Дякую всім за підтримку.
Повернувся в Тернопіль, ноги відпочили, і таки хочу розказати...
Отож, в Зарваниці відбулася всеукраїнська молодіжна проща за мир і єдність України, і я наважився піти на цю прощу пішою ходою.
Для тих, хто не чув такого слова - "проща" - це те саме, що "паломництво" - мандрування віруючих до святих місць.
На фото - виходимо із передмістя Тернополя, село Березовиця, попереду ще 56 км, як гласить знак...

Глобальний висновок із мандрівки такий: різні люди переносять це випробовування по-різному. Мені - на другий день подорожі було дуже важко. Мабуть це тому, що я досить високий і важкий (до речі, за 2 дні подорожі "скинув" десь понад 3 кг), а ще - сидяча робота за компом, ноги відвикли від щоденних навантажень. І я на другий день походу (ішли в два етапи) – мало не врізав дуба)).

На прощі в офіційній тернопільській колоні було близько 1500 паломників. Це, традиційно, думаю, найбільша організована колона паломників на щорічній прощі в Зарваниці. Інших груп людей із Тернополя та найрізноманітніших міст України було безліч. Я йшов у 12-ій групі, а всього їх було 30, і у кожній десь по 45 чоловік. Колону супроводжували модні автомобілі ДАІ (Тойоти із гібридними двигунами), та реанімобіль швидкої допомоги Тернополя.

Дуже багато молодих людей студентського, а часом і школярського віку - і більшість із них ішли досить бадьоро. На цьому фото можете оцінити колону прочан вже на підході до фінішу, я в цей час опинився попереду... але про це пізніше))


Перший день - перехід Тернопіль-Струсів. Пройшов досить легко, ну, без надзусиль. Час біг швидко, втома відчувалася тільки над вечір. Були сили робити фото, наприклад отакі:


Перша зупинка була в селі Мишковичі, де нас на території церкви підгодували, напоїли чаєм, і провели молебен. Мишковичі також запам'яталися присутністю симпатичного малого собацюри, котрий явно був в шоці від такої кількості людей, але їсти не відмовлявся :)

Повторюся, іти в перший день було достатньо легко. Час від часу на небі були густі хмари, і навіть пару разів нас кропив короткочасний дощ. Ми досить бадьоро марширували, колона мала декілька потужних гучномовців, котрі були об'єднані в одну систему сповіщення, і синхронно співала, молилася, раділа тому, що дощ перестав...

Далі була зупинка в Микулинцях. Звісно, там теж були і канапки від місцевої громади, і напої. Тут варто сказати окремо, що в Микулинцях підготувалися на славу. Такої кількості стаканчиків із напоями - я ще ніколи не бачив)) Реально змогли напоїти в одну мить півтори тисячі вже трохи спраглих людей! І це на фото ви бачите тільки ЧАСТИНУ заготовлених для паломників напоїв!


Підкріпившись - помандрували далі. На цьому фото - хвіст колони (те, що було в мене за спиною)


Пройшли поворот із чернівецької траси на франківську... З цієї точки до Зарваниці іще 40 км, але більшу частину їх ми будемо йти вже завтра, бо у Струсові на нас чекає вечеря та нічліг в місцевій школі-інтернаті.


Треба сказати, до речі, про цю струсівську школу. На жаль, вже вечоріло, і мене вже досить сильно натиснуло/натерло/нагризло взуття, і я не робив там фото, але скажу що школа має величезні корпуси, деякі збудовані в досить вишуканому стилі, наприклад, із величною колонадою. І вся величезна територія інтернату, і архітектура деяких корпусів - дуже нагадують якісь англійські коледжі, або щось в такому роді.
А от ми - і на вході в містечко Струсів. Красиві куполи, праворуч - костьол, ліворуч - церква.


Це вже був вечір. Нам у Струсів із Тернополя привезли важкі речі, котрі паломники не брали із собою в похід, а здали для доставки (наприклад, намети, і т.ін). Спершу кожній групі видали речі (30 груп по 45 чоловік!), далі кожній групі показали, де вона буде ночувати (корпус, кабінет... спали на підлозі на каріматах). Потім усіх нагодували макаронами та чаєм :). Я це розказую детально, щоб ви розуміли - організувати таку масову ходу - досить складна річ.
Дуже багато питань (погрузка, доставка, розгрузка речей, інші фізичні роботи, контроль за правопорядком і т.д.) виконували хлопці із "Тризуба". Знову ж таки - пишу це тому, що на другий вечір, в Зарваниці, в наметовому містечку поряд із нашим наметом була якась група молоді із якоїсь "незнаюзвідки". Розмовляли російською, пили помалу вино, чи щось таке. Розсуждали про політику, відчувалося, що вважають себе розумнішими за інших, тих, хто тіпа вірить в якісь там революції. І якась "особливо розумна дєвушка" все питала - "што ані здєсь дєлают", маючи на увазі "тризубівців", чий лагер був неподалік в зоні видимості. Ну так от, щоб всі розуміли, я описав.

