11 вересня 2014 року українська спільнота відзначає 150-річчя від дня народження українського поета, публіциста, критика, перекладача з багатьох мов світу Павла Грабовського, ювілейну дату народження якого внесено до Календаря пам'ятних дат ЮНЕСКО.



Павло Арсенович Грабовський — український поет-революціонер, публіцист і критик, перекладач з багатьох мов світу.
Народився П. Грабовький в селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії (тепер село Грабовське Краснопільського району Сумської області) 11 вересня 1864 року в родині Арсена і Ксенії Грабовських. Він був другою дитиною в сім'ї. Батько був паламарем у слободі, занедужав на сухоти і помер у молодому віці, лишивши п'ятеро дітей.
Спочатку П. Грабовький навчався у місцевій церковнопарафіяльній школі, а на десятому році життя стає учнем Охтирської бурси, котра нічого йому не дала. З 1879 року П. Грабовський навчається в Харківській духовній семінарії. У цей час він знайомиться з передовою російською і світовою літературою, що сприяє формуванню його революційного світогляду. Вступає в організацію народників «Чорний переділ» і мріє всі сили, навіть життя, віддати за народ.
У 18 років Грабовський за переховування забороненої літератури був заарештований, виключений з семінарії і висланий в рідне село Пушкарне. Саме на цей час припадає початок творчості поета.
Перебуваючи під гласним наглядом поліції в Пушкарному, Грабовський пише численні кореспонденції в газеті «Южньїй край», вірші і прозові твори. У 1885 році після закінчення домашнього арешту Грабовський знову повертається до Харкова, влаштовується коректором. Але працював недовго. Поета було знову заарештовано. Чимало часу П. Грабовський знемагав в харківській та ізюмській тюрмах, і після тривалого слідства та суду його було вислано на 5 років до Сибіру (в Іркутську губернію).
Шлях на заслання полегшили Грабовському зустріч і дружба з Надією Костянтинівною Сигидою, революціонеркою, людиною великої душі й мужнього серця. Вплив Сигиди на Грабовського був величезний. Цій мужній людині письменник присвятив близько 18 поезій. Зі схвилюванням він розповідав про трагічну смерть Сигиди і її трьох товаришок — М. Ковалевської, Н. Смирницької, М. Калюжної, що тієї самої ночі померли, прийнявши отруту як протест проти катування Сигиди.
Смерть Надії Сигиди була великим ударом для Павла Грабовського, але не похитнула його віри в необхідність і справедливість революційної боротьби.
Це були важкі роки, але, незважаючи на несприятливі умови для творчої роботи, на тяжку хворобу легень, П. Грабовський багато працював. І люди, особливо молодь, дуже тяглись до поета.
У Вілюйську Грабовський підготував збірки своїх оригінальних і перекладних поезій, які згодом вийшли у Львові («Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (1894), «З чужого поля» (1895), «З півночі» (1896) та інші.
У 1896 році Грабовський переїхав до Якутська, а згодом, знесилений, хворий, назавжди оселяється в Тобольську. У Якутську поет укладає збірки «Кобза» (1898), «Пісні України» (1898), «Хвиля» (1899).
Наприкінці 1900 року Грабовський одружився з А. М. Лук'яновою, яка вчилася у фельдшерській школі. Анастасія Миколаївна Лук'янова, вислана з Москви до Тобольська під таємний нагляд поліції, була молодою, вродливою, життєрадісною особою. У кінці 1901 року у Грабовських народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка (згодом він став виданим винахідником, одним з «батьків» сучасного телебачення: об'єктив сконструйованої ним телекамери вперше у світі транслював рухоме зображення, що повністю передається і приймається електронним методом).
Ще в Іркутській тюрмі П. Грабовський зрозумів, що єдиним його засобом боротьби, який надає смисл життю, є слово. Усе інше — воля, Україна, здоров'я — у нього вже було відібрано. Залишалася робота. Як порятунок від самотності й туги, як спосіб буття, як надія, що твій голос почують там, на рідній землі.
Павло Арсенович створив прекрасні зразки оригінальної поезії. І про що б не писав поет, він завжди звертався до рідного краю, рідної пісні. Пісня, пройнята гуманізмом та оптимізмом, глибиною народної мудрості, стала органічною частиною творів поета.
Творчість Грабовського була неперевершеним зразком громадянської лірики. Революційні мотиви в ліриці поета знаходимо в поезіях «Справжні герої», «Уперед», «Надія», «До Н.К.С.». Про громадські обов'язки митця Грабовський пише у своїх віршах «Я не співець чудовної природи», «До парнасців», «Поетам-українцям». Поезії Грабовського «До українців», «Далеко», «До України», «Україна приснилась мені» мають патріотичний, національно-визвольний характер.
У поезіях Грабовського знаходимо чимало прекрасних картин природи, які є контрастом до нужденного, підневільного життя трудящих. Це пейзажна лірика «Сон», «Квітень», «Вечір», цикл «Веснянки».
Дитяча тематика приваблювала Грабовського протягом усього життя. Поет-революціонер готував маленьких читачів до діяльного життя. Окрему групу становлять вірші-звертання «До школи», «Дітям». Широке пізнавальне, виховне і естетичне значення для дітей мають вірші поета «Сонечко та дощик», «Щоглик», «Соловейко», «Дніпр», «Метеличок».
Ім'я П. Грабовського-перекладача стоїть поруч з іменами інших українських передових письменників кінця XIX ст., які вписали яскраву сторінку в літературно-мистецьке єднання українського народу з іншими народами.
Постать П. Грабовського важко уявити без його літературно-критичних праць. Адже поет вперше в українській літературі порушив саме у своїх критичних працях цілу низку важливих суспільно-політичних питань.
Будучи вже тяжко хворим, за п'ять днів до смерті поет пише Б. Грінченкові хвилюючого листа, в якому виливає свій біль, що вже не доведеться йому більше побачити улюбленої батьківщини. 12 грудня 1902 року П. Грабовського не стало. Друзі виконали його заповіт — поховали поруч з могилами декабристів.
Благородство і сила духу цієї людини варті захоплення і глибокої поваги. Гідність, готовність до самопожертви, моральна чистота — ці риси визначали характер і поведінку Павла Грабовського.

