Я натягнув старого светра,

Дражнився березневий сніг,

В сусідів бубоніло ретро,

І час кудись поволі біг.

Дрімало у руці люстерко,

Являло фізію пісну,

Хотілось чаю та цукерку,

А більше – подушки і сну.

Простудою свербіло в носі,

До мозку лізла чортівня,

І незачесане волосся

Початого лякалось дня.

Ось і прапор чужий…

Каноніри, до бою!

Досить снів, досить мрій,

Трусонемо добою!

Лячно, юнго? Еге ж…

Та повір командиру,

Вороги люди теж,

Отже, смертні у міру.

Діставай свою лють,

Що тих зайд переборе,

Хай той день проклянуть,

Як побачили море!

Я відправляю пошту голубину,

Накручую на лапку папірець,

Якійсь сновида йде до магазину,

Пожований та синій, наче мрець.

Йому аби омріяна чекушка,

А там летить нехай до пекла світ,

І день оцей, і жінка-попелюшка,

І нею приготовлений обід.

Нехай усе у тому тоне вирі,

Як у душі немає висоти…

А я тримаю голуба і вірю,

Що Бог читає всі мої листи.

Десь у степах біда гуляє чорна,

Горить земля, стає болотом сніг,

Та час іде і тихо мелють жорна

Усіх, хто тому лиху допоміг.

Моя земля віддячить за наругу

Катам, яких не кликали сюди.

Ви смерть несли? Ви ще помрете вдруге,

Коли про вас забудуть. Назавжди.

Я парком йшов у пору ясно-синю,

Вгорі перекликалися круки,

Якесь дівчатко лузало насіння,

Збираючи в торбинку лушпайки.

Щось грав оркестр на далекій сцені,

В каньйоні рахувала час ріка,

Ганяли пси, веселі й безіменні,

Не знаючи обмежень ланцюга.

І я не знав тривоги і розлуки,

Мене забули гордощі та злість,

І капало морозиво на брюки,

Немов мені не сорок – тільки шість.

Як тільки ніч почує волю

І зробить у майбутнє крок,

Розкриє небо парасолю

З жовтавим поглядом зірок,

Помастить сріблом плин річковий,

Гукне совою далину,

То місяць випливе казковий

І сяде знов на мілину.

Намисто кришталевих гір,

Долина наче повна чаша,

Хай буде мир вігвамам вашим

І душам теж хай буде мир!

Нехай про вас не знає час

Та у серцях співають птиці,

І не турбують блідолиці

Усіх характерів і рас.

Забудьте, врешті, про біду,

Про холоди, нестачу їжі,

Хай добру долю вам напише

Великомудрий Маніту.

Вітер закоханий,

Простір і тиша,

Сонячний грошик

Торгує лицем,

Обрій природа

Серпанками пише,

Добре їй бути, напевне,

Творцем.

Запахи літа,

Дороги і пилу,

Відстань ховає

Чиїсь голоси,

Ходить стриножена

Хмарна кобила,

Хрумкає небо

І хоче грози.

Я сном розслабляю нерва,

Тамую Морфею хіть,

Якесь загуляле стерво

Внизу, на дворі кричить.

Йому б заповзти у ліжко,

Хильнувши іще стакан,

І дихати в стелю нишком,

Ловити химер дурман.

Чого ж воно ходить, хворе,

Й ляка перегаром двір?..

І кривляться тихо зорі,

І мій сатаніє звір.