Ввечері в Струсові була ще вечірня служба, на котрій один зі священників зачитав доповідь про часи, коли УГКЦ перебувала у підпіллі, служби правилися у звичайних сільських хатах, і щомиті могли прийти кгб-істи з міліцією. Досить пізнавальна промова була...

Разом з тим я відчував, що взуття понатирало ноги досить відчутно, і на наступний день буде капець. І то було правдиве передчуття.

Другий день - маршрут Струсів-Зарваниця, ділянка більша за перший день. Вийшли десь в 6:30. До виходу я попроколював вчорашні мозолі, позаклеював пластирем... Та все це не давало ніякого полегшення. Вже від самого ранку ноги (стопи) почали боліти. Далі це тільки посилювалося :(. Але спочатку я ще мав якісь моральні та фізичні сили роззиратися по сторонах і зробив пару фото. Наприклад отаке цікаве подвір'я перед одним із будинків - викликало в прочан масу емоцій)). Оті пальми - зроблені із пластикових пляшок :).


А ще були лелеки.


Причому їх було багато і різних у тих краях.
А потім почало припікати ще й сонце, температура була до +28. Я взагалі не люблю спеку, а тут... Короче, це були непрості години))). Перший привал-зупинка другого дня подорожі була в селі Тютьків, і після неї я почав відставати від колони, вже не дивився по сторонах, йшов як робот, на автоматі.
Ноги (стопи) дуже боліли прямо у всіх точках. Особливо там, де утворилися мозолі. Потім відстав від колони вже свідомо. Трохи відпочив, намагався наздогнати, стало ясно що не вийде)) В той час думав що далі доведеться чимось їхати. Це було десь між Тютьковим і Панталихою. Почав "голосувати" на трасі. Ніхто не зупинявся))) Аж поки не над'їхав молоковоз із Золотниківсього молокозаводу, і підкинув мене в Золотники, де мала бути наступна зупинка колони.

Треба сказати що я вже давнооооо не їздив в кабіні ГАЗона, і був в шоці від того яка там спека (як біля мартенівської печі), і як ж той ГАЗон тяжко їде :). Ну, одне слово, добряк-водій довіз мене до Золотників, де вже давно було розкладено чимало столів із їжею та напоями для колони прочан (знову-таки, місцева громада все підготувала безкоштовно, як і в усіх місцях наших зупинок, за що їм величезне спасибі). Я, правда, вистрибнувши з молоковоза, впав під найближче дерево, і десь хвилин сорок навіть хвостом не ворушив. Валявся під деревом як якийсь непотріб, і намагався розмасажувати ті стопи, аби вони перестали так дико пекти і нити)).
До речі, у Золотниках - дуже класні пампушки із різними начинками роблять. Гарні там люди і вмілі господині :).

Чесно кажучи, думав, що далі вже не зможу йти, але, поки підійшла колона я таки трохи відпочив, і вирішив спробувати піти далі. Відпочинок все ж дався взнаки. Я вирушив раніше від колони хвилин на 15-20, і, будучи вмотивованим не дати себе наздогнати, чуючи в спину десь з-за горизонту її співи та періодичні сирени автомобілів супроводу ДАІ - я на якихось морально-вольових йшов ті останні 10 км.
Часом навіть робив фото чергових лелек :). Їх там було аж 4 штуки.


Йшов я достатньо швидко (не знаю, звідки сили взялися. Колона не наздогнала мене) - але так трагічно кривав на обидві ноги, що один бусик, котрий проїжджав мимо - навіть притормозив, і запитав, чи не буду я їхати)). Але я витримав цю пропозицію. Мріяв дотягнути до Вишнівчика (останнього села перед Зарваницею). Дотягнув.


Перед самим селом наздогнав трьох дівчат, дві ще йшли, а третю вже сили покидали. Тут якраз ззаду "швидка" що супроводжувала колону вигулькнула - і дівчата кинулися її спиняти, просячи підкинути їх попутчицю до кінцевої точки подорожі. Я про себе подумав: "і ще одна не дійшла", і продовжував ковиляти далі. Коли брів по Вишнівчику - то мріяв, що хоч би побачити на горизонті ту Зарваницю, і можна вважати себе щасливим.
Потім лежав під чиїмось парканом у тіні, зображаючи собою пішохода, котрий незрозуміло чи живий)). А потім раптом, коли вийшов з-за чергового повороту - то побачив, що Зарвниця вже прямо тут, за пару сотень метрів. І я таки дійшов...


