Знайди слова, в яких немає крику,
Де тиша примостилась кошеням
І ніжно на плечі думок мурлика
Про радість подарованого дня.
Щоб вітром не ганятись за любов’ю,
А їй гучних не треба перемов,
Знайди слова, де будемо з тобою
Мовчати про окрилену любов.
Чекаєш дня як вірний люд Месію,
Як восени омитий в праці плід,
А дня нема і тільки дощик сіє
Та глибину примножує боліт.
Не розведеш, як водиться, багаття,
Не відженеш від дійсності пітьми,
У пору сю думкам свобода клятим,
Із присмаком колючої зими.
Тихий диптих
Блакитний день, свобода і земля,
За виднокругом ходить незбагненне,
Як мати ніжно пестить немовля,
Так сонце ніжно дивиться на мене.
Печале – згинь, мої тривоги – цур!
Я вирушаю в зовсім інший вимір,
Де в тишині пасеться чорний тур,
Він точно є, я знаю, він не вимер.
***
Чогось собі задумався і жду,
Чого – не знаю, може, просто ночі,
Де вітер любить тишу молоду,
Яка лежати каменем не хоче.
А там і я за тишею услід,
До спокою, до простоти, до Бога,
І зоряний у небі стане рід
Показувати вірную дорогу.
за обрієм сонце
за обрієм туга
за обрієм є
недоступне мені
я тихо пливу
над потомленим лугом
і їде туман
на білявім коні
тут так одиноко
спокійно
неспішно
думки про безсмертне
за руку трима
за обрій не треба
там дивні залишні
і лугу такого
там зовсім нема
А ми неначе нетутешні.
Парадоксальні. Неземні.
Стоять замислені черешні
в нерукотворній пелені.
Якусь мелодію розлито,
ще не спотворену людьми,
Бо їх нема й немає світу.
Є тільки дотики. І ми.
Відгомоніла осінь,
Пізно для неї, досить,
Ходять тумани босі,
Натяк на зиму носять,
Але зимі не йдеться,
Що їй отут робити?
Стукає тихо серце,
Мовчки рахує миті.
Крапає дощ.
Осінь.
Вітер в трубі
Виє.
Неба нема
Зовсім,
Тільки одна
Мрія.
Мрія про щось
Інше,
Може й ковток
Раю,
Але буде
Тиша.
Ти не гукнеш.
Знаю.
Без біганини. Без епох.
Без стресів в боротьбі за істинне
Рости тихенько, наче мох,
Допоки серця жар не вистигне,
Не зазнавати впливу зваб,
В житті не тішитись хлібиною,
І не кохати раз хоча б –
Не називатися людиною.
