хочу сюди!
 

Ирина

48 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 36-50 років

Замітки з міткою «донбас»

Чи варто Україні ампутувати Донбас і Крим?

 Сергій Грабовський  

Усі два десятиліття відновленої незалежності в Україні жваво дебатується питання досягнення не механічної, а, так би мовити, органічної цілісності держави. На перший погляд, ідеться про надуману проблему – адже понад загальної кількості виборців (і понад 90% учасників голосування по всій країні та більшість у всіх регіонах) на референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтримали Акт про незалежність

А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.

Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.

На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?

Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».

Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.

Власне, а що воно таке –Україна?

Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.

У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.

Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)

Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.

Донецький характер і щире українство

Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.

Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»

Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».

Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.

Куромія Гіроакі -- Свобода і терор у Донбасі

Напрочуд об'єктивна наукова праця про українсько-російське прикордоння на Донбасі з 1870-х до 1990-х років. У цій книжці від радянських та російських міфологем щодо Донбасу не залишається каменя на камені.
Автор: Куромія Гіроакі
Твір: Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки.
Читає: Мурашко Ігор
Час відтворення: 19 год. 21 хв. 23 сек.

ex.ua/view/2545418?r=46453

Шухевич герой але Оленцевич проти

Роман Шухевич народився у Львові 30 червня 1907 р. http://www.forum.vosvoboda.info/viewtopic.php?t=9724&highlight=%F0%EE%EC%E0%ED+%F8%F3%F5%E5%E2%E8%F7+%ED%E0%F0%EE%E4%E8%E2%F1%FF Батько Осип Шухевич (1879-1948 рр.) був за фахом суддею, мати Євгенія (1883-1956 рр.) походила зі священичого роду Стоцьких. Майже всі представники родини відзначались активною громадською, культурно-просвітницькою працею серед народу. Як і Степан Бандера, Роман Шухевич у дитинстві був свідком бурхливих подій української національно-демократичної революції в Галичині 1918- 1923 років. Він з дитинства життя своє присвячує Україні. Займався спортом, ще гімназистом відвідував пластовий гурток "Ясний тризуб", згодом увійшов до Львівського куреня "Лісові чорти", потім "Чорноморці". Роман Шухевич у 1921 році знайомиться з Євгеном Коновальцем, і вступає до Української Військової Організації (УВО) у 1923 р., а в 1925-1929 рр. організовує бойові акції проти польських окупантів. Роман Шухевич міг закінчити студії у Львівській Політехніці і зі званням інженера, таки отриманим в 1934 р., жити досить пристойно. /Навчання він переривав, в 1928- 1929 рр., через військову службу в польській армії./ Катування українців Великої України (зокрема Донбасу) московськими жидами, що організували Геноцид українців через голодомор, як і знущання над українцями, що знаходилися під Польщею, вимагали протидії. Він, під проводом Бандери, організує атентати на радянського консула у Львові Майлова (21 жовтня 1933 р.) і польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького (15 червня 1934 р.).
Коли НКВД і гестапо німецьке виступили єдиною бандою проти українців, він став одним із натхненників й безпосередніх організаторів героїчної боротьби за волю Карпатської України, в 1938-1939 рр. Боротьба з угорськими фашистами підтриманими Гітлером була для українців жорстоким уроком. Сталін разом з Гітлером організовують підле вбивство Євгена Коновальця, бо його обоє боялися. Поляки теж приклали свою руку до фізичного знищення відступаючих з Карпат українських бійців.
Тому одним з напрямків діяльності Організації Українських Націоналістів була підготовка військових кадрів ОУН. Військові вишколи відбувались конспіративно і давали переважно теоретичні знання. Але Україну здобути могли лише справжні вояки. Тому ОУН використовувала всі нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов’язання, але які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Надалі Шухевич був активним учасником подій: створення Дружин Українських Націоналістів (батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), ввійшов до Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком проголошеного Актом 30 червня у Львові. Вояки ОУН, після німецьких репресій проти українських націоналістів, арешту Степана Бандери, відмовились присягати на вірність рейху, батальйони були розформовані, а в майбутньому стали кадровою основою Української Повстанської Армії, яку з серпня 1943 року очолив Тарас Чупринка (Роман Шухевич).
Тісні контакти Бандери і Шухевича зберігались до самої смерті Головного Командира УПА в 1950 р.
І ось маємо незалежну державу, за яку віддав все своє життя, до останнього подиху, славної пам’яті вельмишановний пан Шухевич. Він лише ОУН-УПА очолював 7 років, сім років безперервного бою з каральними загонами німців та москалів, проти польських банд і «бандерівців» засланих з Москви. «Бандерівці» московські засилалися, в основному, для катування частини направлених на Західну Україну молоденьких спеціалістів зі Сходу України. При цьому частину спеціалістів залишали живими. Операції проводили методом подвійних вбивств, які застосовували лише комуністи, для більшої секретності операції. Метод був придуманий Сталіним для створення вічної ворожнечі між «східними» і «західними» українцями. Причому ката, що вбивав одного із спеціалістів, теж вбивали доблесні «визволителі». Сотні таких «бандерівських» банд зробили свою чорну справу. Сталін може бути спокійним. Його чорна справа вдалася. Українці, як дурні, діляться на партії і готові до бою за своїх вождів, що і мови української не визнають і іншим вивчити заважають. Сім років війни, без допомоги ззовні, за Україну проти найбільших армій світу, що це для наших, «українських» олігархів, які грабують власний народ?