ДО РУСІ-УКРАЇНИ

Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.
 
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
 
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!

П. Грабовський

http://www.ukrlit.vn.ua/author/grabovski.html

Ну, добре – Леонід Кравчук. Ясна річ, Леонід Кучма. Але щоб Віктор Ющенко отак узяв і прийшов до Віктора Януковича привітати його з першою річницею перебування на посаді та попити чаю за дружньою бесідою...

Не знаю, чи втратить після цього "шоу чотирьох президентів" голова партії "Наша Україна" ті 0,5% чи 0,9% виборців, які його досі підтримують, чи ні – зрештою, запеклі фанати третього президента будуть з ним до останку, на них жодні аргументи не діють, як і на будь-яких фанатів.

Проблема в тому, як тепер повинні почуватися ми, тобто всі ті, хто був переконаний – попри всі політичні ідіотизми Віктор Ющенко все ж у моральному плані істотно відрізняється від інших представників політбомонду, бо в ньому не згасла традиційна етнічна моральність, і керується він християнською етикою.

Виявляється, ми глибоко помилялися. І це слід визнати прямо і чесно, не шукаючи собі пом’якшуючих обставин. Віктор Ющенко виявився людиною без морального стрижня, без внутрішнього самостояння, і це, боюся, ще не раз дасться взнаки, не раз буде використано маніпуляторами певного штибу.

Добре, всі ті "Бандитам – тюрми!", "Фальсифікаторів – до відповіді!" та "На зрадь Майдан!" були не більше, ніж виборчими технологіями. Добре, у політиці немає постійних друзів, є лише постійні інтереси. Але ж бодай мінімальна моральна складова повинна бути присутньою якщо не в політиці, то в душі самого політика, якщо він, звісно, не Путін і не Каддафі.

Для нормальної країни така зустріч чотирьох президентів була б цілком нормальною. І для України вона могла б стати прийнятною, якби не кілька обставин. Бо ж хіба Віктор Андрійович прийшов у гості не до того, хто фальсифікував вибори 2004 року, хто готовий був тоді кинути війська проти Майдану, наслідком чого неминуче стала б велика кров?

Не до того, хто намагався вчинити 2007 року державний переворот, зібравши конституційну більшість підкупом та залякуванням у Верховній Раді й усунувши з президентської посади Ющенка?

Не до того, хто зараз заявляє, що був 2004 року законно обраний на президентську посаду, отже, якийсь там Ющенко – не більше, ніж самозванець? Хіба цього нічого не було, і можна вільно ходити чаювати на Банкову?

Та головна із зазначених обставин інша, і це – наявність новітніх політв’язнів (чи, як делікатно висловлюється дехто, "жертв вибіркового правосуддя" – під останнє поняття, до речі, можна й жертв Голокосту підвести, була б охота...).

А серед цих новітніх політв’язнів – осіб, які тоді, в 2004 році, ризикували своїм життям, щоб захистити чесні вибори, а відтак здобути президентське крісло для Віктора Андрійовича...