На останніх сотнях метрів почекав трішки на офіційну колону - і разом із ними вступив в село. Красивий момент був. Вся колона махала руками жителям Зарваниці, котрі зібралися на пагорбі, і дивилися на наш марш. Тільки знімати я вже не мав ні фізичних, ні моральних сил.
 
Весь вечір суботи думав що мені капці, ходив як побитий)) Мобільна мережа в селі зійшла з розуму від десятків тисяч користувачів, і майже не працювала. Людей було дуууже багато, погода стояла гарна, наметовий табір розростався на очах...


А ще - ввечері у суботу були "нічні чування", однією із частин котрих є хода зі свічками від старої церкви до собору. На жаль мій фотоапарат не міг зняти вночі це видовище, але скажу, що центральною вулицею села безперервно ішли люди зі свічками протягом більше ніж 20-ти хвилин. І не по одному ішли, а по ВСІЙ ШИРИНІ ВУЛИЦІ... Якось отак...


А потім усі заходили на величезну площу перед собором...


І це тут знову-таки, видно лише частину прочан зі свічками, бо  величезна кількість їх ще тільки йшла, йшла і йшла з старої церкви по дорозі...

Ночували в наметі, котрий розкладали вперше в житті. Було смішно, але розклали. Добре що просто поряд із нами був точно такий самий намет, тільки вже розкладений :). Ми на нього орієнтувалися :).

В неділю на ранок - вже більшість проблем із болями в стопах минула, почувався значно краще, ноги повернулися до життя. На ранковій літургії було надзвичайно багато людей, більше, ніж в минулі роки. За оцінками міліції - за два дні понад 110000 паломників побували в Зарваниці. Цього року була хороша озвучка, і навіть два великі екрани.


Потім ми на дикому сонці складали речі і намета, потім повзли до джерела набрати освяченої води, там була черга хвилин на 40... Потім повзли по селу в напрямку на Тернопіль, і тут нам добряче пощастило тормознути пустісіньку маршрутку із Тернополя(!) котра якраз шукала пасажирів. Таким чином проблема виїзду із невеличкого села, в котре прибуло понад 100000 прочан вирішалися ніби сама по собі...

На наступний рік вже обдумую вело-прощу... Піша якось надто важко далася :)

З 2-го по 11 серпня 2011 року тривала поїздка до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) української делегації, яка взяла участь у міжнародних Днях Пам’яті жертв Великого Терору 1937-1938 рр.

 Щорічні Соловецькі прощі до далекої північної Карелії розпочалися 1997-го року – відтоді, як ентузіаст-дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Медвежегорська старанно приховане від чесних людей місце страти комуно-фашистським режимом СССР т.зв. «соловецького етапу», - його потім назвали «Розстріляним Відродженням». 

 Натхненником та координатором більшості соловецьких експедицій був колишній політв’язень Василь Овсієнко, але кілька останніх років керівником серпневої поїздки до північних меморіалів є голова Київського товариства політв`язнів та жертв репресій Григорій Куценко, один з останніх політв`язнів СССР. 

 До формування складу учасників Соловецької Прощі залучено також товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, «Просвіту», колишніх політв’язнів та їхніх родичів, а також тележурналіста Руслана Коцабу (телеканал ZIK) та інтернет-журналіста Анну Первак – всього 24 особи.

 З підбадьорливими побажаннями Владики Володимира (УАПЦ) від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації помолилися перед початком далекої подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через територію Білорусі, Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежегорськ, Кемь. 

 Перша зупинка українських прочан - Левашовська Пустош поблизу Петербурга: там , як і в Биківні під Києвом, у роки репресій було віддано землі тіла закатованих на смерть, серед яких значна частка українців. 

 У карельській столиці Петрозаводську 4-го серпня гостей у вишиванках українською піснею «Ой зелене жито» дружно зустріли земляки з Товариства української культури «Калина», яке багато років поспіль очолює ентузіаст-патріот Лариса Скрипникова. Учасники Прощі привезли для діаспори подарунки з України – книжки, сувеніри. Керівник соловецької експедиції Григорій Куценко вручив подяки та цінні подарунки керівникам товариства «Калина», а також невтомному дослідникові злочинів комуно-фашизму Юрію Дмитрієву. Гарно посиділи і гарно поспівали…

 Саме активісти «Калини» 2004 року за підтримки світового українства встановили в урочищі Сандармох (Медвежогорський район) величний гранітний триметровий Козацький хрест. 