«Сьогодні, 12 січня, Вищий адмінсуд розгляне позов щодо скасування присвоєння головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу звання Герой України. Відповідний позов до суду подав донецький адвокат Володимир Оленцевич.» http://www.zaxid.net/articlesbytype/news/ 
Адвокат, бажає мабуть прославитися не захищаючи шахтарів, які роками не отримують зарплату, а «засвітитися» на фоні справжнього, не «присвоєного», Героя України? Гарний адвокат, приклад який подає: «Славу у покійних героїв забирати». Це гасло має за «честь» присвоїти собі Партія Регіонів?
Яку «славу» натягує на населення Донбасу це чмо нікому не відоме?
«Какашки» за позбавлення Шухевича звання Героя! 
А Ви?

40%, 2 голоси

20%, 1 голос

0%, 0 голосів

40%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Куди дивляться данєцкіє камунякі?.. На Донбасі камунізмь прішол?

Чому місцеві прокурори не порушують кримінальної справи? Куди дивиться таварісчь Сіманенка?

м. Стаханов, Луганська обл.







Запозичено з сайту "Україна понад усе!".

Зроби в державі ремонт. На Донбасі молодь пофарбувала Ленона

- Ленин должен уважать страну, в которой он стоит! - добавил Дмитрий -
Если он хочет стоять здесь, то пусть доказывает свою лояльность Украине.

Закончив
акцию, ребята быстро побросали в рюкзак баллончики с краской. А я со
слезами запечатлел отреставрированного Ильича в последний раз. Теперь
памятник стал хорошо виден издалека и резко выделялся на фоне темных
безрадостных окрестностей.





Напоследок
участники акции пообещали, что подобные реставрации скульптур
советского режима они будут проводить и впредь до наступления Дня
Независимости Украины.

                                                                                                           http://frankensstein.livejournal.com/126286.html

Дослідників ОУН на Донеччині переслідує міліція

«ОУНівське підпілля Донеччини» - так називається виданий 2009-го року
документальний нарис Сашка Добровольського. Історика та журналіста
минулого тижня затримувала міліція Слов`янського району Донецької
області. Офіційних підстав для затримання журналіста не було, але сам
автор вважає, що річ в його проукраїнській позиції, яка є неприйнятною
для влади Донеччини. А тому на дослідника здійснюється тиск з боку
правоохоронних органів. Портал неполітичних новин NGO.DONETSK.UA
передруковує початок вищеназваного документального нарису для того, щоб
показати небезпідставність тверджень Добровольського.
«Перший рій
оунівських підпільників з`явився на Донбасі 8 жовтня 1941 року в
окупованому Маріуполі. Його чисельність складала 12 осіб, очолював рій
Володимир Болгарський-Булавський. Він належав до групи «Пума», яка
формувалася зі студентів міста Відень.

У лютому 1942 року
[ Читати далі... ]

На Донбасі партизани підривали боєздатність Червоної армії

Чергова, а саме ювілейна 65 річниця закінчення Другої Світової війни знову піднімає теми малодосліджені або зовсім замовчувані на Донбасі – партизан і партизанського руху в нашому краї 1941-43 років.

Характерно, що доступ до документів НКВС з цієї проблематики був завжди обмеженим. Та й самих джерел про радянській опір на Донеччині залишилося в первісному (а не препарованому за часів Хрущова і Брежнєва) вигляді вкрай мало. Одні з останніх документів – 83 томи 4-го управління НКВС по Сталінській області - за наказом з Центрального Архіву СБУ в Києві років 4 тому разом з картотекою партизан були відвезені до Української столиці. Через 50 років, коли зникнуть з української землі як жертви, так і кати українського народу, хтось щось, може, й надрукує. Та чи буде це тоді потрібно? Отже, щоб освіжити пам`ять історикам й заради правди про ті події, пройдемося шляхом 1941-42 років – а саме шляхом партизан Донеччини.

