Історія Другої світової війни залишається фронтом найгострішої ідеологічної, наукової та інформаційно-психологічної боротьби. Напередодні святкування 75-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній та Другій світовій війнах не слабшають зусилля фальсифікаторів вигородити справжніх винуватців, применшити роль СРСР у розгромі фашизму, очорнити визвольну місію Радянської Армії і поставити під сумнів підсумки війни.

Спроби перетлумачити історію робляться не тільки переможцями, а й переможеними, не тільки противниками СРСР в «холодній війні», а й колишніми союзниками з Організації Варшавського договору, а також низкою колишніх союзних республік.

Саме ж парадоксальне полягає в тому, що підходи сьогоднішніх фальсифікаторів історії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн сходять до напрацювань пропагандистського апарату Третього рейху. Готуючи похід на схід, Гітлер надавав великого значення не тільки створенню стратегічних наступальних плацдармів, не тільки вирішенню матеріально-технічних, ресурсних і продовольчих проблем за рахунок третіх країн, а й сприятливому пропагандистському супроводу своїх дій. Саме в надрах гітлерівської пропагандистської машини виникли міфи про "радянську загрозу«, про» Радянський експансіонізм«, про прагнення СРСР встановити контроль над Східною і Південно-Східною Європою, про» превентивний «характер плану» Барбаросса«, про» ворожість «радянського ладу малим народам, про» визвольну місію" німецького рейху на Сході і т. д.

Ці та інші міфи стали стрижнем ідеології окупаційної політики нацистів. Потім вони увійшли в арсенал ідеологів "холодної війни", а згодом були адаптовані до потреб поточного моменту в інформаційно-пропагандистській війні проти сучасної Росії.

Разом з тим, культивування колишніми країнами гітлерівської коаліції свого образу як жертви стало важливим напрямком перетлумачення своєї відповідальності за трагедію Другої світової війни. Початок цьому напрямку відразу ж після закінчення війни було покладено в Західній Німеччині. У художній літературі, кінофільмах, засобах масової інформації, в заявах політиків німці бачать себе жертвами поразки під Сталінградом, нещасними біженцями, що рятувалися від наступу Радянської Армії, жертвами політики окупаційної влади, жертвами насильницького переселення (за німецькою термінологією – вигнання) зі східних областей рейху та інших місць багатовікового проживання, жертвами англо-американських бомбардувань і, звичайно, жертвами Гітлера і його катів, які нібито спонукали згвалтованих і загублених німців робити речі, повністю чужі їх людській природі.

В даному випадку ми маємо справу з применшенням і навіть ігноруванням причинно-наслідкових зв'язків. Це стало сьогодні широко поширеним прийомом, до якого вдаються Сучасні фальсифікатори. Вони творять неправедний суд над нашою спільною історією. Вони відторгають і очорняють все те, що історично, культурно і духовно пов'язувало і, сподіваюся, продовжує пов'язувати народи колишнього СРСР, що вистояли і перемогли у Великій Вітчизняній війні.

Тому відновлення і недопущення забуття причинно-наслідкових зв'язків в історії Другої світової війни залишається основоположним напрямком відстоювання правди про війну і ролі в ній Радянського Союзу.