хочу сюди!
 

Татьяна

57 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «вірш»

Віктор Глинянський КАРЕЛІЯ

                                                         

                       

                                                                
ТЕПЛУШКА Несёт в неизвестность теплушка усталая Под стуки вагонных колёс И душу тревожат мечты небывалые, И вечный о жизни вопрос. Мелькают посёлки вдали за окном, Хор молодых голосов И стрелки отмерили полночь давно Подаренных дедом часов. Куда ж ты несёшь моё время тревожное, Юность младую мою. Не будь от меня никогда отгороженным, Тогда я возможно "спою". А колёса километры: меряют, меряют, Потух уже свет фонаря И снова грущу я, и снова я верю, Что живу я наверно не зря. И ждёт меня где-то Карелия, Возможно там встретит судьба И нет у меня суеверия – Жизнь это просто борьба. Апрель 1954 КАРЕЛИЯ Ну, здравствуй Невеста-Карелия. Что за такая страна?.. Я улыбаюсь к Тебе с недоверием И удивляюсь сполна: «Клубятся туманы седые, над сопками, Синева твоих дивных озёр, А на ногах сапоги и обмотки, И грусти потухший узор. Карельской берёзы листва пожелтевшая, Сладость «морожки» на нежных губах, А рядом сатрапов речь оголтелая, И «гулагов» «безнравственных» прах» Такие контрасты нигде я не видел – Радость и боль пополам. Ты уж прости, если, словом обидел, И суди меня лишь по делам. И всё-таки здравствуй, Невеста-Карелия, Калевала лесов и озёр. Раскрой предо мною секретные двери И природы прекрасный шатёр. Сменится время, придут поколения, И ничто не вернётся уж вспять, Но Невесту-Карелию к своему удивлению Я хотел бы опять повстречать. 1954 -2011год.

Віктор Глинянський ВОДОЛІЙ

         

                                                    ВОДОЛЕЙ

                                   Скажи мне товарищ и брат Водолей,                                    Что сулит мне судьбы моей время?                                     Всю правду скажи и меня не жалей,                                     Пусть горьким мне будет то бремя.

                                      Иль кто-то засыплет землёю меня                                          И камнем придавит навечно,                                       Иль вспыхну горячей звездою огня                                         В далёком созвездии млечном.

 

                                      Иль буду в холодной небесной тиши,                                          С вечностью вечно общаться,                                        И вечно платить за людские грехи,                                         И с солнышком утром встречаться.

 

                                       Мне так бы хотелось вернуться назад                                            Света родного лучами косыми                                        Пройтись по земле, просто так, наугад,                                           Как в детстве, ногами босыми.

 

                                         Соседской девчонке косу потрепать,                                          Под маминым взглядом проснуться,                                        По покосам отцовским опять пробежать,                                            Иль другу на взлёт улыбнуться.

 

                                         Мне так бы хотелось сегодня узнать,                                             Смогу ль я когда-то проснуться,                                        Увидеть, что время вернулось вспять                                              И на землю родную вернуться.

 

 

 

 

 

 

 

 

Ходить Свані по городу.

Стихо-прозо-шутко-заметко по мотивам украинской народной песни.
smile
Українською мовою. Не можеш навіть прочитати? Вчи! podmig



Ходить Свані по городу
Взявши файну сковорОду
Вилку, ніж каструлю чисту
Щоб знайти чого, поїсти


(с)

Придивляється... look Опля!
Під кущем росте картопля





Нахиливсь зі словом: ОК!
Тицьнув пальцем в огірок




Подивився, не такий!
Глянув, поруч є другий



Заглянув за лапушок
Там на ничці кабачок




Ось на дереві трава
Називається - айва




А неподалік від тину
Стигне справжня капустина




Виноробства друг і брат
Ще зелений виноград




За парканом наче діти
Розцвіли сусідські квіти




Спіють перець, кріп, цибуля
Трави різні, бараболя
В маркеті нема такого nini
Ну а Вам усім - смачного
draznilka
lollollol

Селянські діти

(Майже за М.Некрасовим)

Колись у холодну засніжену пору, Я вийшов із лісу. Мороз – аж до сліз. Дивлюся – прямує неспішно під гору Конячка і хмизом наповнений віз.

