Я у Ангела свого спитаю,

Чому часто так в світі буває?

Чому діти невинні вмирають?

А стихії і війни життя забирають?

Я у Ангела свого спитаю,

Чому СНІД і чума процвітає?

Хтось грошима на вітер жбурляє,

Хтось від голоду й сліз потерпає.

Я у Ангела свого спитаю,

Чому радості в світі так мало?

І яке нас майбутнє чекає?

І чому всі байдужими стали?

Я у Ангела свого спитаю,

Чому ті, хто на діток чекає,

І роками надію у серці плекає,

Їх безглуздо і страшно втрачає?

Тихо Ангел мене запитає –

Чи ти дійсно це знати бажаєш?

Бо лиш ваша у тім провина,

Що надходить розплати година.

Чому заздрісні ви і жорстокі?

Чому в ваших серцях неспокій?

Недовіра і гордість між вами,

Душі рвете їдкими словами.

Плачуть Ангели в небі над вами,

Просять в Бога прощення сльозами.

Та не чують їх люди й не вірять…

Через те всі страждання і біди.

Хіба ж можливо так любити,

Щоби піти й не озирнутись?

Назавжди з серця відпустити,

Але ніколи не змогти забути.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб щастя іншому віддати?

І свої мрії вщент розбити,

А нових навіть не шукати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоби ні слова не сказати?

Лиш мовчки в очі подивитись,

І в одну мить минулим стати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб свою біль від всіх сховати?

Й себе по краплі розчинити

У тій,яку потрібно вже втрачати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб її снів не турбувати?

І в світі іншому без неї жити,

Але нікого в світ цей не впускати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб через довгих десять років

Цей погляд стомлений зустріти,

Й спіймати в ньому блиск раптовий.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб,як тоді,ні слова не сказати…

Тільки до серця міцно притулити,

І вже ніколи більш не відпускати.

 

І знову у Львові дощі…

Ну де ж та Весна заблукала?

У квітковОму плащі

УсмІшку свою приховала.

Чомусь засмутилась вона.

І небо ридає дощами.

І сонечка в ньому нема,

Лиш хмари пливуть над нами.

Так прагне твого тепла

Веселкове місто Лева.

Прийшла вже твоя пора,

Конвалієва королево!

А, може, ти закохалась

У перемінливий вітер?

І в ньому ти розчарувалась,

І серденько твоє розбите?

Ти із очей смерекОвих

Зітри кришталеві дощинки.

Скоріш повертайся до Львова,

Повір, ти нам дуже потрібна.

Сірі хмари небо все покрили,

Біль у серце уп’Явся терниною.

ПолинОві сльози землю окропили.

Плачуть Янголи над нашою Вкраїною.

Над ланами нашими квітучими,

Над Дніпром широким і над кручами,

Над народом непоборним –Українцями,

Що в країні власній стали вже чужинцями.

Над продажними зажерливими душами,

І над тими, хто їх плакати примушує.

Плачуть Янголи, народ свій потішаючи,

В душах вірних дух свободи укріпляючи.

Вже та чаша переповнена терпінням,

Що готують для новОго  покоління.

З голови до ніг дурманом обливають.

То й нехай! Дивакуваті, тями ж бо не мають

В тому, що в серцях віками воля гартувалась.

І вони туди не влізуть, як би не старались!

Марно сіяти у тих серцях “понятій” насіння,

Бо давно там вкоренилась й квітне Україна.

Годі сну! Пора вже встати й скинути кайдани!

Бо керує нашим краєм інопланетянин!

Як з чужих світів пришельці на Землю сідають,

То й вони навіть закони наші поважають…

Плачуть Янголи над нами рясними дощами…

Омивають край наш рідний щирими сльозами.

Буде доти Вона з нами – найкраща, єдина,

Доки хоч в одному серці б’ється  Україна!

Я відчуваю тебе душею.

В моєму диханні ритм твого серця.

У мою долю упав ти зорею,

І срібним морем у ній розлився.

У нашому світі усе проминає.

Час швидко біжить, залишаючи втому.

А я твоє серце в долонях сховаю,

І не віддам його більше нікому.

А я нашим мріям не дозволю розбитись,

Бо шлях до них був через терни колючі.

“Упасти, щоб встати! Й на зорі дивитись!”

З цим гаслом долали життєвії кручі.

Твій смуток – то моя печаль,

Твоя усмІшка-щастя мого серця.

Я твоїм лагідним турботливим рукам

Довірила б, напевно,цілий всесвіт.

Забери, пригорни, поклич…

Чи у день, чи у тиху ніч.

