Але майже нічого не змінилось. Лише методи і ставки змінились....
* * *
Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.
Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка
заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на
панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків
і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди
кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв
порожній, в його ніхто й не заглядав.
Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.
— Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не купує горілки
в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай
дрючками одганяють людей.
— Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! — гукнув
Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами.
Посидять та й підуть.
— Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.
Громада порадилась і розійшлась.
Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге
одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків таких, що
заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.
— Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить.
Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у
вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.
— Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки.
— Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в
мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От
вам хрест, коли не ймете віри.
І жид перехрестився зовсім по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди.
— Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з
братами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси
гостям оселедців та паляниць! — гукнув жид до жидівки.
Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.
— Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. —
Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.
Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.
Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова,
підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх
душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і
за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то
недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.
Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі.
— Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви,
Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви,
Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже
перевелись на Іцькову сучку, — підлещувався Берко до мужиків. — Та що
ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете
пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за
ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!
— А добрий жиді — гукнув один п'яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!
Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського
шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на
сході йде все проти його.
Він сховався в кімнату.
— Здоров, був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать
Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе
голками.
— Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице. — Та годі вже!
— Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку з нами! —
молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.
— Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці,
хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!
— Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала
охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в
жидівському шинку? — спитав Карпо.
— Та бодай не казати… сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий
добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє богу і
всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!
— А ви забули, що самі на громаді постановили?
— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши
колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.
Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.
На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.
Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і
кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що пускать
людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші...
— Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.
Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей та дав, а тільки дурив п'яних мужиків.
Громада дорого потім заплатила хитрому жидові...
Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й
солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки
гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його
шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.
1878 І. Нечуй-Левицький
