Фото: Макс Левин

Під час промов минулих президентів частенько поряд з українським прапором розташовувався прапор ЄС, в якому навіть кольори використані ті ж самі, що і в державній символіці України. Час іде. Вже навіть незаможні Болгарія та Румунія отримали квиток у Європу, хоча проблеми з бідністю, корупцією, контрабандою у них були і є. На черзі у вступ – країни балканського регіону. А де ж Україна? Держава, яка так палко проголошувала свій європейський вектор, постачала Європу своїм газом під час кризи, терпіла «молочні» війни із країною, що ніяк не може змиритися з устремліннями українців до ЄС. То чому ж, як кажуть, віз і досі там? Невже ми гірші за Румунію чи Болгарію?

У відповіді на питання «чому ми не там?» криється ключ до успішної міжнародної політики України в майбутньому. Бо весь цей час Україна не стукала в двері Євросоюзу, а лише казала: «Дивіться, я хочу увійти. Ось я замахуюсь кулаком і зараз постучуся. Зараз, уже замахнувся. Ось, прям щас постучусь…». І так триває вже років дванадцять.

По-перше, необхідне стабільне функціонування інституцій демократії і громадянського суспільства.

По-друге, приведення армії у відповідність стандартам НАТО. Вступ у НАТО – це сходинка до вступу в Європейський союз. Коли Президент України каже, що ми відмовляємося від НАТО, але продовжуємо рухатись в Європейський союз – він лукавить. Ніхто не прийме країну, яка не бере участі у функціонуванні колективної європейської безпеки. Це все одно, що запустити до себе у двір троянського коня.

По-третє, нам ясно дали зрозуміти, що Україна може ввійти в ЄС тільки разом з Молдовою. Тому будь-які конфлікти в Молдові відбиватимуться на стані переговорів з Україною. Простіше кажучи, молдовські проблеми стають нашими проблемами: це і Придністров’я, і корупція, і організована злочинність. Розраховувати на те, що вони там за своїм кордоном якось самі впораються – не варто. Тим більше, в даній маленькій країні мають свої інтереси Румунія та Росія.

В грудні 2010 року Єврокомісією була представлена Дунайська стратегія – довгострокова політика ЄС щодо вирішення проблем Дунайського макрорегіону. Вона була розроблена з урахуванням досвіду Балтійської стратегії. 14 країн басейну ріки Дунай до 2020 року мають реалізувати близько 200 проектів, пов’язаних із чотирма основними напрямками:

- об’єднання Дунайського регіону (транспорт, енергетика, культура, туризм);

- захист навколишнього середовища в Дунайському регіоні (відновлення якості води, контроль екологічних ризиків, збереження ландшафту і біорізноманіття);

- сприяння процвітанню (розвиток «суспільства знань» за допомогою наукових досліджень освіти і інформаційних технологій, підтримка конкурентоспроможності підприємств шляхом розвитку кластерів і комплексів, вкладення коштів у розвиток знань і навичок співробітників);

- зміцнення позицій Дунайського регіону (зокрема досягнення політичної стабільності в регіоні, спільна робота для забезпечення безпеки, боротьба зі злочинністю).

Реалізація Дунайської стратегії ґрунтується на кількох принципах:

1. Відсутність зайвих бюрократичних інститутів. Проекти реалізуються із залученням існуючих європейських інститутів профільними міністерствами країн Дунайського регіону. При цьому особлива увага наголошується на посиленні ефективності двосторонніх відносин між зацікавленими країнами.

2. Відсутність додаткових фінансових асигнувань. Акцент ставиться на раціональному використанні існуючих асигнувань і програм, а це досить немаленька сума – близько 100 мільярдів євро, які заплановано освоїти до 2013 року.

3. Відсутність спеціального європейського законодавства. Єврокомісія обмежила свій вплив на хід виконання стратегії, залишивши собі суто координаційну функцію. Натомість відповідальність за реалізацію Дунайської стратегії взяли на себе країни з даного макрорегіону, розподіливши між собою певні пріоритетні напрямки.

Важливо, що до роботи долучені не тільки 8 країн-членів ЄС (Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехія Словакія, Болгарія, Румунія, Словенія), а і 6 країн, що не входять до складу Європейського союзу (Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Молдова, Україна). Таким чином, згадані країни-нечлени мають шанс позитивно проявити себе на практиці у співпраці з Євросоюзом, після чого без проблем отримати омріяний квиток у Велику Європу. Кому і навіщо це потрібно?

Фото: EPA/UPG

Член Европейской Комиссии по региональной политике Йоханнес Ханн на презентации Дунайской стратегии

Навіть при поверховому аналізі видно, що за Дунайською ініціативою стирчать педантичні австрійські вуха. Австрієць Йоханнес Хан обіймає пост єврокомісара з питань регіональної політики. Австрія бере активну участь в діяльності Міжнародної комісії з захисту ріки Дунай (ICPDR), штаб-квартира якої знаходиться у Відні. Австрієць Герхард Скофф очолює Дунайську комісію з туризму (DTC), до складу якої входять 7 країн. Штаб-квартира DTC теж знаходиться у Відні. В Дунайській стратегії Австрія відповідає за розвиток внутрішнього водного транспорту, інвестування в трудові ресурси та за інституційну співпрацю між країнами – найбільш серйозні напрямки. Австрію сміливо можна назвати головним лобістом Дунайської стратегії.

