Проклади мені шлях між зорями,

Розіллюся по небу веселкою.

Обережно зорею прозорою

Шукатиму лиш твого берега.

Упаду дощовою краплинкою

Поміж мрій і сріблястих снів твоїх.

А у серці зостанусь перлинкою,

Мелодійним наспівом весняних вітрів.

Я лиш прошу, в тім серці мене зустрінь

Тихим шепотом щирого слова.

Апельсиновий смак полум’яних надій

Йому світлу покаже дорогу…

Не бійтеся жити і світ цей любити,

Бо швидко час плине,його не спинити.

Не бійтесь радіти,день новий стрічати.

Не бійтесь у людях  добро помічати.

Не бійтеся серце своє відкривати,

Не бійтесь кохання у нього впускати.

Не бійтеся мріяти і в снах літати,

Не бійтесь надію у серці плекати.

Не бійтеся заздрощів і пересудів,

Не бійтесь того,що подумають люди.

Не бійтеся душу слізьми очищати,

Любов і усмішку комусь дарувати.

Не бійтеся бути самими собою,

Не бійтеся Богу довірити долю.

Не бійтесь провину свою визнавати.

Лиш бійтесь в зневіру і відчай впадати.

Найгірше,що можем собі ми обрати –

Це Бога зректися і душу продати…

Бо Віру ніколи не треба втрачати,

Коли Він у серці,то кого ж вам боятись?!

Коли торкнулась твоїх вуст,

Я думала, торкнулась неба.

Таких солодких і п’янких,

Таких жаданих і шалених.

Той поцілунок, наче мід,

Неначе полум’я, гарячий.

Неначе зоряний політ.

Чи то сміюсь, чи то я плачу?

Я відриваюсь від землі,

З тобою полечу у сині далі.

Коли відчула я вуста твої,

У моїм серці зацвіли конвалії.

Хвилина, мить, а, може, дві,

Такі омріяні хвилини…

Торкнулись вуст вуста твої,

Як сонця промінь до перлини.

Хочеш,буду Ангелом Твоїм?

Я до тебе прилечу на крилах ночі.

Подарую різнокольорові сни.

Ніжно поцілую твої очі.

Я нечутно твоїх вуст торкнусь,

І ніщо чарівний сон твій не нарушить.

А на ранок в синім небі розчинюсь,

Щоб увечері до тебе знов вернутись...

Розквітає весна дивоцвітом

У твоєму розкритому серці.

Сонця променями оповита,

Лебедина мелодія ллється.

А в очах твоїх тепле літо,

Несподіване і незнане,

У душі виграють самоцвіти

ВеслкОвими кольорами.

І неначе до неба торкаюсь

До твого семиструнного серця.

Ароматами перших конвалій

Ніжно щастя хай в ньому озветься.

Ти тільки друг, і більшого не буде,

Тож не чекай, і не надійся, не проси.

Лікує час. Усе мине. Мене забудеш.

Прошу,  ти тільки з серця свого відпусти.

Пробач, але тебе я не кохаю,

І не шукай смарагди у моїх очах.

Бо не з тобою в мріях і у снах літаю,

І не тобі дарую ніжність у віршах.

У вальсі білому зірки кружляють.

Прощаючись, летять за небокрай.

Цей срібний вечір я для тебе залишаю.

І вже піду… Мене не повертай.

Тебе я з серця відпускаю…

Тільки тепер уже назавжди.

Холодним снігом огортають

Терпкі слова гіркої правди.

Я світ тобі новий відкрила,

Із кольорових снів таємних.

Я йшла до цілі й розуміла,

Що ти лиш іграшка для мене.

І що ж тепер? Мене осудять?

Хто ж має право це робити?

Та все-одно, що скажуть люди,

Ти знаєш, що не їм про це судити.

Ти знаєш все…Тільки для себе

Тебе також я іншого відкрила.

Я дарувала тобі зорі й небо,

І все ж я не тебе в тобі любила.

Не треба сліз .Слова вже зайві.

Ще вчора ввечері свіча горіла…

Та вранці дві убивчі есемески

ЇЇ для нас назавжди загасили.

Серце жінки – це казковий сад,

У якому легко заблукати.

Це чарівний таємничий клад,

Та його не всім дано пізнати.

Серце жінки – ніжності скарбниця,

Шлях до того серця непростий.

У країні мрії  зможе опинитись

Хто знайде до нього ключик золотий.

Серце жінки – це кохання жар,

Що в  морози люті зможе обігріти.

Серце жінки – це дзвінкий кришталь,

Не дозвольте ви йому розбитись.

Мене не тримай – все-одно відлечу.

Дурману напилася вже досхочу.

А ти на землі своє щастя шукай,

Та крил своїх ніжних,дивись,не зламай.

Як крига,холодні ті крила бувають,

Коли свою сутність небесну втрачають.

Політ особистий не можуть відчути,

Бо лиш плазунами їм хочеться бути.

Оманливим крилам так любиш вклонятись,

Лиш тінню від них прагнеш ти залишатись.

Щоб дихати вільно і вільно літати,

 Потрібно хоча би Людиною стати.

Когось вона ніжно теплом обігріє,

Когось без жалю вогнем обпече.

У чийомусь серці поселить надію,

ЧиЄсь на шматки порубає мечем.

Як сонце весняне комусь вона світить,

Промінчиком Ясним веде крізь туман.

Когось, навпаки, аж до болю засліпить,

Насправді ж ілюзія все і обман.

Комусь вона стане солодким нектаром,

Цілющий бальзам свій у душу проллє.

Когось пригостить таємничим відваром,

Сп’янить,  одурманить, а потім уб’є.

Вона - наче фея, прекрасна, казкова,

Хоч раз у житті її кожен стрічав.

Та хтось з нею світ свій зробив кольоровим,

А хтось назавжди її з серця прогнав.