були ночі нестерпно-синіми
були ранки нестерпно-дикими
я твого доторкався імені
і листів лікувався ліками
телефони дзвонили тишею
стукотіли про час годинники
не ставала реальність іншою
не знімала свого ошийника
я збирався в обійми вирію
та не вірив в богів і янголів
були ночі нестерпно-синіми
і писали мій розум набіло
Я натягнув старого светра,
Дражнився березневий сніг,
В сусідів бубоніло ретро,
І час кудись поволі біг.
Дрімало у руці люстерко,
Являло фізію пісну,
Хотілось чаю та цукерку,
А більше – подушки і сну.
Простудою свербіло в носі,
До мозку лізла чортівня,
І незачесане волосся
Початого лякалось дня.
Ось і прапор чужий…
Каноніри, до бою!
Досить снів, досить мрій,
Трусонемо добою!
Лячно, юнго? Еге ж…
Та повір командиру,
Вороги люди теж,
Отже, смертні у міру.
Діставай свою лють,
Що тих зайд переборе,
Хай той день проклянуть,
Як побачили море!
Я відправляю пошту голубину,
Накручую на лапку папірець,
Якійсь сновида йде до магазину,
Пожований та синій, наче мрець.
Йому аби омріяна чекушка,
А там летить нехай до пекла світ,
І день оцей, і жінка-попелюшка,
І нею приготовлений обід.
Нехай усе у тому тоне вирі,
Як у душі немає висоти…
А я тримаю голуба і вірю,
Що Бог читає всі мої листи.
Десь у степах біда гуляє чорна,
Горить земля, стає болотом сніг,
Та час іде і тихо мелють жорна
Усіх, хто тому лиху допоміг.
Моя земля віддячить за наругу
Катам, яких не кликали сюди.
Ви смерть несли? Ви ще помрете вдруге,
Коли про вас забудуть. Назавжди.
Я парком йшов у пору ясно-синю,
Вгорі перекликалися круки,
Якесь дівчатко лузало насіння,
Збираючи в торбинку лушпайки.
Щось грав оркестр на далекій сцені,
В каньйоні рахувала час ріка,
Ганяли пси, веселі й безіменні,
Не знаючи обмежень ланцюга.
І я не знав тривоги і розлуки,
Мене забули гордощі та злість,
І капало морозиво на брюки,
Немов мені не сорок – тільки шість.
Як тільки ніч почує волю
І зробить у майбутнє крок,
Розкриє небо парасолю
З жовтавим поглядом зірок,
Помастить сріблом плин річковий,
Гукне совою далину,
То місяць випливе казковий
І сяде знов на мілину.
Намисто кришталевих гір,
Долина наче повна чаша,
Хай буде мир вігвамам вашим
І душам теж хай буде мир!
Нехай про вас не знає час
Та у серцях співають птиці,
І не турбують блідолиці
Усіх характерів і рас.
Забудьте, врешті, про біду,
Про холоди, нестачу їжі,
Хай добру долю вам напише
Великомудрий Маніту.
Вітер закоханий,
Простір і тиша,
Сонячний грошик
Торгує лицем,
Обрій природа
Серпанками пише,
Добре їй бути, напевне,
Творцем.
Запахи літа,
Дороги і пилу,
Відстань ховає
Чиїсь голоси,
Ходить стриножена
Хмарна кобила,
Хрумкає небо
І хоче грози.
Я сном розслабляю нерва,
Тамую Морфею хіть,
Якесь загуляле стерво
Внизу, на дворі кричить.
Йому б заповзти у ліжко,
Хильнувши іще стакан,
І дихати в стелю нишком,
Ловити химер дурман.
Чого ж воно ходить, хворе,
Й ляка перегаром двір?..
І кривляться тихо зорі,
І мій сатаніє звір.
