хочу сюда!
 

Юлия

44 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-49 лет

Заметки с меткой «маргарет»

...і як вони, йолки, ті корсети розшнуровуються?!..

_-_-               ------              -_-_
---
Вмощуюся я в те крісло, а сам як на шпильках...
Тепер уже якби знайома Маргарет, прямо таки нахиляється до мене... очі мої "полізли" трохи не туди, але зусиллями спрямував їй таки на лице...
- Портос, а Ви не хотіли б, що я замінила Вам її?
- В смислі міс?!..
- Ну, Ви ж кохали її так? - Вона наблизила свої губи до моїх... е-х-х-х, пишненькі...
- Та ні, зовсім ні... - Я вже прямо влився в спинку крісла аби не сталось того "зіткнення"...
Вона на мить зупинилась, глянула кудись униз, потім знов мені в очі - погляду я не витримав і відвів погляд...
Маргарет раптово випросталась і підійшла до зеркала, що знаходилось поруч вікна.
Скориставшись паузою, я надумував, яку ж розробити тактику. Ще не вистачало тут, щоб застукали мене англійці. Тре було давати драла. Але як?
- То хто Вона Вам?
- Як то?
- Ви кажете, що не кохаєте її... Вірніш не кохали...
- Ні, не кохав... стривайте! Як то не кохав?! Чому в минулому часі?
Маргарет напівобернулась до мене, повільно розпускаючи косу перед дзеркалом. Здалось вона посміхнулась.
- Нема вже певно Вашої подруги. Мали стратити сьогодні пополудні. Її схопили люди Бекінгема.
- О-о?!! - Серце моє щось засіпалось...
- То, кохали все таки чи ні?
- Та ні, кажу, у нас із нею суто професійні якби інтереси... - Я схопився за голову.., - І навіщо Вам це розказую. Треба вже йти мені значить... - Я рвучко підвівся.
- Куди ви підете. Зараз повно охорони. Скоро мій наречений має прибути. Всюди нагляд посилений на території помістя.
- То у Вас весілля має бути?
- Має, але я його не хочу! - Вона повернулась до мене, блиснула грозовим поглядом, розпущена вже коса сповила плечі, груди пружно піднімались...
"Красива" - мигнуло в голові та я знову відвів очі в бік.
- Зрозуміло... - стишено сказав я...
- Та що Ви розумієте? Я не вийду за нього... Ви маєте покинути цей будинок і... я покину його разом з Вами. - Вимовила вона рішуче.
- Якто так? - Знов мої очі стали великими.
- ПРосто, Ви поки від мене, пане Портос, нікуди не дінетесь... А щось утнете - здам охороні. Мені нічого втрачати...
- Та добре-добре, що робити думаєте?
-Х-м... - Вона хитро підморгнула. - ходіть до шафи.
Ми підійшли.
- Так, це ні, це не те... - Вона почала перебирати плаття. - У Вас є кінь?
- Так, тут недалеко у лісі схований.
- Добре. Чорт. Ну чому в жінок такі великі і об`ємні плаття, як у них втечеш куди?.. Чи може Ви чоловіки спеціально так задумали? - Вона знов підморгнула...
- Та хто зна, я до них діла не маю... - Знизав плечима.
- Вірю-вірю... - Засміялась Маргарет. Нарешті переривши купу одежі, вона дістала якесь простеньке плаття, пухову накидку.
- А тепер допоможіть мені... скидайте, що стоїте!
- Ага, а-а-а, ясно))) - я розстебнув застібки і Маргарет прудко вискочила прямо з плаття.
- Часу, часу нема Портос, а Ви все не здогадуєтесь...
- Та хто ж зна, що у Вас на умі. - Я знов знизав плечима.
- Аякже, то Вам не шпагою махати!...)))
- Ну так. - знов змусила почервоніти.
- До речі ніяких Ви. Тепер на Ти - зрозумів?
- О-о?!! А-а... - Махнув, - добре.
- Так от...
Я весь цей час намагався на неї не дивитись, але де ж не дивитись на гарну струнку дівчину. І все то при ній як кажуть... Біда прямо.
Каюсь, про красу французьких наших дівчат і близько не згадував... А що там на ній було - корсет, панталони які. одним словом майже нічого... Але той бісів корсет, то таки точно чортова штукенція...
- Знімай...
- Що?!
- Та поможи ж... Розшнуровуй корсет давай. - Вона повернулась спиною до мене і нетерпляче чекала...
- Агась. - Я тремтячими руками почав, щось там длубати.
- Та швидше. Сміливіше!!
- Зараз-зараз... - "От же ж, канлья" -  вилаявся про себе - "...і як вони, йолки, ті корсети розшнуровуються?!.."
Все таки, зібравшись якось впевні моменти стягував з її спини по петельчині-другій. Певно, що кров закипала, що ж я зроблю, шанс попастися в руки англійців чи людей кардинала вже оповився туманом...
- Швидше-швидше. - стогнала вона.
- Та стараюсь... 
- Та нижче, там уже добре.
- А-а, і точно. Тут уже добре?
- Так, нижче вже.
- Ось-ось воно!
- Так - нарешті то.
- Приємно!
- І мені...
Тепер нарешті корсет не був на заваді перевдяганню.
Я звісно тільки побачив, що корсет злетів з талії Маргарет, відразу відвернув погляд і хотів повернутися. Але вона якось швидше виманеврувала і накинулась охопивши обіймами. Доторк її грудей, ну це звісно було щось, але який доторк, натиск шалений. Тільки встиг це подумати, як в реальність увірвався цілунок. Щож, французька автоматика... але ж і сила то... врешті якось розчепились таки...
- Пробач - тепер вже Маргарет відвела очі... - Не стрималась...
- Та я ж то в принципі-і-і-і... - Не встиг я щось і договорити, знов те зчеплення... - О-о?!!
Ех-х-х, нелегка мушкетерська доля то...)))))))))))))))
---
(продовження тре?.....;-)

