Вбивати взагалі нікого не можна. Навіть - гівно.

«Шахтинська справа», або як готували лохторат і чому ми маємо те що маємо. Як працювала судова  та силова система в срср і що потрібно мати в голові щоб вірити цій приреченій системі.

Серед більшовицьких ідеологів червоного терору постать Андрія Януарійовича Вишинського можна назвати унікальною. Він був не тільки цинічним катом, а й науково обгрунтовував необхідність грабіжництва населення власною державою та масових екзекуцій. Вишинський заклав основи більшовицького, совітського права, які діють й донині у сучасній Україні.

Для того, щоб самому собі пояснити цей феномен - «більшовицьку владу», треба, як казав Ленін, розділити революційну теорію і практику, інакше кажучи – відділити сова від конкретних справ. І суть цього розділення, вочевидь, в даному випадку полягає у наступному: взаєминах чиновництва і народу. В країнах, де суспільно-економічні відносини розвивалися еволюційним, природним шляхом, бути чиновником, тобто обслуговувати потреби громадян у менеджменті певних сфер життєдіяльності – стало вигідним і почесним бізнесом. Бо замовником цих послуг є громадянин, як платник податків, і суспільство, як утримувач структури послуг, які надаються державою. Тобто, у нормальному, суспільстві, яке ми називаємо демократичним, послуги держави існують виключно для громадян цієї держави і виключно в їхніх інтересах. В ньому – політик і державний чиновник, це особи, які дбають про те, аби потреби громадянина та суспільства громадян були реалізовані якомога продуктивніше й повніше. Це їхній бізнес і одночасно – моральна потреба, спосіб задоволення власних амбіцій. Система формування державного менеджменту за допомогою механізму вільних виборів реалізує конкуренцію суспільно-політичної пропозиції та постійну зміну правлячих команд, а відтак – безперервність процесу оновлення і самомодифікації самої системи та її складових. У більшовицькій державі для громадян існували виключно привабливі пропагандистські гасла, здебільшого, таємничо-абсурдного змісту. Наприклад: «Комунізм – це соціалізм плюс електрифікація усієї країни!», або більш пізній витвір: «Економіка повинна бути економною!» чи «Будівництво доріг – справа всенародна!». Як частина цих гасел – були декларативні права, а як частина буття – матеріальні обов’язки перед чиновницькою номенклатурою, в якої права були матеріальні і залежали від місця у ієрархії, а відповідальність, навпаки – декларативною перед народом, але суворою на внутрішньо ієрархічному рівні. Від самого першого дня свого існування більшовицьке чиновництво(як воно себе називало «номенклатура», тобто штатний розпис) під пропагандистським гаслом диктатури пролетаріату, у революційній практиці здійснювало власну диктатуру. І так звана «революційна справедливість» із часів воєнного комунізму була досить відвертою: по країні нишпорили загони експропріаторів, які силоміць відбирали у підприємців – заощадження, а в селян-виробників продукти харчування, які звозилися на більшовицькі розподільники і розподілялися. І справедливість полягала в тому, що найбільше діставалося чиновництву, а крихти – пролетарям по карткам. Як свідчать спогади сучасників тих подій, зокрема поета Йосипа Мандельштама, у ті роки серед кремлівсько-більшовицького керівництва була мода: влаштовувати вечірки для творчої голодної інтелігенції, на яких столи ломилися від не простої їжі, а такої, що царі могли б позаздрити. Такий собі «хліб й до нього» у відповідь на лояльність до влади…Вам це нічого не нагадує із сучасного буття?  