Вродливиця, красива аж до сказу,
Погибелі реальності та снів,
З таких писать ікони богомазам
Господь Неудержимий повелів.
Така виймає з серця порожнечу
Та поселяє в ньому потайне,
Така осяє найтемніший вечір,
І навіть ніч навіки прожене.
фото з мережі
За вечором пряним, де сонце і мед,
Де птаха щебече про щось щебетлива,
Де небо ховає в кишеню секрет
Про зорі прозорі, про хмари і зливи,
Де спомином дивним мене обпекло,
Де думать про смертне відверто зарано,
Я думав про Вас, і прозоро було,
І сонячно так, і медово, і пряно.
Не бійся, спи, не все трагічно:
Хвилини меле часу млин,
А за порогом ходить вічне
І спину чухає об тин.
У нього роги - місяць ясний,
У нього очі - дві зорі,
У нього помисли прекрасні,
І тінь, і кіт на димарі.
Ще триста літ і знову триста,
І скільки там пробуде світ,
Не бійся, все давно на місці -
І тінь, і помисли, і кіт.
Світле знову у моді.
Хмарна зникла орда.
Плюс на вулиці ходить,
капелюхи скида.
Сонце множать калюжі.
В тінях плачеться сніг.
Мінус тільки у душах,
добре, що не в усіх.
Невгамований лютий. Проте
Небо вдягнуто наполовину,
Заклопотана жіночка йде
І залякує мною дитину.
А малий мов велике цабе –
Гоноровий. Посиніли вушка.
Він в дві дірки уперто сопе
І жбурляє у бруд капелюшка.
Я в землю вріс, маленький пагінець
Людського нестаріючого дуба,
Зубами смерть скрегоче білочуба
І хитро мружить очі Праотець.
Збігають сни з небесної гори,
Течуть неквапно судження і соки,
Свої навперегін рахують кроки
Непосидючі дні та вечори.
А я гадаю, може є мета
У тому, що встромляю в небо віти?
Чи стану я опорою для світу,
Чи просто з мене витешуть хреста?
Торкнутись поглядом,
Відчути дихання,
Напитись голосу.
Зайнятись полум"ям,
Збагнути таїнство,
Забутись голосно.
Летіти вихором
У світ фантазії
На крилах радості.
І відновитися
У снах буденності
Під впливом спогадів.
Чи небо весняне,
Чи небо осіннє,
Чи інші кермують забави сезонів,
Людина – людинозалежне створіння
Від вибуху Всесвіту
Й до Всесвіту скону.
Людина людині і сонце, і зорі
В годину мажорну,
В годину мінорну,
Людина людині –
Той острів у морі,
Який захистить
Від нещадного шторму.
Людина людину
П’янить і тривожить,
Людина в людині
Блукає луною…
Людину пошли мені,
Прошу, мій Боже,
І дай їй зустрітися, Боже,
Зі мною.
Чи день той був, чи то була примара,
Яка торкнулась враженням чола.
Пішла зоря вечірня на мадяри,
На чужину, як водиться, пішла.
І я б пішов – не видно небокраю,
Я б залишивсь – та що робить мені?
І я б заснув – а сну усе немає,
Є тільки ніч крилата у вікні.
Мені приснився сон,
що навкруги
так зелено,
цвітуть сади.
І квіти пахнуть якось дивно,
немов здійснилось якесь диво.
Ці пахощі бентежать так мене.
Здається це весна прийде.
Мене бентежить,будоражить.
Прокинутись я ненаважусь.
Я хочу залишитись в тім саду.
Я йду до тебе,йду.
Та відкриваю очі...
Це ж тільки сон.
І я шепочу:"Це ж тільки сон!"
І прокидатись я не хочу.
