На що похожа згублена любов?

На мандри в нескінченному тумані,

На зойк забутих у століттях мов,

На захід сонця, мабуть що останній.

І на вінок терновий, і на хрест –

Такі незвичні подарунки божі,

Із ними мов зійшов на Еверест –

Спуститись тяжко, дихати – не можеш.

На поцілунок, танучий на склі,

На дотик літа у посохлім цвіті,

На враження, що ніби у землі

Сховалось все, що змушувало жити.

На янгольський небесний тихий зов,

На гімн душі пресвітлій урочистий,

Ось на що схожа згублена любов,

Проста, відверта, добра, дивна, чиста.

В нашій пісні нема зайвих слів,

В нашій пісні нема зайвих звуків,

Там лише нескінченність степів,

Перегуки дідів та онуків.

Там живуть відчайдухи та сміх,

Гіркоти анітрохи і солі,

Там є коні. Не можна без них

Скуштувати солодкої волі.

В нашій пісні не виють круки,

В нашій пісні прихована сила,

Ми міцні і водночас м’які

З тих часів, як нас небо створило.

Цей світ стояв

й стояти далі буде

На гранях ще непізнаних

століть,

Долаючи незгоди

і облуди,

І все, що в надрах пам'яті болить.

І зціляться колись, нарешті,

хворі,

Земля забуде горе

і плачі,

І хай мене не стане –

будуть зорі,

І пил зірковий в небі

уночі.

А щастя що? Які його прикмети?

Які у нього очі і душа?

Які воно приховує секрети

Під відблиском небесного ковша?

Жадобою якою оповите

В мереживі нечастих сновидінь?

Яке воно і як його зустріти,

Твою не зачепивши дивом тінь?

Під дотиком щоденних аритмій,

Під поглядом небесного світання,

Я проживаю вік пекучий мій,

Неначе вперше й нібито востаннє.

І на крихкі бажання ворожу,

На сподівань спокусливу тендітність,

І янголи відсовують межу,

І у пітьму іде одноманітність.

А де б мені таку дістати силу,

Таку непереборну часом міць,

Аби донести гідність до могили,

Не спокусившись звабою дрібниць?

Щоб я зумів пройти свою дорогу,

Ковтаючи трудів гарячий піт,

Побачити в кінці, нарешті, Бога,

І повернути даний Ним кредит.

У когось душа – оркестр,

У когось – одненька скрипка,

Хтось любить симфоній жести,

Хто нот невелику дрібку,

Хтось смуток в собі тримає,

Хтось радості сипле жмені,

Чом той, хто того не має,

Постійно стирчить на сцені?

Щоби разом попити чаю

І зігріти замерзлі душі,

Щоб сказати очима – «скучаю».

Щоби навіть удвох помовчати

У студену осінню пору…

Щоби разом у мрію рушати,

Витираючи з неї порох…

Щоб на ранок – стрічати сонце,

А на вечір – збирати зорі…

Бо потрібна людині людина…

Разом легше… і в щасті, й в горі.

  Оксана Кузів

https://www.0342.ua/…/10-najvidomisih-virsiv-ukrainskih-mit…

Це місто, нереальне мов примара,

Колись було суперником столиць,

Тут стукається готика у хмари

Загостреними шпилями дзвіниць.

Воно сюди спустилося із раю,

Куди щоранку відлітають сни,

По вуличках розвозити в трамваях

Такий казковий дух старовини.

У ньому хмелем дихають броварні,

Знайомим виявляється нове,

Спокусою заманює в кав’ярні

Та вечорами опера живе.

Це місто скрізь – у поглядах, у лицях,

У навіть невеликім вітражі,

На сонячно-лускатій черепиці,

У кожнім русі, слові та душі.