і що ви думаєте?!.. ;-)))))))) перекур-р-р

Мачта неквапно поскрипувала в такт коливанням корабельної палуби. Гурт мушкетерів нудився біля дверей каюти каптана. Атос задумливо вдивлявся у морський обрій. Дартаньян перебирав у пальцях кілька монет, підкидаючи їх у повітря час від часу. Портос поривався заспівати стиха якусь пісеньку, але, не можучи згадати слів, тільки втаємничено підмугикував. Араміс спостерігав за одинокими хмаринками і деколи зітхав, коли спливав перед очима якийсь епізод амурних зустрічей. Страннік ночі десь відійшов ближце до носу корабля.

 Матроси шмигали туди-сюди, роблячи буденну роботу...

- Ех! - Араміс солодко потягнувся... - Жаль тут тільки чоловіча компанія, нудненько.

- Так... - Портос аж зрадів хоч якійсь темі розмови. - Було б скажімо хоч якесь 21 століття, то карти пограли б чи в інтернеті полазили б...

- А звідки ти взяв ті слова чудернацькі - "карти", "інтернет"? - Здивувався Дартаньян.

- Та біс його знає. - хмикнув Портос. - Так, збрело в голову.

- Да-а-а, - Араміс поглянув хитрувато на Портоса... - А ти ж казав, що цікавенька історія якась в Англії сталась... Давай признавайся.

- Та я...

- Давай-давай, розказуй. -  Підтакнули інші мушкетери.

- Що ж, робити все одно нічого, добре, розкажу вже... - І Портос неквапно почав привідкривати таємницю своїх недавніх походеньок до Англії...

                           ***                     ***                     ***

Отже, я перемахнув підвіконня і, якраз вчасно, уник викриття охоронцями помістя.

Ще й дуже повезло, оскільки незнайомка полишила кімнату, вийшовши очевидно вечеряти. Спокійно перевів подих. Шикарні меблі довкола, велика шафа з одягом, на столі кілька листів і розгорнута книга.

Схоже Міледі тут не було. Чому ж вона тоді мені вказала саме цю адресу?

Раптом мій погляд привернув знайомий почерк. Прямо на розгорнутій сторінці писаних пером три слова, поміж друкованих літер.

"ВОНИ МЕНЕ ЗНАЙШЛИ!!!" - Сумніви в мить розвіялись. Міледі  тут! Чи принаймі була зовсім недавно...