Зрозуміло, що реалізація не публічного, але головного принципу: «все для блага чиновництва» потребував перетворення усіх, хто не належав до номенклатурної касти, у покірне бидло. Зокрема, цій меті відповідала створена Лейбою Бронштейном(Троцьким) теорія трудармій, згідно із якою «вільні від експлуататорів» пролетарі мали б жити комунами у казармах і спільно трудитися чи то на ланах, чи то на заводах. При тому, сім’я, як пережиток темного минулого, ліквідовувалася, сексуальні потреби задовольнялися виключно «вільним коханням», а приплід від нього – вирощувався без участі батьків, у дитячих комунах. Зрозуміло, що над тими усіма «вільними» пролетарськими масами повинна була стояти більшовицька номенклатура. Яка, як і сам Бронштейн-Троцький, й не припускала думки, щоб жити у казармах, чи то махати кайлом на шахтах чи мотикою на ланах. На щастя, для нас, нащадків, із причини патріархальності населення збільшовиченої російської імперії та внутрішніх інтриг у самому більшовицькому керівництві, мрії Лейби Бронштейна реалізовані не були. Проте, більшовицька номенклатура на чолі із Сталіним, абсолютно розуміла, що природні економічні стосунки, матеріальне благополуччя населення, можливість не користуватися розподільниками, а вільно купувати за зароблене все, що потрібно, матиме наслідком відродження природних стосунків між чиновництвом та його наймачем – громадянином. Це б означало втратити владу, бо ж навіщо народу напівграмотні керманичі? Відтак, як засвідчують численні документи, час НЕПу більшовицька влада використовувала для посилення державних репресивних структур. Ще на початку 20-х років карна функція держави була розділена на дві частини: судову і позасудову. Тобто, якщо влада мала змогу довести злочин громадянина, то влаштовувався судовий фарс. Якщо звинувачення базувалося виключно на доносах і «класовому чутті» чекістів – вирок виносила так звана надзвичайна нарада, тобто різновид ревтрибунальної трійки. Наприклад, держава встановлювала селянам-одноосібникам обов’язкові рознарядки скільки і якого продукту він зобов’язаний здати державі. Зрозуміло – не за гроші чи іншу платню, бо термін «здати» означає добровільно-примусово віддати. І з кожним роком – ці «зобов’язання»(які ті ж більшовики до революції називали «панщиною») зростали. Як і зростали експортні зобов’язання більшовицької держави. За невиконання цієї більшовицької панщини надзвичайна нарада могла відправити сім’ю боржника на заслання або у Соловецький концтабір, а землю і майно – конфіскувати. Тому, локальні Голодомори в межах окремих сіл чи повітів – були повсякденним, буденним явищем, яке прогресувало, судячи із архівних документів, із середини 20-х років минулого століття. Отже, виходячи із логіки забезпечення влади більшовицьким керівництвом, термін «індустріалізація» ленінцями-сталінцями розумівся, як тотальна мобілізація на будівельні майданчики гігантських підприємств мільйонів рабів, які б, на кшталт троцькістських трудармійців, працювали б за свинячу баланду. А це вимагало – нової хвилі репресій «шкідників» чи інших «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів» тощо, аби в зародку знищувати щонайменші прояви спротиву беззбройного цивільного населення. Як засвідчують архівні документи, «Шахтинська справа» була інспірована повноважним представником ОДПУ по Північному Кавказу Є.Г. Євдокімовим. «Правильну оцінку» фактам дав і начальник економічного відділу Північно-Кавказького управління ОДПУ К.І. Зонов. «Вийшовши» безпосередньо на Сталіна, Євдокімов подав аварії, що часто трапляються на шахтах тресту «Донвугілля», як результат діяльності нелегальної контрреволюційної шкідницької організації, що складається із старих (дореволюційних) технічних фахівців. Після «розгляду» у верхівках більшовицького керівництва питання та отримання найвищої санкції пройшли масові арешти. Пізніше, до цієї справи чекісти-легендотворці «прив’язали» відомого, з часів революції, англійського розвідника Рейлі, так би мовити для солідності, а також, для правдоподібності напівміфічну організацію білоемігрантів під назвою «Промпартія».  