Така активна діяльність соплемінників Моцарта в Дунайському макрорегіоні пояснюється нереалізованими амбіціями країни всередині ЄС. Варто пригадати, що якихось сто років тому невелика Австрія була великою імперією. А в сучасній розстановці сил в Євросоюзі перші скрипки належать Німеччині і Франції. Самотужки Австрія не здатна стати в один ряд з потужними німецькою і французькою економіками. Тому австрійці розраховують на підсилення своїх позицій за допомогою підтягнення балканських країн, налагодження з ними інтенсивної співпраці та інтеграційних процесів. В принципі, така співпраця вигідна всім країнам Дунайського басейну.

Німеччина, натомість, покладається на те, що з підвищенням рівня життя дунайських країн зменшиться приток звідти нелегальної імміграції, міжнародного наркотрафіку і контрабанди. Німці відповідальні за сферу співпраці заради безпеки та боротьби проти організованої злочинності. Більше Дунайська стратегія для німців майже нічим не цікава.

Окремо слід сказати про Румунію. В дипломатичній та економічній площині вона веде фактично неоголошену війну з Україною. Причина всьому – бажання нашого сусіда зберегти монопольне становище щодо пересування суден по своєму Сулинському глибоководному суднового ходу (ГСХ). Як відомо, свого часу Україна побудувала свій ГСХ по гирлу Бистре. Румунія намагалася через міжнародні інституції заборонити Україні прохід суден по гирлу Бистре, мотивуючи це шкодою для довкілля. В 2008 році на зустрічі сторін Ковенції Експоо Україні з подачі Румунії було винесено попередження, яке діє до сьогоднішнього часу. Кожного року Україна звітує в міжнародні органи про екологічну ситуацію в Придунав’ї. Однак, в 2011 році Румунії не вдалося проштовхнути рішення про заборону користування каналом по гирлу Бистре.

Тепер за допомогою Дунайської стратегії румуни поглиблюють дно Дунаю та розширюють рукава на своїй території таким чином, щоб в нашій частині ріки падав рівень води. А коли падає рівень води, значить судновий хід стає неможливим. Якщо згадати дипломатичну атаку щодо острову Зміїний та постійну активну гру на молдовській території, то Румунія виявляється головним суперником України в Європейському союзі.

Реалізація Дунайської стратегії поширюється на чотири українські області: Одеську, Чернівецьку, Івано-Франківську і Закарпатську. Погодьтеся, це далеко не найбагатші наші регіони і реалізація європейських проектів могла б суттєво поправити їхнє становище. Однак, хоч формально Україна і долучилась до реалізації стратегії, але на ділі високопосадовці не дуже зацікавились європейською ініціативою. В той час, як від інших країн у засіданнях робочих груп та самітів брали участь профільні міністри, Україна присилала другорядних чиновників, які нічого не вирішують і ні на що не впливають. Більше того, частенько її представляли люди, які раніше вели активну діяльність проти будівництва українського ГСХ по гирлу Бистре і отримували за це іноземні гроші. Як наслідок, Україна не взяла на себе координації по жодному напрямку реалізації Дунайської стратегії. Навіть Молдова спільно з Австрією відповідальна за сферу інвестування в людей та їхні знання і навички.

Не дивлячись на очевидну перспективу співпраці, Україна вкотре опинилася на узбіччі міжнародної політики. Як пояснити таку байдужість до національних інтересів з боку українських можновладців? Найкраще з цього приводу висловилася політолог Леся Парно:

«Україна знову отримала змогу продемонструвати свою відданість європейським цінностям та нормам, активно долучившись до ініціативи. Але цього напевно не відбудеться, по-перше, тому що даний проект не передбачає виділення додаткового фінансування. А українці, як відомо, без "відкатів" не працюють. По-друге, тому що головним чином ініціатива буде сфокусована на вирішення проблем екології (які українському уряду ніколи не були цікавими)».

Ну що тут скажеш? Українські високопосадовці знаходяться в угарі клептоманії, набивання кишень бюджетними грошима та проведенням тендерів з одним учасником. А тут якась стратегія… їм треба як в 90-х: украв вагон зерна з колгоспу, продав, гроші пропив. Оце вони розуміють. А до ефемерної екології, «суспільства знань», розвитку кластерів їм немає діла. Вулиця такому не вчить.

Дунайська стратегія – це «золотий ключик» для українських євроінтеграційних перспектив. Вона відкриває широкі економічні, екологічні, туристичні можливості для співпраці з культурно близькими нам країнами. Але допоки Україною керують мафіозні клани, розраховувати на позитивний результат не приходиться. Переконаний, що нова влада, яка прийде після Януковича, зробить Дунайську стратегію своїм пріоритетом в міжнародній політиці. Тож чим скоріше це відбудеться, тим краще.

Станіслав Полянський для lb.ua

Джерело