Спогад

            Я йду за ліхтарями. Але я не сам. Я йду за руку зі своїм Спогадом, а позаду плететься маленька Журба. А під ліхтарями лише одна тінь.

-         Ти збожеволів, хлопче!

Звісно, що ні. Вони справді є. Ось вони, біля мене. Ми іноді виходимо на прогулянку разом. Знаєш, вони соромляться моїх буднів, тому я прихожу сюди, під світло ночі. Я говорю, дивлюсь на них,  і не бачу, що під ліхтарем лише одна тінь.

Журба. Вона зовсім маленька і ходить лише зі Спогадом.

-         І що ж це за спогад?

О, цей спогад. Він прекрасний. Наче широкий лан. Такий неосяжний, такий вільний і такий невблаганний. І ось він, наче тут. Наче я можу взяти ті колоси в руку, пригорнути до лиця… О, Господи, цей запах! Як я любив ту пшеничну красу.

Мій спогад…Це безкраї небеса над широким ланом. Блакитне небо між колосками пшениці. В мене наче виростають крила, коли я поринаю у синю вись, коли я наодинці зі своїм Спогадом.

Ці зустрічі. Вони проходили літнім дощем. Тихий шум і мокрі доріжки. Теплі краплі на гарячих обличчях. Тоді ніхто не бачив сліз щастя на моїх очах. А теплий дощ падав на плечі, ніжно огортав груди, наче обійми. Цей Спогад…

Тиха ніч. Затишна вуличка і старі будинки. Я, блакитне небо над широким ланом і теплий дощ із запахом пшениці. Та під ліхтарем лише одна тінь. А десь поруч – моя маленька Журба.