Північний
«братський» сусід України, окупувавши Крим, зі всією очевидністю
продемонстрував, які саме зовнішньополітичні цілі сьогодні переслідує
Кремль. Небезпека неоімперського курсу путінського керівництва стала вже
очевидною для всього світу. І свідчення тому — недавнє голосування в
Генеральній Асамблеї ООН.
Проте, аби
міжнародне співтовариство змогло дійсно ефективно протистояти цьому
курсу, дуже важливо знати правду про реальну історію експансіоністської
Московської держави, яка, починаючи з 1302 року і аж до епохи Петра І,
за наймінімальнішими підрахунками, приростила свою територію більше ніж у
300 разів (!), використовуючи при цьому всі засоби: змови з ворогом
(аби його потім обдурити), пряму агресію, економічну блокаду, шантаж і
грабіж, отруєння сусідів-конкурентів, геноцид і отруєння суперників.
Всю цю
проблематику не міг оминути Карл Маркс. Так, саме він, всесвітньовідомий
мислитель, якого зараз «немодно» стало цитувати в певних «прогресивних»
колах. Дехто явно хоче довести до кінця «розвінчання» Маркса, повністю
«скинути з корабля сучасності» всю (без розбору!) його ідейну спадщину —
з тією ж «відважністю», з якою за радянських часів із автора «Капіталу»
творили «непогрішимого» пророка, «вождя і вчителя міжнародного
пролетаріату». А праці Маркса вимагають, безумовно, не істеричних
емоцій, а глибокого, вдумливого, професійного прочитання. І осмислення:
потрібно зрозуміти, які саме його прогнози (і головне, чому!) були
жорстко спростовані історією, а які — були і будуть ще підтверджені
перебігом самої історії. Безумовно, це дуже складне і важливе завдання,
що вимагає об’єднаних зусиль учених-гуманітаріїв багатьох країн. І це —
тема для окремої розмови. Очевидно одне: не настільки вже мало марксових
ідей актуальні.
Зараз же,
повертаючись до теми Маркс як дослідник агресивної зовнішньої політики
Московських царів, хотіли б запропонувати увазі читачів роботу класика
під назвою «Викриття дипломатичної історії ХVIII століття» (німецький
мислитель опублікував окремі розділи з неї на сторінках британських
газет Free Press і Sheffield Free Press у 1856—1857 рр., причому були
зроблені вельми значні купюри; у результаті, з низки причин, ця робота
Маркса так і залишилася незавершеною). Слід одразу сказати, що автор
виходить далеко за межі теми: у Маркса йдеться далеко не тільки (і не
стільки) про ХVIII століття і про дипломатію тієї епохи, скільки взагалі
про суть євразійської, рабської, деспотичної Московської держави і її
політику «збирання земель».
КАРЛ
МАРКС БУВ, ЗДАВАЛОСЯ Б, НЕПОГРІШНИЙ У СРСР. АЛЕ ЙОГО ПРАЦІ, ПРИСВЯЧЕНІ
ДЕСПОТИЧНІЙ СУТІ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, БУЛИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНІ!
Думається,
коли читач ознайомиться з четвертим розділом цієї Марксової праці, він
зрозуміє, чому за сталінських часів читання цих рядків (тоді ще не
перекладених східнослов’янськими мовами) могло коштувати життя, а за
брежнєвських — свободи... Бо Маркс блискуче розкриває тут ту саму
історичну спадкоємність, яку кремлівські володарі дуже хотіли б
приховати. Саме тому думки Маркса , що наводяться нижче, — не предмет
для холодних, академічних дискусій з історії. Вони набувають сьогодні
особливої, пекучої актуальності. Адже «євразійська», тоталітарна
спадкоємність в наявності!
Карл Маркс. З праці «Викриття дипломатичної історії ХVIII століття». Розділ 4.
Тут доречно буде зробити декілька попередніх зауважень щодо загальної історії російської політики.