[ Читати далі... ]

СБУ приховує існування підпілля ОУН на Донеччині

Чи були на Донбасі борці за українську державність, які не словом, а зброєю виборювали незалежність України? Невже український рух почався тут з Тихого та Стуса? А якщо й були такі особистості, то хто вони?

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років.

1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2.Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську. 5. Ястремький Антон Іванович, с. Ольгинка Волноваського району Донецької області. Провідний працівник ОУН Ольгинського району. 6. Клименко Овдій , Волноваський район Донецької області, провідний працівник Ольгинського району. 7. Бурлай Дмитро Михайлович, 1908 року народження, с. Олександрінка (Докучаєвськ) Волноваського району Донецької області. Діяв як член ОУН в Рутченково (Донецьк). 8. Корецький Володимир Йосипович, 1912 року народження, Авдіївський район Донецької області. Член ОУН м.Красногорівка Марїнського району. 9. Адаменко Іван Антонович, 1914 року народження, село Залізна Балка Артемівського району Донецької області. Провідний член ОУН міста Горлівка. [ читати далі... ]

Як східноукраїнці навчили галичан будувати демократичну Україну

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.
Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване». У романі Фадєєв написав, що причиною загибелі «Молодої гвардії» є зрада «одного з її членів Євгена Стаховича». У документах гестапо згадується про східний крайовий провід ОУН, отже і про Стахіва як одного з його керівників. А ефект «кривого дзеркала» у радянській творчості важко заперечити.

У 2001 році московська газета «Совершенно секретно» опублікувала статтю «Молодая гвардия: подполье или уголовное дело?». Автори намагаються довести, що більшість розстріляних німцями хлопців і дівчат були пійманими за крадіжку зброї з військової німецької машини. «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах, — згадує Євген Стахів. — Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих 17—18-річних людей до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі».

Євген Стахів у бойових діях орієнтувався ще при світлі родинного вогнища. Його батько — офіцер Української галицької армії, мати й брати боролися за Українську державу в прямому сенсі цього слова. Гімназистом у Перемишлі Євген став членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, воював у лавах Карпатської Січі проти угорських нацистів, потім — проти гітлерівців і сталінців. У 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям на Донбасі. Згадує, як колись почув розповідь одного з січових стрільців, учасника бою на Маківці. Коли стрільці, переможці бою, рушили вперед, оглядаючи поранених і вбитих «москалів», у нагрудній кишені одного з мертвих знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка. Так українці «австрійські» воювали з українцями «російськими». І дуже не хотілося, щоб продовжувалася ця україно-українська війна.
Ячейки українства

Оунівське підпілля діяло від Маріуполя по Слов’янськ. Тоді нацисти арештували й розстріляли десятки українських патріотів. «Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами ми провокували б німців нищити тисячі людей, — розповідає Євген Стахів. — Та й ми не мали сили для збройного опору. Була сила на Волині — там постала УПА. У Галичині УПА постала на рік пізніше, бо там був м’якший нацистський режим, дистрикт «Галичина», були українські школи, університет, було багато колаборантів. Волинь же належала до Райхскомісаріату «Україна», терор був нестерпний. Наша мета була — пояснити людям у східній Україні, що треба не воювати за Сталіна чи Гітлера, а змагатись за самостійну Україну. І ми змогли зорганізувати підпілля і на Донбасі, і в Луганську, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Криму. Гасла були на листівках — «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!».

На Донбасі населення мішане, міста — російсько-українсько-татарські. Серед донеччан не спостерігалось великої любові до Сталіна. «Багато людей, з якими я працював упродовж двох років, прихильно ставилися до ідеї визволення України з-під німецько-більшовицького ярма, — каже Євген Стахів. — Сьогодні на Донбасі гірше, ніж за німців. Бо в той час я думав, що люди говоритимуть на Донбасі російською, а зі мною більшість розмовляла українською мовою. Особливо інтелігенція, викладачі університету». Стахів мав ячейки у Сталіно (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці. Багато разів бував на найбільшому залізничному вузлі Ясинувата, персідаючи з поїзда на поїзд. Мав там велику ячейку. Не раз гостював у родині директора школи Коваля. Його син говорив до підпільника російською. На заувагу: «Володя, твої батько і мати говорять зі мною українською, а ти чого російською?» відповів: «А хіба я російською? Це ж по-ясинуватськи!». Бiля Маріуполя є багато грецьких сіл. Я раз чи два ночував у грецькому селі, греки майже всі говорили українською і були дуже гостинні. А українці говорили суржиком».

