Поверни мені моЮ усмІшку,

Я без неї мріяти не вмію.

І розбав її своєю хоч би трішки,

Бо інакше вона сЕрця не зігріє.

Поверни…Мені без неї важко.

Сум не можу із душі прогнати.

Та вона в твоїх руках, неначе пташка,

Пригорнулася й не хоче відлітати.

То й нехай залИшиться у тебе,

Головне, щоб ТИ міг посміхатись.

Задля твого щастя, якби було треба,

Я б мільйони посмішок змогла віддати.

Уже настав той вирішальний час,

Залежить все від кожного із нас.

Чи світлою дорогою вперед іти,

А чи залишитись назавжди у пітьмі.

 Багато зараз дуже вміють нарікати,

Але чомусь не хочуть того знати,

Що наша влада і усе, що навкруги,-

Це відображення того, чим є вони самі.

І не потрібно зовсім голосно кричати,

Від цього світ не зможе кращим стати.

А докорінно все навколишнє життя міняти

Потрібно кожному із себе починати.

І хай там що говорять, та я знаю,

Що скоро ясним світлом засіяє,

Розквітне і підніметься з руїни

Найкраща моя рідна Україна!

Липневий день.Високий Замок.

Кохання нашого світанок.

Снують туристи.В’януть квіти.

А ми з тобою, наче діти.

У своїх мріях заблукали,

Й нікого ми не помічали.

Години бігли, наче миті,

А ми одні у цілім світі.

Для нас мелодія лунала,

У серці ніжність проростала,

Вже вечір перейшов у ранок.

Нас поєднав Високий Замок.

Моя душа, мов пташка білокрила,

Літає вільно у просторих небесах.

Терпінню й мудрості вона училась,

У неземних мандруючи світах.

Її могутніх крил ніхто не поламає.

Не почорніє від наклепів і обмов.

Сильніш від зброї її Віра захищає,

Й потужні два крила-Надія і Любов.

Нам життя дароване від Бога,

Тільки ми його не вмієм цінувати.

В ньому істина, і правда, і дорога,

Він нас вчить любити і прощати.

Ми усі його живі клітинки.

В нього мить як вічність, вічність-мить.

Ми у морі Всесвіту краплинки,

А в краплинці кожній цілий світ.

Він нам показав життя дорогу,

І напитись дав живильної води.

Він узяв наші печалі і тривоги,

Ми ж його бездушно розп’яли.

Істину в чужих світах шукаєм ,

Поклику душі чомусь не хочем чути.

І трактати філософські ми вивчаєм ,

Та у власне серце боїмося заглянути.

На шматки самі себе ми розриваєм,

Поклоняючись язичницьким богам.

Та кому вклоняємось, від того й силу маєм,

Власну душу віддаємо злим вовкам.

Є у Всесвіті для всіх закон єдиний ,

І ніщо, розділене в собі, не устоїть.

Не злетить увись з одним крилом пташина,

Так і тіло без душі не зможе жить.

Тільки з Ним зумієм зло здолати.

Ми усі – Його єдиний організм.

Є приреченим без тіла орган помирати,

Ми самі ж і запускаєм вбивчий механізм.

Він пожертв і нагород не вимагає,

Всіх дітей своїх любов’ю огортає

Кличе він усіх, й до кожного озветься:

“Ось стою і стукаю…Впустіть до серця…”

Ти дарував мені конвалії

Тої весняної казкової пори.

Ти називав мене коханою

У тихі березневі вечори.

Той аромат кохання і конвалій

Туманом огортав нас до зорі.

Через роки я все ще пам"ятаю

З медовим присмаком вуста твої.

Давно живем у різних ми реаліях,

Кохання наше не зуміли зберегти.

У той далекий вечір плакали конвалії,

Коли з тобою розлучались назавжди.

Були в моїм житті троянди і азалії,

І орхідеї цвіт не раз у серце западав.

Та я ніколи не забуду ті конвалії...

З такою ніжністю лиш ти їх дарував.

У відблиску ранкової зорІ

Травневий день свій шлях розпочинає.

І світлим променем веснЯної пори

Він нам у літо двері відчиняє.

Прощається із нами вже весна.

Дарує нам останні дні яскраві.

“Ще зачекай…” Але не слухає вона.

Порушувати часу хід не має права.

Так швидко й ніжно по землі пройшла,

Та слід у серці все ж зуміла залишИти.

І дощиком рясним заплакала вона,

Віддаючи нас у палкі обійми літа.

Усю красу свою й тепло нам віддалА.

Й квітучим кИлимом  наш рідний край встелила.

Віночки щастя і любові нам сплела

Й веселкою у душах розчинилась.

Чому так часто ми цінуєм тих, кого втрачаєм?

Чому про головне сказати не встигаєм?

Чому так близько ми когось до серця підпускаєм?

Й себе частинку добровільно залишаєм?

Навіщо ці пусті слова, загальні фрази?

Нема довіри вже, й нема обрАзи.

Їх шовкові серця того не знають,

Що відчувають ті, хто їх втрачають.

Їм бАйдуже, що в комусь пустку залишають.

Для них життя – театр, де маски лиш міняють.

Довірливі серця так легко приручають.

А завтра з кимось іншим у піжмурки пограють.

Чому й навіщо? Не мені про це судити.

І, мабуть, я цього не зможу зрозуміти,

Цього мистецтва – у житті актором бути.

Торкнутись струн душі, а потім все забути…

Ніщо не змінилося в світі,

Так само сніжинки кружляють,

Так само лютує вітер,

І хтось десь на когось чекає.

Цей вечір такий загадковий.

Когось він теплом огортає,

І здійснює мрії казкові,

А когось назавжди розлучає.

В цей вечір тобі побажаю

Нарешті знайти свою мрію,

Яка ніжне серце зігріє

Й кохання твоє зрозуміє.

Завтра спогад розтане холодний,

Знову ранок мені посміхнеться.

Абонент недосяжний сьогодні,

У цей вечір я вимкнула серце.

У березневих тихих вечорах

І у рожевих лагідних світанках

Твоє ім’я у серці й на вустах

Пише любов мереживним серпанком.

Стомилися … Але не в тому річ,

Що розучились вірити й чекати.

Бо серед тисячі чужих облич

Так важко рідні очі відшукати.

Ти поруч – і не треба зайвих слів,

Й назад вже не потрібно повертати.

Не ранять душу більше спогади зі снів.

Я день новий з тобою хочу зустрічати.

Ти втрат багато у житті пізнав,

Та не стогнав, не нарікав на долю.

І за любов винагород не вимагав,

Просто кохав і був самим собою.

Щира молитва з серця струменить,

Безмежна вдячність душу огортає.

І тиха радість наповняє кожну мить.

Просто іду.Просто живу.Просто кохаю.