На сие неподобство подбил меня вот этот персонаж.

Но корни истории нужно искать глубоко. Или даже еще глубже.

Барышня ослепительной доброты. Внешностью не обижена. Вниманием - тоже.

Чувство юмора: присутствует.

Предпочитаю европеоидных мужчин с 19 до 35 и с 45 до 70. 

Ненавижу расизм, культивирую рабство.

Никода не против. Не против войны, но за мир.

Знакомлюсь на улице, в общественном транспорте и курилках.Секс обещаю на первом знакомстве с пониманием, что обещанного три года ждут.

Паразитирую.

Люблю итальянский язык, европейское кино, запах книг и порно начала прошлого века.

Люблю яйца пашот, фуа гра, осьминогов, перловку  и пиццу.

Не ем ничего из вышеперечисленного.

Алкоголь: употребляю.

Грызу ногти, депилирую область бикини, лелею коленки, берегу зубы и зрение.

Принимаю озверин и похуин. Балансирую.  

Пью, курю, разговариваю матом.

Временами впадаю в детство.

  Гора князя Лева, Піскова, Кальварія, Лиса …, віками збирав назви один з пагорбів Давидівського пасма ( частини Подільської височини ), пам’ятка природи місцевого значення.

  Складений із пісковика, піску ( звідси одна з назв – Піскова гора ), скельних порід пагорб має висоту 388 метрів над рівнем моря. Невисокі скелі, стрімкі схили прикрашають гору з західного та північного боків. Гора незаліснена, лише невеликі деревця і кущі з південного боку …

  Знаходиться Лиса гора між сусідньою, Замковою горою та Кайзервальдом, а точніше між вулицями Театинська і св. Войцеха ( нині вул. М. Кривоноса та О. Довбуша ).

  Саме тут від XIII ст. височів один з замків князя Лева Даниловича, зруйнований поляками у 1340 році.

  Одна з перших згадок про височину – зображення і підпис на гравюрі А. Гогенберга початку XVII століття – ” гора Стефана, загально звана Левовою “. Насправді, так мав називатись невеликий пагорб над Стрільницею, звідкі розмежовували львівські землі, хитрі міщани поміняли назви височин, аби збільшити свої володіння.

Віддавна на горі розробляли кар’єри з піском та каменем  для потреб міста, що постійно будувалось. Століття використання почали руйнувати гору. Завдяки протестам історика Ісидора Шараневича видобуток було припинено …

   Не одне покоління львів’ян було переконаним – гора Лева улюблене місце нечисті : на ії вершині провадять свої шабаші відьми, чарівниці та чорти. Одна з легенд оповідає, що нечиста сила злітається на гору опівночі, промовляються заклинання і з’являється сам диявол …

  Інша легенда стверджує, що у XVII столітті у підніжжя гори було розбито циганський табір, але неприязнь місцевих мешканців змусила їх полишити місцину. По собі цигани залишили криницю. Через певний час у ній втопився юнак, як казали від нещасного кохання … З тих пір почала вабити до себе циганська криниця, один за одним вкорочували собі віку городяни … Громада вирішує закопати небезпечне місце.

Звісно, живилися легенди і від реалій цієї місцини, про які повідомляли історики, хроністи, преса. Це числені трагедії при обвалах на піскових кар’єрах, байки довкола старого холерного цвинтаря на місці костелу св. Войцеха, козацькі могили часів Хмельниччини …

Але легенди з’являлись і у нові часи …

Одну з них фіксує у своїх ” Проходах …” ( 1932 р.) видатний історик Іван Крип’якевич. Один з часописів Львова, у 1925 році, зазначає, 11 березня, в страшну негоду, буревій, перехожий побачив як зірвалась з гори піскова брила. На місці тому з’явився образ лицаря, у панцирі і при зброї. З ’ява стояла нерухомо, із наступним поривом вітру зникла …

Джерело

А ще цікавинка: http://interes.lviv.ua/legends_lviv/142.htm Легенди

Поначалу я призадумалась: о каком произведении искусства я бы могла запостить заметку? Пейзаж или натюрморт? или скульптуру? Многое привлекает (в музее Ватикана вообще голова крУгом от красот нереальных)...

А потом я поняла: уже несколько лет мое настроение делают работы Евгении Гапчинской!

Она действительно - "поставщик счастья", мега-позитив или (мы теперь в семье так часто говорим) "мимишность зашкаливает!!!

дома есть магнитики, постеры, закладочки и как-то незаметно оказалось, что и счастье в дом пришло.

Пусть кто-то говорит: примитив и вовсе не искусство, а для меня картины Гапчинской - это хорошее настроение, улыбка, ощущение счастья - составляющие такие мимолетные, воздушно-легкие и неуловимые... Но иногда получается их поймать и очутиться хотя бы ненадолго в состоянии парения, с ощущением необычайной легкости (почти воздушности)...

Знаете, такие моменты, когда хочется обнять весь мир?! когда с лица не сходит совершенно глупая улыбка, когда вокруг глаз разбегаются лучиками морщинки, а в самих глазах светится что-то такое необъяснимое?!

Пусть наша жизнь и не может бесконечно состоять из таких вот моментов счастья, но они (хоть такие недолгие) очень нужны - нужны для того, чтобы потом, отряхнувшись, были силы снова идти дальше....