Незборимий
вплив Росії заставав Європу зненацька в різні епохи, він лякав народи
Заходу, йому підкорялися як долі або чинили лише судорожний опір. Але
чари, що йшли від Росії, супроводжувало скептичне ставлення до неї, яке
постійно знову оживає, переслідує її, мов тінь, посилюється разом з її
зростанням, домішує різкі іронічні голоси до стогонів народів, що
гинуть, і знущається з самої її величчі, як з театральної пози,
прийнятою, аби вразити й обдурити глядачів.
Але чи
будемо ми розглядати Росію як містики чи як матеріалісти, чи будемо ми
вважати її могутність очевидним фактом або просто примарою, породженою
нечистою совістю європейських народів, — залишається все те ж питання:
«Як могла ця держава, або ця примара держави, примудритися досягти таких
розмірів, аби викликати, з одного боку, пристрасне ствердження, а з
іншого — люте заперечення того, що вона загрожує світу відновленням
усесвітньої монархії?».
(Відповідь
на це питання Маркс шукає в історії ХIV століття, в історичних джерелах.
— І.С.). «Татарське іго тривало цілих сто років, перш ніж Московія
вийшла з безвісності. Колискою Московії було криваве болото
монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія
є не що інше, як перетворена Московія.
МОСКОВСЬКИЙ КНЯЗЬ ІВАН КАЛИТА (1328—1341 РР.) / ФОТО З САЙТА CLUB-EDU.TAMBOV.RU
Аби
підтримувати усобиці князів і забезпечити їхню рабську покірливість,
монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба між князями
за цей титул була, як пише сучасний автор, «підлою боротьбою рабів,
головною зброєю яких був наклеп і які завжди були готові доносити один
на одного своїм жорстоким повелителям; вони насмілювалися вступити на
престол лише плазуючи і могли утримати його лише стоячи на колінах,
простягнувшись і трепечучи під загрозою кривої шаблі хана, завжди
готового повергнути до своїх ніг ці рабські корони й увінчані ними
голови».
Саме у цій
ганебній боротьбі московська лінія князів врешті-решт взяла гору. У 1328
р. Юрій, старший брат Івана Калити, підібрав біля ніг хана Узбека
великокняжу корону, відібрану у тверської лінії за допомогою наклепів і
вбивств. Іван І Калита та Іван III, прозваний Великим, втілюють
Московію, що піднімалася завдяки татарському ігу, і Московію, що ставала
незалежною державою завдяки зникненню татарського владицтва. Підсумок
всієї політики Московії від самої її появи на історичній арені втілений в
історії цих двох особистостей.
Політика
Івана Калити полягала просто в наступному: граючи роль мерзотного
знаряддя хана і запозичуючи таким чином його владу, він обертав її проти
своїх суперників-князів і проти своїх власних підданих. Для досягнення
цієї мети йому треба було втертися в довіру до татар, цинічно
догоджаючи, здійснюючи часті поїздки в Золоту Орду, принижено сватаючись
до монгольських княжон, прикидаючись цілком відданим інтересам хана,
будь-якими засобами виконуючи його накази, підло обмовляючи своїх
власних родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, лестивця і
старшого раба. Він не давав спокою ханові, постійно викриваючи таємні
змови. Тільки-но тверська лінія починала проявляти якесь прагнення до
національної незалежності, він квапився в Орду, аби донести про це.
Тільки-но він зустрічав опір, він вдавався до допомоги татар для його
придушення. Але недостатньо було лише розігрувати таку роль, аби мати в
ній успіх, було потрібне золото. Лише постійний підкуп хана і його
вельмож створював надійну основу для його системи брехні та узурпації.