Одразу слід зазначити, що «слідством» особисто опікувався сам Сталін. Як засвідчують архівні документи його особистого листування, він навіть давав вказівки які покази й проти кого мали дати підслідні. Розробкою справи зайнялася група слідчих (Курський, Федотов і ін.), перед якою було поставлено завдання за всяку ціну домогтися від звинувачених «щиросердного каяття» і додати справі загальнодержавної ваги. Застосування фізичного впливу (тортур – позбавлення сну до 3 діб і більше, мордування), використання «методу» безперервного читання обвинуваченому його майбутніх свідчень, на суді про нібито скоєні ним злочини, залякування і погрози репресій відносно сім'ї, — все це вводило заарештованих в стан крайнього фізичного і нервового виснаження. «Оброблені» у такий спосіб, вони признавалися на слідстві в нібито скоєних ними злочинах. Такими методами були здобуті самозвинувачення в умисному шкідництві, в отриманні від закордонних керівників крупних грошових винагород, про плани перекидання з-за кордону зброї для членів контрреволюційної організації і повстанських загонів в козачих районах. При тому, будь-яких речових доказів суду надано не було. Зате обвинувальний висновок змалював багаторівневу систему шкідництва, що направлялася з-за кордону організацією «Торгпром». Шкідники діяли в керівництві вугільною галуззю у ВРНГ (Москва), в керівництві тресту «Донвугілля» (Харків), в рудоуправліннях і безпосередньо на шахтах. Згідно із офіційною легендою слідства, «Шахтинські шкідники» були тісно пов'язані з колишніми власниками підприємств — російськими і іноземними капіталістами, з іноземною військовою розвідкою. Вони ставили за мету зірвати зростання соціалістичної промисловості і полегшити відновлення капіталізму в СРСР. «Шкідники» неправильно вели розробку шахт, щоб зменшити видобуток вугілля. Вони псували машини, вентиляцію, влаштовували обвали, вибухи і підпали шахт, заводів, електростанцій. «Шкідники» свідомо затримували поліпшення матеріального положення робітників, порушували радянські закони про охорону праці. Серед обвинувачених більшість (35 чоловік) були гірськими інженерами, що закінчили, здебільшого до революції, Петроградський гірничий інститут і Катеринославський гірничий інститут та мали великий досвід роботи на шахтах Донбасу. Для судового фарсу була навіть придумана, за безпосередньою участю Вишинського, нова стаття у Кримінальний Кодекс і введено нове юридичне поняття – «шкідництво». Згідно обнародуваній незадовго до початку процесу «юридичній нормі» під «шкідництвом», як кримінальним злочином, розумівся будь-який збиток, нанесений як мимоволі, так і з наміром. Межі між наміром і помилкою (халатністю) в ступені відповідальності перед законом фактично не існувало. Але при цьому, саме доказ умисності шкідництва, як правило, сформульований у «зізнанні» обвинувачуваного відповідав актуальними для більшовицького керівництва, «потребам історичного моменту», тобто довершенні становлення абсолютизму необмеженої влади партійних функціонерів та повного безправ’я народу. На «шкідників» більшовицькі функціонери, як правило «списували» своє особисте невігластво, яке спричиняло аварії на виробництві, вихід неякісної, негодящої для вжитку продукції, невиконання галасливих, але із самого початку – нереальних планів п’ятирічок. Саме із «шахтинської справи» самозвинувачення ставало в практиці і теорії радянського судочинства «царицею доказів». Речові докази і свідчення свідків відходили на другий план або ставали непотрібними. На цьому тлі, не визнання провини, тобто відмова від самозвинувачення, ставали «обтяжуючою обставиною» у судовому фарсі і мали наслідком більш суворе покарання.  