Гончарське подружжя знало про плинність усього сущого матеріального на землі, а тому прагнуло якомога довше зберегти в людській пам'яті спогади й уявлення про гончарні здобутки Опішного ХХ століття. Саме тому на початку 1970-х років вони створили перший в Україні приватний музей кераміки. Музей для Явдохи й Гаврила Пошивайлів був своєрідною філософською категорією буття, символом і способом збереження й примноження кращих набутків рідного рукомесництва. Музей – як генератор національного культу гончарства, музей – як резерват непорушних гончарних канонів, без яких немає українського гончарства – унікального явища світової культури. Родинний музей Пошивайлів ще за часів радянського тоталітаризму став осередком уславлення народного мистецтва, своєрідним форпостом українського духу. У провінційному містечку він відігравав таку ж патріотичну, україностверджуючу роль, як і знаменитий столичний музей Івана Макаровича Гончара в Києві. До нього йшли відвідувачі в пошуках пракоренів рідної культури, їхали іноземні делегації, щоби краще пізнати українську душу.

На основі їх настанов і заповітів згодом у гончарній столиці країни – Опішному – постав Національний музей-заповідник українського гончарства, Державна спеціалізована художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному», Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

1999 року в Опішному, як структурний підрозділ Національного музею-заповідника українського гончарства, було відкрито Меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Нині там зберігається найбільша колекція гончарних виробів, архівних документів та аудіовізуальних матеріалів, які відображають життєвий і творчий шлях видатних народних мистців. Тільки колекція кераміки Гаврила і Явдохи Пошивайлів налічує близько 1400 творів. У недоторканному вигляді збереглися інтер'єри домашнього помешкання й надвірні будівлі.

Відвідавши музей-садибу, поет і перекладач Петро Осадчук, написав: «Твори Пошивайлів – дивовижні квіти, що народилися з народних пісень, ніколи не зів'януть».

А поет Петро Засенко щиро побажав: «Нехай ніколи не заростає стежка до цієї священної господи, де жило-творило славетне подружжя Пошивайлів, у душі якого палало горнило великої народної Любові; в тому горнилі випалювався неповторний світ українського безсмертя!»

www.opishne-museum.gov.ua