Але яким
чином раб міг добути гроші для підкупу свого пана? Він переконав хана
призначити його збиральником данини у всіх російських уділах. Наділений
цими повноваженнями, він вимагав гроші під вигаданими приводами. Ті
багатства, які він накопив, загрожуючи ім’ям татар, він використовував
для підкупу їх самих. Схиливши за допомогою підкупу очільника російської
церкви перенести свою резиденцію з Києва до Москви, він перетворив
останню на релігійний центр і з’єднав силу церкви з силою свого
престолу, зробивши, таким чином, Москву столицею імперії. За допомогою
підкупу він схиляв бояр його суперників-князів до зради своїм володарям і
об’єднував їх довкола себе. Використавши спільний вплив татар,
православної церкви і бояр, він об’єднав удільних князів для хрестового
походу проти найнебезпечнішого з них — тверського князя. Потім,
зухвалими спробами узурпації спонукавши своїх недавніх союзників до
опору і війни за їхні спільні інтереси, він, замість того аби оголювати
меч, поспішив до хана. Знову за допомогою підкупу і обману і домігся
того, що хан позбавив життя його суперників-родичів, піддавши
найжорстокішим тортурам.
ШАПКА МОНОМАХА. СКІЛЬКИ ПРИНИЖЕНЬ ЗАЗНАЛИ МОСКОВСЬКІ ГОСУДАРІ ЗАДЛЯ НЕЇ... / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU
Традиційна
політика татар полягала в тому, аби приборкувати одних князів за
допомогою інших, розпалювати їхні усобиці, приводити їхні сили до
рівноваги і не давати посилитися жодному з них (цілком сучасний
політичний рецепт! — І.С.). Іван Калита перетворив самого хана на
знаряддя, за допомогою якого позбавився від найбільш небезпечних
суперників й усунув усілякі перешкоди зі свого шляху до узурпації влади.
Він не завойовував уділи, а непомітно обертав права татар-завойовників
виключно на свою користь. Він забезпечив спадкоємство за своїм сином
тими ж засобами, якими домігся піднесення Великого князівства
Московського, в якому так дивно поєднувалися княжа гідність і рабське
приниження. За весь час свого правління він жодного разу не відхилився
від наміченої для себе політичної лінії, дотримуючись її з непохитною
твердістю і проводячи її методично й зухвало.
Таким чином
він став засновником держави Московії, і характерно, що народ прозвав
його Калитою, тобто грошовим мішком. Оскільки саме грошима, а не мечем
проклав він собі шлях. Ні зваблювання славою, ні розкаяння совісті, ні
тягар приниження не могли збити його зі шляху до своєї мети. Всю його
систему можна описати кількома словами: макіавеллізм раба, що прагне до
узурпації влади. Свою власну слабкість — своє рабство — він перетворив
на головне джерело своєї сили.
Політику,
визначену Іваном I, проводили і його наступники: вони повинні були
тільки розширити сферу її застосування. Вони слідували їй старанно,
непохитно, крок за кроком. Тому від Івана I Калити ми можемо одразу
перейти до Івана III, прозваного Великим.
На початку
свого правління (1462—1505) Іван III був ще данником татар, удільні
князі оскаржували його владу, Новгород, голова російських республік,
володарював над північною Росією, Польсько-Литовська держава прагнула
завоювати Московію, нарешті, лівонські лицарі ще не були обеззброєні. До
кінця його правління ми бачимо Івана III, який сидить на незалежному
троні, поряд із ним — дочка останнього візантійського імператора, біля
ніг його — Казань, уламки Золотої Орди стікаються до його двору,
Новгород та інші російські республіки поневолені, Литва позбавлена низки
своїх володінь, а її государ — знаряддя в руках Івана, лівонські лицарі
переможені. Здивована Європа, яка на початку правління Івана ледве
знала про існування Московії, стиснутої між татарами і литовцями, була
приголомшена раптовою появою на її східних кордонах величезної імперії, і
сам султан Баязід, перед яким Європа трепетала, вперше почув пихату
мову московита. Яким же чином Івану вдалося зробити ці великі справи?
