Чому ця музика невтішна?
Хто смів образити її?
І чим був зайнятий Всевишній?
Які відвідував краї?
Як Він забувся про чудове?
Чи, може, це – невдалий жарт?
Вона ж дитина від любові,
А не затурканий бастард!
Вона – своя, вона – не лишня,
Вона здолати здатна щем!
Чому ця музика невтішна,
І тихо сіється дощем?
А літо буде років через сто,
Коли вже буде соромно не бути,
До краю моря бігтимуть авто,
Кульбабок в небо рушать парашути.
А зараз – капелюхи і пальто,
На чоботи та черевики мода,
Й нізащо не зізнається природа,
Що буде літо років через сто.
Зоряна насіялась дорога.
Тиша. Свіжість. Досить для душі.
Ходить серпик місяця-дворога
У вугільно-чорнім кунтуші.
Обрій тішить хмарними човнами
Що везуть із вирію красу,
Пахне небо вічністю і снами
І земля виплакує росу.
Вітер закоханий,
Простір і тиша,
Сонячний грошик
Торгує лицем,
Обрій природа
Серпанками пише,
Добре їй бути, напевне,
Творцем.
Запахи літа,
Дороги і пилу,
Відстань ховає
Чиїсь голоси,
Ходить стриножена
Хмарна кобила,
Хрумкає небо
І хоче грози.
Я міняю коштовності снів на гріш,
День у обрій пустив коріння,
Тихе сонце встромляє у раму ніж
Надтонкого свого проміння.
Грає радіо пісню. Морозить щось
Про страждання, любов та квітку,
Угорі мій сусіда – великий лось
Відбиває якусь чечітку.
Може, чув про здорове життя в раю?
Може, вірить і досі в чудо?
Я заварюю кавову міць і п’ю,
Та гадати на ній не буду.
Вище корогви! Встроміть їх у хмари!
Нумо, хорунжі, не спати, брати!
Хай не мине супротивників кара,
Їх зачекалися в пеклі чорти.
Досить шукати поганцям поживи!
Досить плодити удів та сиріт!
Досить топтати засіяні ниви,
Хай пожалкують, що знають цей світ!
Як там пістолі й мушкети? Готові?
Зброя нагострена? Порох сухий?
Вище корогви! Тремтіть, людолови,
Праведне військо виходить на бій.
Покинь шукати шану у відзнаках,
У оплесках, у сказаних словах,
Найгірші людожери – то у фраках,
А не оті, що десь на островах.
Похвалять, але потім за монету
І продадуть, нащадки плазунів,
Бо в людожерів шику та паркету
Чеснот ще менше, ніж у дикунів.
Я вірю Вам. Моя дитяча віра
Така наївна (Господи прости),
Вона на струнах золотої ліри
Нові шукає ноти висоти,
Вона холодну розчиняє тишу
І темряву запалює вогнем,
Що ніч стає очікуваним днем.
Я вірю Вам. А Ви у мої вірші?
Я ніч ціджу мов кит планктон –
Скрізь зуби,
Гуляє погляд мій
На поводку,
Слова перебирають мовчки
Губи
І літери ховаються
В рядку.
І десь в рядках,
Поміж чорнильних зойків,
Зустріти можна навіть
Позитив.
Вже сон втомився гнати мене
В койку
І під вікном –
Кохання у котів.
Холола ніч, без гриму і прикрас,
Дощем осіннім сіяла печалі,
Безсоння говорило щось про Вас,
Листи і телефони знов мовчали,
Душі моєї танула броня
(яка є користь уночі від неї?),
Я заздрив тим, хто чує Вас щодня
І сам лякався заздрості своєї.
