Ідоли острова Пасхи,
Що витріщились на океан,
Не знають ніякої ласки,
І жодних серцевих ран.
У них і сердець немає –
Суцільний камінь різаний,
Не обіцяють раю,
А тішать людей мармизами.
Без радості, без тривоги,
Без прокльонів і без подяки,
Це є еталонні боги –
Сліпі, глухі і ніякі.
Пусті думки. Порожня філіжанка.
Гарячий чайник стигне у кутку.
По снах мандрують денні забаганки
Та мрію причаровують хитку.
Втекти б кудись… та вислизає втеча.
Завмерли руки. Ходить тільки час,
Заповнюючи тиші порожнечу
Схвильованими римами. Для Вас.
Коли життя покінчить
Із негодою,
Що забирає душі
І тіла,
Ми візьмем репарації
Свободою,
Свободою від сірості
І зла.
Гука до себе ніч дрімотна,
Дарує втому та журу,
Мовчазний вітер прохолодний
Тумани варить у яру.
У світу вкрадена основа,
Хвилин розірвана петля,
І я не тут. Я – Всесвіт знову
І що мені ота Земля?
Клаптики дня – врізнобіч,
Темрява лляється відрами,
Божаться сни бути світлими,
Вікна підкреслюють ніч.
В небо не хочуть чомусь
Тіні з крильми незворушними,
Ритми шепочуть в навушниках,
До підвіконня тулюсь.
Контури хмарні – тонкі,
Колір – розмазаний й ягідний,
Муза торкається лагідно.
Руки у музи – м’які.
Якби зібрати кам’яні серця.
Сталеві душі.
Погляди холодні,
Які не знають
Теплого лиця,
Та кинути у всесвіту безодню.
Вони в житті
Не хочуть дивини,
Для них кохання з мріями –
Порочні.
Чи зможуть звідти
Виповзти вони,
Чи пропадуть, нарешті, остаточно?
Холодне блищить залізо,
Пророчить криваву лють,
І котиться день донизу,
Й життя добігає путь.
Хапають повітря коні,
Чека на смертельну мить,
Ненависть тепер в законі,
Допоки небесне спить.
І множаться цим потвори,
Дітиська лихих стихій.
Он ворог іде. Вже скоро
З’ясуємо, хто правий.
Я з неба зняв світанку стрічку,
Поклав до ночі у ліхтар,
Пило ранкове сонце річку
Та в очерет пускало пар.
Ходили зголоднілі коні,
Губами шарпали траву,
Хилились верби у поклоні
І бігав вітер по ставу.
Давай-но, вітре, давній друже,
Складем історії нові,
Нехай почують небайдужі
Що ми ще є, що ми живі.
Хай знають, ми є недаремно,
Хай душ своїх потішать жар,
А згине день і стане темно,
Тоді я увімкну ліхтар.
Який красивий вечір за вікном,
Та кольорова гама неповторна,
І я дивлюсь і ще не марю сном,
Навіщо ця примара ілюзорна?
І я живий – небачений етюд,
Така картина, що ціни не скласти,
А унизу повзе мовчазний люд,
І топиться в своїм мовчазнім щасті.
Малюнок Ніно Чакветадзе
Звична, як вічність, історія:
Хмари півнеба обклали,
Місяць рахує калорії,
Схуднути хоче надалі.
Тихо складається фабула,
Блимають світлом оселі,
Ходить двірник мов сомнамбула,
Жовтень змітає з панелі.
Туї застигли у готиці,
Вітер бурмоче промову,
Час зупинивсь і не котиться,
Певне, йому тут чудово.
