хочу сюди!
 

Наталья

39 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 37-44 років

Замітки з міткою «ніколи знову»

Квіти акації



  В дитинстві ми страшенно любили солодкі квіти акації. В нас це дерево вважалося дуже екзотичним і декоративним , раніше як би зараз сказали - було модно саджати його біля будинку, і в моєму дитинстві на вулиці, де жили мої дід з бабусею, всі будинки, а це з сорок дворів, були хоча б з одним деревом акації. Весною було неймовірно гарно, а мій улюблений момент і досі - коли осипається цвіт і всі обочини вкрити сухими білими квітами, вони пахнуть інакше ніж свіжі, тонше, приземленіше, і ввечері, коли сідає сонце, втихає вітер і падає роса - в повітрі стоїть цей п'янкий аромат.
  Але я ніколи не задумувалася, чому по ці квіти ми бігали завжди "на вулицю", бо в діда з бабусею акації не було. 
  А тоді якось, коли  мені було років 12 мабуть, я принесла цілий букет, і поставила на кухні на столі в невеликій вазі. Кухня була справжнім центром дому. Будинок в них був вже сучасний, не на "дві половини", а дійсно абсолютно сучасного планування - центральна вітальня, на яку казали "прихожа", і з неї двері в три кімнати і на кухню. В вітальні стояв великий круглий стіл, а на стіні окрім невеликих картин висів годинник " з боєм" - страшна штука, його навіть надворі чути було )))
  За цей стіл завжди сідали їсти, особливо якщо кухня була "зайнята" - там пекли пиріжки чи готували щось до свят, завжди стояла скляна зеленкувата цукерня з карамельками, на нього ставили всі букети, але якщо прибігаєш голодний і щоб швидко - в кухні біля столу стояв стілець і можна було зручно поїсти поряд з відкритим вікном. ( Тут відволічусь - саме в це вікно бабуся контролювала поглядом щоб ми не брали в день більше за дві сушені рибини з горища гаражу, що було завжди прикро бо це мало))) але дістати непомітно було неможливо - треба було принести і поставити важку дерев'яну драбину щоб потрапити до риби))), а для нас це була ціла операція на три людини з гуркотом і мінімум на 15 хвилин роботи)))
  Стіл на кухні завжди був накритий клейонкою в дрібних квітках і на ньому стояла хлібниця, ота скляна тарілка на високій ніжці, куди бабуся клала дбайливо накраяного на вузькі шматочки, точно як "має бути")), хліба, щоб зручно було виносити у вітальню коли сідали їсти.
  От біля нього я й поставила букет акації. Обідала і насолоджувалася абсолютною гармонією свіжого повітря з вікна, бубусиного смачнющого борщу, без якого дід вважав що в домі немає що й з'їсти)), свіжого хліба з хрусткою шкуринкою і аромату акації.
  А тоді прийшла бабуся і я помітила якесь чи то напруження, чи то невдоволення на її обличчі. Вона присіла на табурет біля печі і в задумі сказала - "це ти поставила? Й досі цей запах терпіти не можу, все відразу згадується смак коржиків, які бабуся моя пекла з акації, жолудів і трохи муки". Тоді додала - " а нас п'ятеро в матері було, всі живі залишилися, але як квітує акація мені завжди від повітря тошнить. Віднеси їх надвір."
  Я й досі пам'ятаю той її вираз обличчя, коли вона подумки перенеслася в своє дитинство, в 33-му їй було вже сім років. Це вперше, коли бабуся згадала про голодомор , потім ми ще розмовляли про це, але в моїй уяві й досі голод асоціюється саме з цим, солодким і п'янким, ароматом квітів акації.

"Ніколи знову", або чому не спиться



Дві години з ними гралася, ось тільки закінчила. Сподобалося. Завтра ще нароблю podmig Колір квітів - полум'яний, фотік в телефоні не передав чомусь
І мала буде рада рано з маком до школи піти.
Добраніч! Позитиву вам всім!