Місяць на літеру «сі». Ніч розілляла снодійне. Ходять останні таксі, Блимають меланхолійно. Майже не видно зірок (тих золотавих родзинок), Рипнув у дверях замок, Тінню в калюжі будинок. Вдало ховає пітьма Щось невелике й хвостате, Мене для світу – нема,Йду із собою гуляти.

Сьогодні в душі Блюз І плескає дощ В долоні, Це примха така У муз, Я знову у них В полоні. І легкі думок Сліди, І шепіт далекий Бога, Бо знову в душі Ти. Нічого, утім, Нового.[Приєднана картинка]

Щезнуть мільйони років, Зникне все, що було: Місяця тихі кроки І перманентне зло, Зникнуть, нарешті, люди, Різноголосся вир, Битиме вітер в груди Залишки давніх гір. А як небес не стане, Щастя, кохання, мрій, Слово тоді вустами Видихне світ новий.[Приєднана картинка]

Все відбувається востаннє: Світанок, вечір, сміх та гнів, Відверта ненависть, кохання, І теплий дотик літніх днів, Багряно-жовті падолисти, Морозні вікна, довгий сон, Години без людей і змісту, Розмови доброї полон. Приходять хмари, сяють грози, За горло спекою бере, Наївна щирість сіє сльози, Поваги вимага старе, Душа лікується вустами, Ламає між людьми стіну… Все відбувається востаннє Й життю підвищує ціну. [Приєднана картинка]

Мій друг сьогодні розіп’ятий, Пощо йому така судьба? Вже теплий вітер лиже п’яти, І згасла змучена мольба. Зібрався дощ, але не плаче, Немає сліз від гіркоти, Чого ти тут забув, юначе? Твої зраділи чом кати? Вони ж тобі додали слави, Мій тезка* – стішив неба гнів, Мене ж клянуть, мовляв, Варраво, Чому ти вижити посмів? *за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма...

Читати далі...

Це древній сад. Його сухе гілля Сплелося з павутиною тонкою І ворони пожадливо кружля Під сірою небесною рікою. Час золотий для цього саду сплив Тут спокою не мешкає розрада, Не родить він гранатів та олив, Його плоди – невпевненість та зрада. Я тут давно. Я вивчив сад цей весь. Не хочеться питва чи крихти хліба, Бо назву цього саду чув я десь. Така знайома… Гетсиманський ніби…[Приєднана картинка]

Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон На межі простоти і омани: Я стола накривав на тринадцять персон, Розставляв тарілки та стакани. Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде, І оливки зелено-жовтаві, Меду, втім, не було, але мед – то пусте, Якщо будуть розмови цікаві. І прийшли їдоки, і гули голоси, Говорили про небо і чудо, І питали мене: «Ти чого не їси? Ти неначе не свій нині, Юдо…»[Приєднана картинка]

Я цвях гострив. Робота не тяжка, Настільки примітивна – учень зможе, Стирала піт замащена рука, І місяць у вікно дививсь вороже. Він знав для чого плід моїх трудів, Тому і не приховував емоцій, Палав червоним неприкритий гнів Та вітер застигав на кожнім кроці. А я гострив. Для мене то був хліб, А не забава зовсім, не спокуса, Залізна крапка до віджитих діб Якогось хлопця. Кажуть, що Ісуса.[Приєднана картинка]

Ліхтар і вітер. Світла колисання. Старий пергамент з пилом днів колишніх. Я вічність пізнаю через Писання, Без слів порожніх, пафосних і лишніх. Пішов сусід. Давно уже гуляє. (у нього ніч і вулиця – кумири) А в мене тих кумирів і немає, Я замінив їх на питання віри. Нащо мені ота земна мінливість? Дзвін золота обернеться луною. Я пізнаю і сподіваюсь: милість Тепло долонь тримає наді мною. За Лютером людина може бути врятована: - sola...

Читати далі...

Іди собі. Я не примножу люті, І викинь злі думки із голови, Я не із тих, хто ловить в каламуті Звабливий блиск тяжкої булави. Чи я дурний? Можливо й так. Не знаю. Та не вчеплюся у чужі чуби. Пощо той гонор, якщо кінь чекає, Свобода, шабля, вітер і степи? Навіщо той тягар отруйний влади? Я сам собі господар на землі. Пусти! Мене чекають зорепади, А ти готуйсь варитися в котлі.[Приєднана картинка]