 Если видишь на картине
Позитивную мазню,
И детишки-ангелочки
Там устроили возню,
Где смешной Денис Давыдов,
Саша Пушкин, Бонапарт,
Это Женечка Гапчинска
Примитив возводит в арт

(с) Oboltus

..Хтось мені тут закидав, що я лише смайлами користуюсь) Здається, Марін) Навіть погроза була, що буде відповідати лише смайлами))) Довелося віртуально доводити, що має деякий запас словарний, та можу ним користуватись

...Тепер настала черга реально доводити, що не лише кнопкодавські тексти продукую)))

Також закортіло підтримати флешмоб Інфекції, тобто Заразки))) Позітивний флешмобисько)))


За якість фото не пригощати мавашами)))

Зранку я п'ю каву. В будь-яку пору.

1. Идеальный город - наверное, я патриотка, потому что это - Днепр. Он же Днепропетровск. Только сияющий от чистоты и весеннего солнца. И все это, сдобренное моими 16-ю годами. Именно тогда я была просто влюблена в свой город: это и цветущие каштаны и клумбы на каждом шагу, звенящие трамваи, катера на реке, воздушная сладкая вата в руках, Монастырский остров с золотыми куполами, чертово колесо в парке, на пике которого я видела свой дом, чёрные и белые лебеди в пруду, вид с моего 15 этажа - всё, всё, всё, вплоть до далеких полей,длинное платье цвета морской волны с развивающимся подолом и симпатичные парни, оглядывающиеся тебе в след. Любила я выйти из дома и в одиночку прошагать до центра и дальше... красота!
2. Идеальный фильм - Гордость и предубеждение (мини-сериал 1995 г.в.) по Джейн Остин. Фильм и книга у меня соотносятся. Бездна ума, вкуса, юмора и стиля. На все времена. Смотрела и читала уже десятки раз. Знаю наизусть, но уверена, что еще столько же раз посмотрю и прочитаю в будущем. Если наткнусь на него по телеку, то всё - хана! Я зависла, пропала и растворилась. Там искрящаяся Дженнифер Элли и серьезно сексуальный или сексуально серьезный Колин Ферт. Обожаю!
3. Идеальная кухня - здесь я все-таки не о еде, а о помещении. Кухня, о которой я мечтала и которая в каждом новом доме воплощалась всегда частями, а то и не воплощалась вовсе. Так что для меня она все еще где-то в будущем. Просторная, в бежевых тонах, с обязательным мягким уголком - никакой кожи, чтоб не прилипать к ней летом. Куча баночек с крупами и приправами. Пахнет яблоком и корицей. С большим окном, выходящим на спокойную зеленую улицу. Маленький телевизор в углу, маленькое апельсиновое дерево на подоконнике и большая пушистая собака в ногах.
4. Идеальное путешествие - оно же отдых. Никаких мужчин, однозначно (мужчины простите, но именно мы вам будем мешать)! В попутчиках либо мама, либо одна из подруг. Если людей больше двух - сплошные конфликты и недоразумения. Море. Наше черное, фиг с ним, мне больше и не надо. Обязательно горы на горизонте. Запах персиков, дынь и арбузов. Крымский лук крупными кольцами в салате, молоко с теплым лавашом, ежедневно приветливо махающая продавщица шашлыков из мидий и рапанов. Никакого сервиса, а только минимальные бытовые условия. Поющие сверчки и шуршащие ежики. И туалет, туалет с видом на море...)))
5. Идеальная приправа - паприка. И неважно, что ею посыпано. Могу хоть просто слизывать с пальцев. Вот только еще шоколад с перцем не пробовала - наверное, тоже вкусно!

Раздача слонов слов по желанию.

... зі своїми близькими прогулювалася біля озера Позняки. Раптом глядь — а з-під коряги на неї дивиться справжній бобер! Дивиться — й ніби підморгує. Випадково з собою Марін мала гарний фотоапарат: "Це ж треба — забула викласти після вчорашньої гулянки!" На телефон гарно б не вийшло, оскільки був потрібен зум. Коли Марін діставала агрегат, руки майже не трусилися — лише трошки. Клац! Клац! Клай-клац-клац! Тут підбігли інші — але бобер хутко пірнув, на прохання махнувши своїм потужним хвостом. "Буде що викласти сьогодні-завтра!" — подумалося фотографині.

— Це ж треба, як пощастило! — завважили Марін її супутники. Майже всі фотки вийшли. "Якби так щастило завжди", — з легким сумом завважила подумки. "А що, коли сьогодні такий день? А ну куплю я лотерею!" — і швидко, навіть машинально, повела всіх у Елтікс. "Якщо виграю багато, віддам десятину бідним", — самоіронічно подумала Марін.

Лотерея швидко знайшлася — й ось вона в руках нашої героїні.

— Тут треба потерти монеткою! — підказали їй хлопці.

"120 000 грн" — повільно, але вірно проступало під її пальчиками на смужечці.


Емоції завжди були важливими в житті Марін. На цей раз до неї завітала радість, перемішана з диким бажанням розреготатися (що й було зроблено). Такого дивного заразного сміху магазин не чув давно.

"Що ж за день такий сьогодні?!!" — це прокинулася ейфорія. Проснулась — і буквально попхала їх усіх додому. Там на них чекала пляшка дарованого подругою дуже дорогого вина. І ще щось не менш приємне. Приємне, як нікОли.