А поруч поважно (без плейєра в вусі) Конячку за ліци веде мужичок В великих чоботях, в овечім кожусі, А сам – що мізинчик! Мені по пупок.

-І звідки ці дрова? – А то, ти не знаєш! Некрасова, мабуть, у школі читав? Дивлюсь по одежі – не тут проживаєш, В столиці давно від реалій відстав.

У нас, як по книзі, - сім’я чималенька, А хочеться їсти і жити в теплі, Та в хаті – сестрички і немічна ненька, І, знову ж, немає зарібку в селі:

Розпродали землі, понищили ферми, Останній в районі закрили завод. То, може, підкажеш – за що ж бо тепер ми Прожити повинні?.. Бідує народ.

Ти, пане, я бачу, мабуть, депутатом Працюєш в столиці, чи шефом якимсь, А нам обидвом ось доводиться з татом В мороз і в негоду «прочісувать» ліс…

- То, що ж – ви у розквіт технічного віку Не маєте газу донині в селі? - Та, газ у нас був, але гроші на ліки Для мами ідуть… А ще – сестри малі…

От влітку приїхав інспектор з району І нашу трубу за борги перекрив. А тато ще думав, якісь «Регіони…» Йому допоможуть… Та, рано радів!

- А в школу ти ходиш? – А що тобі з того? Ходив, поки тепло було, а тепер Навкруг замело… І, хоч там у нас строго, Іду, як автобус: вівторок, четвер…

- Та, як же так можна?! – У нас не столиця, І наші проблеми далеко від вух… Ну, мертва! Заслухалась… - смикнув за ліци, Рукою махнув і прискорив свій рух.

Старий альбом.

Старий альбом мені попався в руки: Поблідли фото, зжовкли сторінки. Здається, ніби з довгої розлуки До мене знов прийшли мої батьки.

Веселі очі і щасливі лиця... Ось я, маленький, в мами на руках. І знову захотілось притулиться І посмішку побачить на устах.

А тут - ялинка. Новорічне свято І хлопчик-зайчик віршики чита... А далі ще такий чубатий тато Мою сестричку ніжно пригорта...

А з цих світлин так музика і ллється - Я в школу йду з букетом в перший клас... А тут Амур моє "поцілив" серце - Я закохався, мабуть, перший раз...

Гортаю за сторінкою сторінку І дихання частішає чомусь. Змахну з очей непрохану сльозинку І знов в далекі роки повернусь.

Тут дідусі з бабусями молодші, Ніж я тепер. Невже це все було? Як навесні зникає слід пороші, Пропало все, назавжди перейшло,

І я в руках старий альбом тримаю... На скронях - срібло: роки швидко йдуть. Як шкода, що чарівних сил не маю, Щоб хоч на мить минуле повернуть.

В. Глинянський ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ СТРІЧАЄТЬСЯ

          