Іван
звільнив Московію від татарського іга не одним сміливим ударом, а в
результаті майже двадцятирічної наполегливої праці. Він не повалив іго, а
позбавився від нього нишком. Тому скидання цього іга здавалося більше
справою природи, ніж рук людських. Коли татарське чудовисько нарешті
випустило дух, Іван з’явився до його смертного одра швидше як лікар,
який передбачив смерть і використав її в своїх інтересах, ніж як воїн,
який завдав смертельного удару. Зі звільненням від іга іноземця дух
кожного народу піднімається — в Московії під владою Івана
спостерігається неначе її занепад. Досить порівняти Іспанію в її
боротьбі проти арабів з Московією в її боротьбі проти татар.
Коли Іван
ступив на престол, Золота Орда вже давно була ослаблена: зсередини
жорстокими усобицями, ззовні — відділенням від неї ногайських татар,
вторгненнями Тимура-Тамерлана, появою козацтва (нашого козацтва! — І.С.)
і ворожими діями кримських татар. Московія, навпаки, неухильно слідуючи
політиці, визначеній Іваном Калитою, стала неосяжною громадою,
зціпленою татарськими ланцюгами, але водночас міцно згуртованою ними.
Хани, немов під впливом якихось чар, продовжували служити знаряддям
розширення і об’єднання Московії. Вони навмисно підсилювали могутність
православної церкви, яка в руках московитських великих князів виявилася
найнебезпечнішою зброєю проти них самих.
Аби повстати
проти Орди, московитові не треба було винаходити нічого нового, а лише
наслідувати самих татар. Але Іван не повставав. Він покірливо визнавав
себе рабом Золотої Орди. Через підкуплену татарську жінку він схилив
хана до того, аби той наказав відкликати з Московії монгольських
намісників. Подібними непомітними і прихованими діями він хитрістю
виманив у хана одну за іншою такі поступки, які всі були згубними для
ханської влади. Таким чином могутність була їм не завойована, а
вкрадена. Він не вибив ворога з його фортеці, а хитрістю змусив його
піти звідти. Все ще продовжуючи падати на коліна перед послами хана і
називати себе його данником, він ухилявся від сплати данин під
вигаданими приводами, пускаючись на всі прийоми збіглого раба, який не
насмілюється з’явитися перед лицем свого господаря, а прагне лише втекти
за межі досяжності. Нарешті, монголи прокинулися від свого заціпеніння,
і пробив час битви.
Іван,
здригаючись від однієї думки про збройне зіткнення, намагався шукати
порятунку в своїй власній боязкості і обеззброїти гнів ворога, відвівши
від нього об’єкт, на який той міг би обрушити свою помсту. Його
врятувало лише втручання кримських татар, його союзників. Проти другої
навали Орди він для годиться зібрав настільки потужні сили, що самих
чуток про їхню чисельність було достатньо, аби відбити напад. Під час
третьої навали він ганебно дезертирував, покинувши армію в 200 тисяч
осіб. Змушений проти волі повернутися, він зробив спробу сторгуватися на
принизливих умовах і, врешті-решт, заразивши власним рабським страхом
своє військо, спонукав його до загальної безладної втечі. Московія тоді з
тривогою чекала на свою неминучу загибель, як раптом до неї дійшли
чутки, що Золота Орда була змушена відступити унаслідок нападу на її
столицю кримського хана. При відступі вона була розбита козаками і
ногайськими татарами. Так поразка перетворилася на успіх. Іван переміг
Золоту Орду, не вступаючи сам у битву з нею. Кинувши їй виклик і
зробивши вигляд, що прагне битви, він спонукав Орду до наступу, який
виснажив останні залишки її життєвих сил і поставив її під смертельні
удари. Одного татарина він перехитрував за допомогою іншого. Хоча
величезна небезпека, яку він на себе накликав, не змогла змусити його
проявити навіть краплю мужності, його дивна перемога ні на хвилину не
запаморочила йому голову».
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»
"У нас есть два факта — Украина скинула Януковича и Россия отжала у Украины Крым"