Я не знаю подробиць біографій, але переконаний, що серед тих радикальних націоналістів, хто зараз перебуває за ґратами і тих, хто може в будь-який момент туди потрапити (за пам’ятник Сталіну чи ще за щось, реальне чи вигадане) є й активні учасники Помаранчевої революції. Тієї самої, що посіла своє місце "незавершених і недоконаних революцій" (Ґрамші) Європи.

І так само за ґратами – за вердиктами закритих засідань "реформованого" вітчизняного суду – перебуває й один із чільних "польових командирів" Майдану Юрій Луценко, котрого, якщо хтось ще не зрозумів, нинішня влада ніколи (ще раз: ні-ко-ли!) добровільно на волю не випустить.

Принагідно зауважу для певної категорії читачів, що автор цих рядків із грудня 2004 року з Юрієм Луценком, з котрим був тоді на "ти", жодного разу не бачився, не розмовляв по телефону й іменної зброї не одержував...

І от В.А.Ющенко йде і п’є чай на вулиці Банковій. І ми знаємо про це чаювання тільки те, що милостиво зволило дати нам знати офіційне Інтернет-представництво президента України: "Віктор Янукович обговорив зі своїми попередниками питання сьогодення і майбутнього Української держави".

Судячи з фотографій, з усміхнених облич, в тому числі і Ющенкового, обговорення відбулося в дружній атмосфері...

Ні, зрозуміло, в політиці завжди присутній цинізм, і, ймовірно, йти пити чай на Банкову таки треба було. Але чом би ПЕРЕД (обов’язково перед, а не після події, бо опісля можна що завгодно розповідати) цим походом не заявити – з обов’язковим оприлюдненням на партійному сайті – що от так і так, хлопці, любі друзі, я йду до Януковича не для того, щоб слухати його балачки, а щоб висунути жорсткі вимоги.

Якщо вони не будуть прийняті, ми здіймемо грюкіт по всій Європі, використовуючи для цього наше членство у Європейській Народній Партії.

А фактаж мені дав Андрій Парубій, наш заступник голови політради, котрий якраз 24 лютого з’їздив до Запоріжжя, щоб особисто перевірити ситуацію з політичними в’язнями у тамтешньому СІЗО, чи справді піддають їх тортурам Оце би було морально, це було би зроблено по-християнському.

А так виглядає, наче Віктор Андрійович прийшов подякувати Вікторові Федоровичу за те, що той дозволив пожити йому на державній дачі у Конча-Заспі до кінця літа.

Чи, можливо, домовлятися про якісь владні посади для себе чи однопартійців в обмін на підтримку ініціатив чинного глави держави?

Бо ж зараз головне – вчасно домовитися: ну, не буде голосувати на парламентських виборах за "Нашу Україну" більше, ніж один відсоток громадян – так два з гаком відсотки їй за гарну поведінку елементарно "намалюють", чи не так?

Отож постає банальне запитання: а як же цьому персонажеві вдалося так успішно надурити стількох нас, тих, хто завжди тверезо оцінював політичні здатності його особисто та його оточення, але мав ілюзії стосовно моральності третього президента?

Це дуже болісне питання, і головна проблема не в тому, щоб покаятися за нашу дурість, а в тому, щоб більше не допустити таких ляпсусів. Відсутність внутрішнього морального стрижня – це все ж таки надто загальна відповідь.

Можливо, Ющенко тримався у певних рамках, поки була жива його матір Варвара Тимофіївна, яка могла сказати: "Не ходи, Вітю, до тих людей"?

Можливо, важливу роль відіграє вплив старшого брата Петра, який здавна позиціонував себе як прихильник тісної співпраці з Партією регіонів і зараз цілком міг сказати: "Ти ж президент, а там збираються усі президенти!"?

Не знаю. Але відповідь має бути знайдена, інакше ми й далі ловитимемося на гачок – навіть не політичних технологій, а власних бажань бачити країну кращою.

P.S. Коли вже ця стаття була дописана, в Інтернеті з’явилася інформація: виявляється, на зустрічі чотирьох президентів Ющенко говорив із Януковичем про потребу затвердити великий герб України, внісши зміни до Конституції.

Ясна річ, великий герб – справа важлива. Куди важливіша, ніж здоров’я і життя тих людей, котрі мали дурість підсадити його у президентське крісло. І ніж рештки якщо не поваги, то бодай якогось співчуття з боку тих, хто вважав його одним із небагатьох бодай відносно моральних політиків.

Сергій Грабовський, для УП