Ячейки очолювали в більшості місцеві люди і кілька галичан. У Луганськ приїхала з Дніпропетровська Катерина Мешко, молодша сестра Оксани Мешко, з якою Стахів познайомився у Києві аж у 1991 році. А врятуватися від нацистів Євгенові допомогла донька Черкашенка, у якого той мешкав. Коли після зради одного з підпільників до будинку підійшли німці, то схопили батька (він вмер у концтаборі за два тижні до приходу американців), а донька три дні чекала в полі на Євгена, щоб розповісти про небезпеку.
Учитель Схід

«ІІ Світова спершу бачилася єдиним засобом визволення України з-під польсько-радянського панування, — пояснює Євген Стахів. — Ми мусили іти на німецьку базу. А коли побачили, що німці роблять з України колонію, великий концтабір, то пішли проти них воювати. І мусили змінити програму». Пан Євген нагадує, що німці трактували українців як нижчу расу, мовляв, слов’яни — це «склавини», невільники, другорядна маса людей, що існує, аби допомагати німцям у веденні господарства, оранці, фізичній праці. Освіта і медицина для «склавінів» мала бути на найнижчому рівні. Дозволялися тільки 4-класні школи, схвалювалися аборти. Німці не скасовували колгоспів і радгоспів. Вони казали, що кожен німецький герой дістане по колгоспу в нагороду за геройство.

Програма ОУН і бандерівців, і мельниківців на той час також проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом оунівці прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. «Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемся, якою вона буде», — згадує Євген Стахів. — Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи Муссоліні, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме». Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.

«Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина, — розповідає Євген Стахів. — І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики — то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, — справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається. Тяжка індустрія — державна, середня — кооперативна, мала — приватна. Торгівля закордонна — державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».
Програма — не ідеологія

«Похідні групи ОУН на Східній Україні побачили тамтешню реальну ситуацію. Вони залучили місцевих людей і виробили нову програму, яка була затверджена на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся на Тернопільщині у серпні 1943 року, — розповідає голова Студентського братства, історик Олег Яценко, який організував зустріч молоді з колишнім підпільником. — Найцікавіше, що в цей час ідеї українських самостійників (так почали називати себе бандерівці) стали зрозумілими для мешканців сходу. Я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади розсекречені звіти керівників східноукраїнського підпілля ОУН, написані російською мовою — з Миколаєва, Дніпропетровська, Луганської і Донецької (тоді Сталінської) областей. Це означає, що люди з місцевих уже піднялися у підпільній iєрархії так високо, що їм доручили писати звіти в центральний провід». Гаслом ОУН стає заклик «Воля народам — гідність людині!».

На ІІІ Надзвичайних зборах бандерівців «преображені» на Сході націоналісти доповідали про потребу змін, про те, що ідеалом нового суспільства є побудова всенародної держави та вільна людина, свобода віросповідання і розвиток національних меншин. Доповідь не схвалило керівництво організації. «Тодішній провід у Західній Україні не пережив того, що ми на Східній, — пояснює пан Стахів. — Вони по-іншому дивилися на Україну. Провідник Микола Лебідь відібрав у доповідача право голосу, заборонив «пропагувати комунізм». Люди, присутні на ІІІ зборі, запротестували, хотіли дослухати виступ. Лебідь пішов геть, і засідання продовжувалося без нього. То була причина, що його зняли і вибрали головою Бюро ОУН Романа Шухевича, якого призначили головним командиром УПА. Так виглядав перехід від тоталітаризму до демократії».

Стахів шкодує, що по всій Україні і навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва на Шухевича. Не було часу всім членам пояснити причини цієї зміни. Їх не знали навіть ті, що відбули в совєтських концтаборах, а це переважно селянські хлопці без освіти. Ті ж, що мали освіту й керували, писали аналітичні статті, всі були вбиті. «Ми були проти слова «ідеологія». Ідеологія — комуністична, нацистська — то доктрина, як релігія. Демократична партія висуває не ідеологію, а виборчу програму, — каже підпільник. — Проте сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, думають саме про ідеологію, яка була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Провід організації сидів у німецькому концтаборі, не знав, що діється в Україні. А зміна поглядів відбувалася в боротьбі, у праці».
ДОВІДКА «УМ»

У 1943 p. III Великий збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу. У 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада — національний фронт різних політичних сил України.

"Україна Молода" (http://www.umoloda.kiev.ua/)