                                           ДЕ СОНЦЕ З ДНЕМ

                                             СТРІЧАЄТЬСЯ                                             Мені в село бажається,                                     У  дні  моєї юності.                                 Можливо, щось там знайдеться,                                               А може щось і збудеться.
                               Можливо там… Під вербами.                                 Перша любов зустрінеться,                                І станеться щось з нервами,                                 Та жаль. Ніщо не зміниться.
                                Лиш відіб’ється в памяті                                 Життя, покрите мороком,                                      І помяки зівянуті,                               Й дорога, вкрита порохом.
                                    І чебрецеві запахи                               Дурманом вдарять в голову,                                Та ще ті владні забавки,                                Що нас морили голодом. 
                                   А ще долоня мамина,                                 Що гладила нам голови,                                   І відгукнуться драмою                                До нас слова промовлені.
                                  Мені в село бажається,                              Туди, де світ весь сходиться
                              Де сонце з днем стрічається                                          І жито добре родиться.        
                                             ДОБРИЙ ДЕНЬ                             Добрий день. Мої роки далекі.
З Вами зустрітися знов я хочу. Щоб спитати: «Чи мої лелеки У гнізді своїм ще скрекочуть?..»
Щоб на гойдалці погойдатись, Підлітати під саме небо, Сонцю прямо в лице сміятись: Просто так. Як тоді… Без потреби.
Щоб з любовю за руки взятись, У степи просто так побігти, Й ворогам прямо в очі сміятись. Та не знаю: чи зараз зміг би?.. 
Добрий день. Моя юність мила. Пригадай: як колись ми жили?.. Як долали невдач ми брили, І від зради і болю вили.
Добрий день. Моя вперта зрілість. Ти плугами пройшлась по долі. Ти вгризалась у років цілість  І блукала в широкім полі.
Добрий день. Мої сиві роки. З Вами в піжмурки – ще зіграю. Подивіться: «Живий ще поки, Ще зустрінемось. Вас впізнаю».
Я візьму тоді ранець на плечі, Покладу туди свої роки І якісь, ще дитячі речі,  Та й піду собі в світ широкий.
    РІДНЕ  СЕЛО  Люблю в село я приїжджати,
Щоб  цій  землі віддати звіт, Де перший раз сповила мати, Де появився я на світ.
Туди, де вперше босі ноги Ступили кроком, ще малі,
Туди, де сходяться дороги Моєї рідної  землі.
Туди, де найсиніше небо, Де часу зовсім інший біг, Де виникає завжди потреба Ступить на батьківський поріг.
Де жовті верби над ярами, Заліза шмаття по війні, І на руках мозолі в мами Про все нагадують мені.
Там люд простий веде розмову: Про хліб, про мову, про життя, –  Коріння  там і просить слово Якогось може каяття.
За те, що може забуваємо, Де ми родилися людьми, За ті слова, якими граємо, Які народжені з пітьми.
Я там завжди усім прощаю: Образи і потоки сліз, І яничарам, що штовхають Мій потяг чесний під укіс.
Лише собі я не прощаю, Що щось невстиг, недолюбив, Що рідко був у своїм краї, А може дещо й розгубив.
Та все ж, коли я приїжджаю У те село, у ті гаї, Я певен, що десь тут, я знаю, Коріння вкопані  мої. 

 

           

                 

Перед дощем

                                                          

                                           ПЕРЕД  ДОЩЕМ

Хмариться. Певно, на дощ.

Хмари важкі підступають,

Все потемніло, затихло і ось –

Краплини своє починають.

Небо гуркоче і блискає щось,

Птиці  завмерли від страху,

І ось вже із неба дощем полилось,

І град торохтить вже по даху.

В природі все просто – накреслено так,

Там Божеські діють закони,

А   люди, як завжди – усе, аби як,

Усе, як нашепче Горгона:

«То війни – то голод. Усе як завжди.

Штучні моря, що зогнили.

Ми все десь шукаєм на себе біду,

Усе, що дано нам – зганьбили.

Усе продається: і честь, і любов,

І світом керують всім гроші.

Усе повторяється   тисячно знов

І  гине  під  гнітом  хороше».

 І скрізь запитання:  Що робимо ми,

Яка  нас  чекатиме  доля,

Чи станем в майбутньому просто людьми,

І чи хліб нам родитиме в полі?

Якщо не спитаєм: Куди ми всі йдем?..

Перед Богом не станем в покуті –

То певно ми долю свою не знайдем

На нашім життєвім маршруті.

     

Монолог сина.

Де ти, мамо моя?! Я не плачу. Я в сiм'ї тепер старший мужчина! Тiльки часто ввi снi тебе бачу: Ти чужого колишеш хлопчину.

Ти долоню кладеш свою нiжну На голiвку його кучеряву, - А я кручусь в холодному лiжку - Так давно ти його застеляла.

Йому на нiч ти казку читаєш - Тiльки мова чужа й незнайома. Крадькома ти сльозинку втираєш... Просинаюсь - нема тебе вдома!

Знаю я - ти в країнi далекiй, Десь там грошi для нас заробляєш. Пояснили, я вже не маленький, Що нiчого без них не придбаєш.

От i мусимо з бабцею жити, Виглядати за обрiй щоднини. Бабцю завжди я буду любити, Але маму вона не замiнить.