Більш ніж за два місяці до завершення слідства і початку суду розгорнулася пропагандистська підготовка показового процесу, яка потім стала стандартною для подібного роду «заходів». У передових статтях «Правди» і «Ізвєстій», у виступі Сталіна на зборах партактиву Москви існування «контрреволюційної організації», «таємної групи» «буржуазних спеців» подавалося, як доведений факт із конкретними вимогами суворого покарання «злочинців». Ці виступи сприймалися як директиви слідству й суду. Паралельно по всій країні проводилися мітинги і збори, на яких «трудящі» давали «сувору оцінку» «злочинцям». На цих зборах, окрім цього, відповідно до інструкції вищого парткерівництва, «трудящих» закликали до пильності щодо «спеців», що стимулювало навалу доносів у ОДПУ, які практично миттєво, одразу ж після закінчення головної справи – переростали у тисячі містечкових «шахтинських справ». Спеціальна присутність Верховного Суду СРСР під головуванням ректора МДУ Вишинського відкрила судові засідання в колонному залі Будинку Союзів 18 травня 1928. Засідання тривали 41 день. Окрім державних обвинувачів (Криленко і Рогинський) в засіданнях брали участь 42 громадських обвинувача. Обвинувачених захищали 15 адвокатів. У залі були присутні делегації трудящих, повз будівлю організовано проходили тисячі демонстрантів з гаслами, вимагаючи суворого покарання злочинців. Та попри проведену слідчими «підготовку», 23 з 53 обвинувачених на суді відмовилися визнати себе винними, 10 визнали свою провину лише частково. З одинадцяти засуджених до розстрілу, для шістьох вища міра покарання була замінена 10 роками заслання(гірські інженери М.М.Березовський — винним себе не визнав, С.П.Братановський, А.І.Казаринов, Ю.М.Матов і Г.А.Шадлун, гірський технік Н.П.Бояршинов). 9 липня 1928 були розстріляні гірський інженер М.М. Горлецький як лідер «організації» (винним себе не визнав) і звинувачені в шкідництві та шпигунстві С.3. Будний, гірські інженери М.А.Бояринов, М.К.Кржижанівський і А.Я.Юсевич (винним себе не визнав). П.І.Пальчинського розстріляли в травні 1929. Рішенням суду четверо обвинувачених (зокрема два німецьких підданих) були звільнені і четверо (зокрема один німецький підданий) засуджені до умовних термінів покарання. Решта — до позбавлення волі строком від 1 до 10 років з поразкою в правах на термін від 3 до 5 років. Після завершення «шахтинської справи» наступ на технічну інтелігенцію розгорнувся з ще більшим розмахом. Тисячі інженерів, техніків, кваліфікованих робітників опинилися у буцегарнях та концтаборах ГУЛАГу. Після судового процесу були знищені науково-технічні громадські організації, що залишалися відносно незалежними. Так, 27 серпня 1929 була скасована Всеросійська асоціація інженерів-більшовиків, звинувачена в «пособництві шкідництву», корпоративності і елітарності, відірваності від робочих і техніків. У 1927-1929 роках під тиском більшовицької влади також припинили своє існування інші незалежні професійні громадські організації, на чолі яких стояв Пальчинський: старе Російське технічне товариство і Клуб гірничих діячів.

Принагідно, слід відзначити, що від 1938 року до середини 80-х років минулого століття у СРСР, навіть попри так звану «критику культу особи Сталіна», запроваджену Хрущовим, щодо «Шахтинської справи» існувало тільки офіційне формулювання, видане ЦК КПРС – а саме «шкідництво спеців» проти радянського народу і держави. Всі документи були закриті грифом «таємно» і недоступні навіть для досліджень фахівців: істориків КПРС та юристів. І тільки тоді, у 80-х, Верховний Суд СРСР зняв із засуджених всі обвинувачення і повністю їх реабілітував. Після цього всі матеріали «шахтинської справи» були розсекречені, зрозуміло, за виключенням доносів сексотів, які й понині у Росії мають гриф «таємно».

http://uk.wikipedia.org/wiki/Шахтинська_справа    http://www.day.kiev.ua/199928/    http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=858    http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=852

Чому московити прикривають вбивць донощиків, хіба це не співучасть в злочинах? Чим відрізняється вбивство на війні німцями і вбивство срср мирних своїх громадян? Чи не пора організовувати другий Нюрнберзький суд щоб відкрити очі сліпцям?