 Отже, Сандармох… Слово, яке вже означає не тільки назву урочища, а стало поряд із київською Биківнею чи івано-франківським Дем`яновим Лазом страхітливим обвинувачуванням біснуватого Сталіна, на виконання указу якого було знищено 1111 в`язнів Соловецької Тюрми Особого Назначєнія (СТОН). У розстріляному етапі були представники української інтелектуальної еліти – митці, вчені. Згадаймо лише кілька імен: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... Там розстріляно і відомих державних діячів – Михайла Полоза, Миколу Любинського, священиків, службовців, робітників та селян, звинувачених у так званих контрреволюційних злочинах. 

 Де українські кістки – там і Україна… У поминальній панахиді біля Козацького хреста, покладанні вінків і квітів у Сандармосі 5-го серпня взяли участь генеральний консул України у Санкт-Петербурзі Наталія Прокопович, давні друзі українців – пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління «Калини» Андрій Литвин і Олег Мисилюк з Петрозаводська, директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін та інші. Члени делегації заїхали до селища Повенець, де оглянули нікому не потрібні зараз споруди Біломорканалу, будівництво якого забрало життя майже 100 тисяч українців. 

 Учасники соловецької прощі взяли участь у всіх без винятку заходах і молебнях на біломорських островах Соловецького Архіпелагу Особливого Призначення, до яких уночі 6 серпня дісталися з Кемі катером «Адмірал Шабалін».  

 7-го і 8-го серпня поминальні заходи традиційно було проведено в селищі Соловецькому й у північній частині найбільшого острова архіпелагу - на Секирній горі. Там у церкві Вознесіння в табірні часи містився чоловічий штрафний ізолятор (зазвичай в’язнів там же і розстрілювали). Біля розстрільних ям з останками страчених на південному схилі гори та пам`ятного Хреста ми запалили свічки та помолилися. 

 Екскурсію супроводжувала заст. директора  Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова, яка на Секирній горі цікаво й зі знанням справи відповідала на всі наші запитання.

 У меморіальних заходах акції «Свіча пам`яті» та панахиді біля Соловецького каменя й Поклінного Хреста, що на колишньому тюремному цвинтарі, взяли участь представники державних структур, громадських організацій, священнослужителі з різних країн. Натомість місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих «з материка» активістів Меморіалу. Біля Поклонного Хреста за потужного представництва поляків та росіян польського походження урочисто було відкрито та освячено священиком Костелу пам`ятний камінь замордованим полякам, в`язням соловецьких таборів. Слід відмітити, що наступного року на цьому місці заплановано встановлення та урочисте відкриття нашого, українського пам`ятного каменя.

 Керівник «Молодої Просвіти», знаменитий кобзар Віталій Мороз виконав біля Поминального Хреста відповідні українські пісні (з-поміж них «Чуєш, брате мій...» - пісню, яку співали соловецькі в’язні, коли хтось із земляків-українців помирав у неволі). Разом із молодим прочанином, депутатом Чернівецької обласної ради Назаром Горуком п.Віталій пов’язав на хрест вишитий рушник - пам’ять про співвітчизників, що прийняли на каторзі мученицьку смерть. Священик отець Димитрій  (УАПЦ) відслужив літію. Представники української делегації поклали траурний вінок і за традицією пригостили всіх присутніх на поминальній акції короваєм, який привезли з Києва.

 Відвідування Соловецького монастиря-кремля – теж обов’язковий пункт програми перебування на Соловецькому архіпелазі. У монастирі-в`язниці за часів навіженої імператриці Катерини II тримали чверть віку в тюрмі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це страхітливе випробування обдурений росіянами гетьман витримав і пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. До надгробного каменя та пам’ятника Отаманові активістка «Меморіалу» з м. Васильків Любов Соцька привезла за три тисячі кілометрів у холодну і нещасливу для українців Карелію чорнобривці, кетяг калини та жменю української рідної землі. За традицією всі учасники експедиції неодмінно відвідали тюремну камеру останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського. 

 Запам`яталася також презентація моторошної експозиції про Соловецькі табори та в`язницю, що відкрилася того дня у історичному бараці УСТОП, яку врочисто відкрила і провела для української делегації першу екскурсію віддана музейній справі соловчанка Ольга Бочкарьова.

 І ось надійшла пора повертатися до рідної України, де поки-що Сталіна називають українофобом-убивцею, визнають злочини комуно-фашизму і дозволено пікетувати печерні суди… Зворотнім шляхом ми, українська делегація, відвідали Псковський Кремль, заснований та побудований у давні часи нашою Княгинею Ольгою.

