Світанок липою цвіте.
Світанок в небі родить птицю.
Хмарина хмару в гості жде,
Ховає в торбі блискавицю.
Червоний сонця самоцвіт
Тримати ніч уже не в змозі,
І йдуть слова в далекий світ
Та слід лишають на порозі.
Любить до смерті і по смерті,
І вічно спокою не знать,
Усі думки на порох стерти,
Усі слова пересказать.
Не знати сни куди подіти.
Не знати як здолати час,
І зрозуміти сутність світу,
Який багатим був на Вас.
Прокинусь я, а темряви – немає,
І, начебто, ніколи й не було,
Далекі стукотітимуть трамваї,
Ранковий дощ насіється на скло,
Живим думкам не стане знову ліку,
Болючих днів подінеться імла,
Бо темрява… бо темрява навіки
У свій барліг конати заповзла.
За дві тополі й три сосни,
За край доріг, за світу межі,
Де загубив туман одежу
І шаленіють цвіркуни,
Ходи, не думай. Був я там.
Я був собою й не собою.
І пахло ніччю голубою,
І степ вклонявся небесам.
І тішить день, і не гірчить полин
І на землі, і в небі, і на морі,
Коли в часи Содому і Гоморри
Я чую Вас під вибухи новин.
Народи нині люблять пустоту.
Народи сніг нерозуміння криє.
Я чую Вас, бо слухати умію
Тендітних мрій нескорену ходу.
В чорну весну шаленіють люди.
В чорну весну перебор химер.
Сивий Бог нікого вже не судить,
Сивий Бог у людях тих помер.
Біла смерть потомлена, у милі,
У холоднім трансі німоти,
На полях, де щедро уродили
Трощене залізо і хрести.
У спокої я ляжу, і засну, бо Ти, Господи, єдиний даєш мені жити безпечно! (Пс 4:9)
У спокої я ляжу, і засну,
І диво дивне станеться зі мною,
Де спомини шукають глибину
Непізнаної пам’яті людської,
Куди не потикає носа лють,
Де місце є для волі і для сміху,
І де мене, як можуть, бережуть
Від пазурів скривавленого лиха.
Словами нічку цю не бовтай,
Не ворушися, не дзвени,
В блакитні сни упали Товтри,
В цілющі довгожданні сни,
Де силу втратило вчорашнє,
І за майбуть безсилий страх,
І є зоря, така домашня,
Що тихо мліє у руках.