...Годував цiле лiто курчата, Щоб скорiше вони виростали, Щоб, коли ти повернешся з татом, Ми свiженький бульйон зготували.

А на осiнь пiшов я до школи - Буду вчитись читати й писати. ...Цього дня вже не буде нiколи, Вслiд не будеш рукою махати!

Повертайся, матусю кохана, Я тобi буду все помагати. Зранку їстиму кашу вiвсяну, Буду лiжко своє застеляти.

Я вiддам свiй улюблений м'ячик, Я вiддам ту машинку з мотором - Тiльки б ти мiй подмухала пальчик, Що так сильно болiв менi вчора.

Я не буду цукерок просити I забавок нових, як бувало, I в штанцях ще походжу зашитих - Тiльки ти приїжджай, моя мамо!

Заробітчанський привіт

Вітаю вас, політики й поети, Хто нам пророчить диво-майбуття, Хто впевнений, що знає всі секрети Та ллє з трибун «водичку» без пуття;

Кому – аж піна з уст: «Верніться, люди! Ми рук чекаєм ваших і мізкІв. Позбудьтесь буржуазної облуди! Згадайте про Вітчизну, про батьків…»

Поетам – що: з них взятки нікудишні –  Роз’ятрять душу й нишком – у кущі… Політику ж пізнати би не лишнє Севільську спеку й лондонські дощі,

Коли в очах – пісок, в руках – лопата, А за плечима – пильний наглядач. Коли щоночі в снах – далека хата, А раз на тиждень в «трубці» - тихий плач…

Просити нас і кликати не треба – Ми світ за очі йшли не з гараздів. І ми ще пам’ятаєм рідне небо, Що проводжа за обрій журавлів.

Ще не забули цвіт волошок в полі. …Хрущі і вишні, й солов’ї в гаю. Та нам з голів не витравити болю, Як з дому йшли, лишаючи сім’ю.

Ішли в надії повернутись скоро, Лише б «за хвіст зловити журавля»… Ніхто не сподівався, як суворо Нас «кине» рідна матінка-земля.

Чи ви ж не обіцяли нам, панове, Мільйони місць і радісне життя? І вірили, вертались безголові, Щоб канути назавше в небуття

У прірву, де за все - свої розцінки,  Не маєш грошей – згинь і пропади, Де дійсність припирає враз до стінки: Задурно не нап’єшся і води.

І ви, шановні! Ви, що там при владі, (Це вже давно нікому не секрет) Не нам ви – грошенятам нашим раді, Бо ми для ВАС наповнюєм бюджет.

Кошторис ниций рідної країни, Яка могла б давно піднестись ввись, Якби її не прирекли в руїни Ті, що ґвалтують: «Друже, повернись!»

…Багато слів, думок також немало, Та ми не прагнем з золота вінця. Ми витримаєм, раз нам перепало, Цю ношу перенести до кінця.

А ви, поети, не шкодуйте сили, Даруйте нам нектар солодких слів, Щоб ми єлеєм тим серця мастили І повертались у реалії зі снів.

Стара криниця

Стара криниця. Зруб на три колоди, А біля неї – мальви і майори. В спекотний день – краплинка прохолоди Втамує спрагу… Все, неначе вчора:

…Ковзне промінчик по верхів’ї груші, А вже дідусь з коровою – на полі. Грайливі горобці серед калюжі Купаються… Заходить день поволі.

Повзе димок по хаті так звабливо Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі І вкотре бачу незбагненне диво: До печі садять хліб, підрослий з ночі.

Клопочеться бабуся між горняток. А я вже – шмиг: на вулицю. На волю! Оброшена іде з городу мати, Несе до столу свіжу бараболю.

І по дорозі зачерпне водиці: « А злий-но, сину, мамі руки вмити!» Уже ми двоє тут, біля криниці Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..

Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті. … В зеніті літ. Вже й скроні засніжило І неможливо опинитись в літі, Де біг босоніж зустрічать Світило.

Ніщо не вічне. Замість хати – глина. Лише криниця спраглих напуває, А біля неї – з добрих рук – калина, Як пам'ять серця, щовесни буяє…


93%, 14 голосів

7%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.