Обійми, поцілуй, зігрій…

Поведи у країну мрій.

У долину таємних бажань,

Де немає печалі й страждань.

Де немає болі від втрат,

Й перекриті дороги назад.

У той край, де фальші й обману нема,

Де слова не щезають безслідно й дарма.

Ти послухай, як серце б’ється…

Тільки віра у ньому жива зостається.

Не кажи, що усе минає,

Я й сама це чудово знаю.

Тільки час з нами планів своїх не звіряє,

Й бути сильною деколи сил вже немає.

Ні про що ти мене не питай,

Лиш від цілого світу сховай.

Ти сердечний потік не спиняй,

Тільки рук моїх не відпускай…

Я просто хочу знати, що ти є.

З твоїм ім’ям щоранку прокидатись.

Воно в моєму серці сонечком живе.

В його проміннях хочу я купатись.

І у полоні твоїх теплих рук

Хочу щоночі тихо засинати.

Я хочу чути серця твого стук,

І новий день з тобою зустрічати.

Як добре, що ти є у цьому світі.

Тебе я хочу просто відчувати.

Себе для тебе залишати в кожній миті.

Ти є… Мені це просто необхідно знати.

ПОСМІХНИСЯ РАНКОВОМУ СОНЕЧКУ,

ПОСМІХНИСЯ ВЕЧІРНІЙ ЗОРІ,

ПОСМІХНИСЯ СВОЄМУ ДРУГОВІ,

ПОСМІХНИСЯ КОХАНІЙ СВОЇЙ.

ПОСМІХНИСЯ,ЯКЩО ТИ ЩАСЛИВИЙ,

ПОСМІХНИСЬ,ЯКЩО СУМНО ТОБІ,

ПОСМІХНИСЯ НА ЗЛО УСІМ ВІРУСАМ,

ПОСМІХНИСЯ ТИ РІДНІЙ ЗЕМЛІ.

ПОСМІХНИСЬ НЕЗНАЙОМІЙ ЛЮДИНІ,

ПОСМІХНИСЯ САМОМУ СОБІ.

ПОДАРУЙ ТИ УСМІШКУ СВІТОВІ,-

ТОЖ І ВІН ПОСМІХНЕТЬСЯ ТОБІ!

Твої вуста вогнем солодким обпікають,

Хвилями пристрасті вкривають поцілунки.

І ніжним трепетом все тіло огортають,

Малюючи по ньому візерунки.

Цілуй! Шалено, палко, до нестями!

Я наче віск, в твоїх руках топлЮся.

Нема ніяких заборон між нами,

Я у тобі до краплі розчинюся.

Вже промінь сонця до моїх очей торкнувся,

І знов біжать по тілу лагідним дощем

Втоми не знаючі  гарячі поцілунки,

А їм назустріч тихий шепіт – хочу ще …

Чому розбиваються мрії,

Які ми у серці плекаєм?

Чи ж мріяти зовсім не вмієм?

Чи в них порятунку шукаєм?

Як часто ми в мріях рожевих

Собі безтурботно літаєм.

Давно вже прокинутись треба,

Але ми цього не бажаєм.

Ми в хмарах ілюзій блукаєм,

Даремно вбиваючи час.

Та він нам цього не прощає,

Й правдиво карає нас.

Бажання свої ми лелієм,

І сон навіть часом втрачаєм.

Тоді безневинна мрія

Вже в манію переростає.

Про щастя чуже ми мрієм,

Й собі оправдання шукаєм.

Собою вже не володієм,

І совість останню втрачаєм.

А дехто лежить на дивані,

І  сповнення мрій всіх чекає.

Але, щоб здійснились бажання,

Ніяких зусиль не вкладає.

Нам небо дає підказки,

Якщо ми їх вперто шукаєм.

РозІб’ється мрія-казка,

Коли ми їх відкидаєм.

А той, хто ніколи не мріяв,

Хіба ж він насправді щасливий?

У снах він літати не вміє,

Це пустка в обгортці красивій.

Пусті, небезпечні, крилаті…

Вони можуть вщент розбиватись.

Якщо ж все життя не дрімати,

Вони мають здатність збуватись.

Від мрії є два шляхи –

Вперед, якщо є устремління.

А другий шлях – втрата душі

Від одержимості й ліні.

Якщо ж поруч з мрією віра живе,

То стане реальністю й казка.

Любов і надія здолають усе.

ТО Ж ЗНАЙТЕ,ЩО МРІЯТИ ВСЕ Ж ПРЕКРАСНО!