Я перелистав книгу (якісь "Житія Святих"), почав передивлятись листи. От чорт! Більш ніде жодного натяку. Понишпорив по кімнаті. Те ж саме... Підійшов до шафи.

Ніяково було. Але ж вгепав стільки дороги і не хотілось вертатись з порожніми руками. Тож відкрив двері...

- Що це Ви робите сер?!! - Я й завмер...

- Мадемуаз...Вибачте міс... чи як Вас...

- Міс-міс. - Кивнула незнайомка-англійка, - Поки що міс... - ледь стримувала сміх, спостерігаючи за спіралями моїх великих від несподіванки очей, і спробами вичавити хоч кілька якихось зрозумілих хоча б самому собі слів.

- Ви, що сер, збирались приміряти мої сукні?!

Я тільки мугкав, згадуючи англійську, але наче вклинило. Від цього надувся і розчервонівся наче буряк.

- Може мені охорону покликати? Ним Ви може краще все поясните?

- Ні-ні, міс, не треба міс...

- Маргарет... - підморгнула  вона.

- ...Міс Маргарет, я шукаю одну особу... вона мала б бути тут...

- Кого це? А-а-а, здогадуюсь. Це от тільки книжка від неї й залишилась, і , кілька слів, котрі вона написала. Я деколи над ними задумуюсь... - Англійка підійшла до столу, взявши книгу... - Та ви присядьте. - вказала на крісло поруч столу.

- Та дякую, але...

- Мені що - покликати охорону?! - Підняла брови.

- Ні, не тре, я вже...

- Звати як Вас?

- Портос.

- Портос? О-о, Ви схоже француз... люблю французів... - Від її погляду мене аж пересіпнуло, але що тут поробиш, прийшлось вмощуватись у крісло...

                          (далі буде...)))))))))))))))))

Місія... ля попав...

----------------------------------

---

Перемахнувши через огорожу, пізнього вечора, я потихеньку почав продиратися крізь декоративні кущі до невеличкого освітленого вікна.

Саме в цьому помісті і повинен був зустрітися з Міледі. Королева цим завданням врятувала звісно від гніву короля, але серце тужило вже за рідною землею, чимдень тим більшеу цій, сповненій катавасій, подорожі.

На хвильку принишк, доки охорона, бряцаючи амуніцією, провалила за метр від мене. Пару колючок впилося в тіло... ай! ці англійські троянди штрикаються точнісінько як французькі..!

Вже от-от... О, щастя, ще й привідкрита!

Відкриваю більше, тихенько зазираю. Струнка жіноча постать у невеличкій кімнатці. Ага, розчісується перед дзеркалом.

Чорт... Підлядати навшпиньках трохи незручно та й нема коли. Тре позвати, але якщо це не Міледі?! Тоді охорона і капут завданню...

двері відчинились і вкімнатку зайшов чоловік. Вже не роздивляючись хто це, я відринув від вікна і почав прислуховуватись до розмови.

- Міс вас просять вечеряти...

- Дякую Лафарг, зараз буду, ще трохи. До речі, коли вже навчитесь стукати...

- Я стукав міс...

- Голосніше стукати і чекати доки вам дозволять увійти!

- Як скажете міс Маргарет...

"От йолки... це не Міледі... що робити? Тре потихеньку ушиватися..." Я почав задкувати назад до кущів і, мені вже лишалось тільки проскочити аоейку, по якій, час від часу, сновигала охорона... Але алейку я не проскочив. Пика в пику зіткнувся зі здоровенним догом, який з подиву зробив очі не менш великі ніж у мене, ще й рота відкрив так само...

Кілька секунд ми витріщалися один на одного ніби молодята на першому побаченні. Далі ж я потихеньку надумав дати драла, але собацюрно надумав рикнути...

Злякавшись ще більше, мені сіпнулось зробити те, що стається автоматично у подібних випадках - поцідити кулаком прямо в ікласту пащу. Собака, мелькнувши лапами, німо пластонувся на землі, задерши хвоста.

Серце у мене шалено талахкало.

- Де той псина? Ану сюди бовдуре! Цю-цю-цю. - Почулися майже поруч голоси охорони.

Я з гарячки метнувся назад, підбіг до будиночку і, перемахнувши підвіконня (про те, що височенько, якось і не подумалось), влетів усередину...