 Насамкінець суб`єктивні акценти, від мене, Руслана Коцаби, кількаразового активного учасника Соловецьких експедицій (2005, 2008, 2011), заступника Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. В.Стуса, чия бабуся Кобилянська Марія Петрівна заключних шість років життя віддала холодній і далекій Карелії:

 -         неприємно вразила відмова спеціалізованої державної науково-дослідницької установи, Українського інституту національної пам`яті (УІНП) організовувати  цього року Соловецьку експедицію. Можна якось збагнути небажання приймати участь у організації експедиції чи хоча б делегування до її складу істориків-науковців УІНП  через комуно-фашистську заанґажованість теперішнього директора інституту п.Валерія Солдатенка, але ж виникає слушне питання: Для яких цілей надалі фінансувати з державної кишені цей спеціалізований науково-дослідницький заклад?

 -         куратор від Міністерства культури України, завше привітна та ерудована Наталія Беркова, якимсь дивом, на інтуїтивному рівні, згладила це самоусунення Інституту Національної Пам`яті та відсутність у складі експедиції науковців, які б спеціалізувалися на тематиці злочинів комуно-фашизму, але, погодьтеся, важко фінансові та представницькі функції поєднувати ще й з організаційними. Невже владоможці Української Держави не вважають цей проект пріоритетним?

 -         Зважаючи на сучасне піар-правило «Якщо подія не висвітлена у ЗМІ – значить вона не відбулася», турбує відсутність у складі експедиції журналістських груп державних телекомпаній чи навіть комерційних, які гордо іменують себе проукраїнськими. Погодьтеся, тематичні телепрограми і телесюжети про цьогорічну Соловецьку Прощу  не зашкодили б поінформованості пересічного українця про часи Великого Терору комуно-фашистів у совіцькій імперії.

 -         На мою думку, вже з наступного року слід відходити від авто-варіанту поїздки, коли день і ніч перебуваєш на незручному автобусному сидінні. Погодьтесь, що три тисячі кілометрів у один бік важко витримати навіть молодим, а що вже казати про літніх учасників, родичів невинно убієнних політв`язнів-українців. Краще би поїздом чи навіть літаком – адже у цьому випадку функції соловецької делегації збігаються із державно-представницькими, хіба ні?

 -         Якщо куратором цього проекту і надалі залишається Міністерство культури, то було би добре кілька місць у складі експедиції зарезервувати для ймовірних переможців наукових студентських конференцій чи навіть шкільних олімпіад і конкурсів на тему історичних кривд українцям у ХХ сторіччі. Присутність відібраних комісійно кількох молодих людей «в темі» тільки підсилить, на мою думку, інституціоналізацію та подальші перспективи щорічної Соловецької Прощі.

 -         Ще хочу відмітити небажання держави Росія (як тележурналіст це відчув особисто!) висвітлювати та акцентуватися на подіях сталінського терору. Насторожує, що за тиждень перебування на різноманітних поминальних заходах та реквіємах чи мітингах, сталі і звичні в Україні та для українців слова-обвинувачення «Сталін», «СРСР», «НКВД», «МГБ», «КГБ» чи «комуно-фашизм» не прозвучали жодного разу з уст російських священників чи місцевого політикуму. Але ж Україна – не Росія, хіба не так?

 Наостанок хочу відмітити безмежне терпіння, доброзичливість, взаємоповагу та взаємодопомогу всіх без винятку учасників цьогорічної Соловецької Прощі. Велике вам усім Дякую за вашу жертовність!

 Руслан Коцаба, блогер, учасник Соловецьких експедицій 2005-го, 2008-го і 2011-го рр.., перший заступник Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. Василя Стуса, спеціальний кореспондент телеканалу ZIK 

УГКЦ розпочала десятиденну пішу прощу паломників до Зарваниці
Із міста Самбір (Львівська область) розпочалася піша проща родин мігрантів до Зарваниці (Тернопільська область), яку організувала Українська греко-католицька церква.
Із Самбора вирушило близько 300 осіб.За інформацією УГКЦ на 5 серпня, участь у паломництві беруть представники з усієї України: Донецька, Києва, а також з-за кордону: Чехії, Естонії, Італії, Казахстану, Іспанії, Польщі, Росії, Португалії, Великобританії, Бельгії, Ізраїлю, США, Білорусі.



Проща триватиме із 5 по 14 серпня і пройде трьома областями: Львівською, Івано-Франківською, Тернопільською. Загальна відстань складає близько 240 км. Щодня паломники долатимуть відстань близько 30 км.