях краплі сліз.
Прозорі, чисті, сяють,– але мертві…
Пронизані очима вже наскрізь
Холодної самотньо-злої смерті.

Ти обніми мене й не відпускай
Допоки небо світиться зірками,
Допоки сонцем сяє небокрай,
Або вмивається солоними дощами.

І хай навкруг танцює танго знов
Хоч тисячу смертей в вогненнім колі,
А я із їхніх кам’яних оков
Все вириватимуся впевнено на волю.

Ти обніми. І що тоді мені
Все те, що доля у сльозах віщує!
Я виживу у будь-якім вогні,
Лиш ти будь поруч, будь лиш поруч… чуєш?!

Не відпускай! Сховай мене від них!
Я хочу жити! Хай остання в серці
Ця мить у нас… Та ти перетвори
Ту мить у вічність, непідвладну й смерті!

Відпусти моє серце – воно не твоє,
я його не віддам тобі, чуєш?!
Не цілуй так зрадливо уста і плече,
я ненавиджу, як ти цілуєш!

Навіть думати в душу ввірватись не смій, –
не злетиш ти до неї, пропаща,
і не треба повторювать знов "він не твій", –
я ж тобі не повірю нізащо.

Я всміхатися навіть сльозами журби
буду знов, бо він поруч зі мною,
а ти плач, бо була самотою завжди,
Так і лишишся ти самотою.

Опівночі підкрашу очі, губи
й на місяцеві полечу гойдатись,
бо там у небі гарно так, до згуби,
бо там від буднів можу заховатись.

І хай усі говорять, що я відьма,
І від моєї тіні хай втікають,
а я скажу вам, що я з ними згідна,
хоч місяця в кишеню не ховаю.

Протру його із зорями до блиску,
щоб відбивались у очах чарівно,
щоб чи далеко щастя, а чи близько
до мене привели його все рівно.

Я погойдаюсь з нічкою тихенько
і порахую зорі нашвидкоруч,
а раптом віднайде моє серденько
оту єдину, що з твоєю поруч.

Я мовчки читаю молитву
                                       очима.
Життя стало полем для битви,
                                       а я
Немов течія, що несеться
                                       нестримно
І вже не скінчиться, здається,
                                       війна.


Живих у війні цій немає,
                                       ні мертвих.
Німим полем бою гуляє
                                       та мить
Безумних ідей, для яких ми
                                       не жертви,
А тіні, що стати не встигли
                                       крильми…


Жорстока війна без надії
                                       з собою…
Пронизливий вітер знов тліє
                                       в висках.
Запалюю душу розмиту
                                       свічою...
І знову читають молитву
                                       уста…

Як же добре блукати улітку
Досхочу лісовими стежками.
Я знайду запашну семи квітку,
З різнобарвними що пелюстками.

Поцілую пелюстки зірчасті
Й сім бажань я у них загадаю:
У БЛАКИТНОЇ – радості й щастя,
В ТЕМНО-СИНЬОЇ – снів небокраю.,

В БІЛОСНІЖНОЇ ніжності й ласки
І незгасних надій я попрошу,
У БУЗКОВОЇ – справжньої казки,
Де в житті море друзів хороших,

У ЧЕРВОНОЇ – звісно любов’ю
Щоб палало щасливе серденько,
У ЗЕЛЕНОЇ миру й здоров’я,
А у ЖОВТОЇ – усмішок жменьку!

Я б пелюстки пустила за вітром,
Але все ж не посмію їх рвати,–
Раптом ще хтось знайде семиквітку
Й сім бажань схоче теж загадати.

Втомився? Стільки мабуть клопотів й проблем…
Сідай, я напою тебе гарячим чаєм
Із липою, мелісою і чебрецем.
Про все забудь, нехай душа відпочиває.

Ти по краплинці, мов п’ючи богів нектар,
Відчуй як сила струменем тече по венах,
Як хочеться всміхнутись просто так, без чар
І просто ще раз пригорнутися до мене…

Я не питатиму тебе вже ні про що,
Помовчимо з тобою, порахуєм зорі
Чи просто слухатимем теплий літній дощ,
Якщо заплаче раптом небо неозоре.

Ти відпочинь. Закривши очі, відпусти
Усі свої думки, хай вільно політають.
Відчуй на смак життя… відчуй на дотик сни…
Ти лиш прийди. Я напою тебе гарячим чаєм…

Догоряє літо…
Ним ще сни зігріті,
Та осіннім вітром
Пахне вже в повітрі…

Філіжанка кави
У кафе старому,
Зайчиком ласкавим
В моїй чашці промінь.

Був би ти навпроти
З ніжними очима —
Зникли б всі турботи
Там десь за дверима…

На кавовій гущі
Погадаю трішки…
Може стріну тут ще
Я твою усмішку,

Може тут навпроти
Сядеш ти на лаву,
Ну а зараз поки
Тільки я і кава…