Світліє ніч. Вже ночі досить,

Бо час для іншої пори,

Іде зоря красити коси

У малинові кольори.

Виводить вітер на сопілці

Якісь мелодії нові.

Чому ж так сумно перепілці?

Що загубила у траві?

За доби спустошеним порогом,

Де вляглося сонечко рябе,

Ходить вечір малиноворогий

І поля притишені скубе.

І хвилин уже нема неволі,

І слова не тягне в кабалу,

Бо у полі, у великім полі

Сонний мак вколисує бджолу.

Він був музика. Нотний чарівник.

Дієзи щедро сіяв та бемолі.

Ходив довкола неспокійний вік,

тримаючи небесну парасолю.

Хтось десь молився. Правив. Жито жав.

За війнами летіла смерть з косою.

А він роботи іншої не знав,

як дивною ділитися красою.

Вже інший час у вікнах розтає.

Проблеми скрізь нові і всюдисущі.

Нема музики. Музика ще є.

І є краса, тонка і невмируща.

А завтра дощ,

А завтра мокро знову,

Із неба буде падати нудьга,

З асфальту змиє

Розповідь зимову,

І березень зірветься з ланцюга.

Проріжуть день

Плащі і парасолі,

Зелене зайде

В контури садів,

І буде менше в кожнім слові солі,

І менше у мовчанні холодів.

Зими до глузду дивна фронда:

не сніг панує, а вода.

Повзе дороги анаконда,

і вітер в очі загляда.

Чомусь думкам немає міри,

сиділи б тихо, але ж ні!

Можливо, їх втомило сіре

на цім природнім полотні.

Ворушить хмари небо дике,

неначе грається свинцем,

і час давно не знає ліку,

а просто тюпає тихцем.

Небесна даність і константа,

Що біль не пустить на поріг,

Неперевершена Оранта

Старого міста оберіг.

Живуть роки, століття гинуть,

Йдуть в забуття мільйони справ,

Вона трима руками стіни,

Які ще бачив Ярослав.

І буде далі їх тримати

В години радощів та лих,

Як це уміє тільки мати,

Що любить всіх дітей своїх.

Той, хто вгору, майструє крила,

Той, хто вниз, той майструє зло,

Бо у нього – свиняче рило

І душа наче чорне скло,

Бо у нього, жильця Содому,

На ті крила нема часу…

Той, хто вгору, летить додому,

А Содом – залиша внизу.

Може ти голос забутих предтеч,

Може ознака мого божевілля,

Музо! Віддай-но загострений меч,

Буде у мене зі словом весілля.

Стану із ним лікувати сліпих,

Стану трусити роки та епохи,

Стану рубати пустих та дурних,

Може і сам зрозумію щось трохи.

Чуєш, як в небі голосить сурма,

Янгол читає невидимий треби?

Музо! Дай меч, бо у мене нема

Більш сподівань ні на кого, крім тебе.

Бывает, что глаза не плачут,

Но море слёз бурлит внутри…

Что же я для мира значу,

Если мой мир – это только ты?

Ты – единственный на свете белом,

Единственный, кого люблю.

Я жизнь свою отдать готова, стать мышкой серой,

Но лишь тебе и только одному…

Да я плачу, если больно,

Мне слёзы не под силу удержать,

Но они чисты, поверь мне

Я очень сильно боюсь тебя потерять…

Твои же слёзы – золотые,

Они – души знак о любви,

Они дороже всех сокровищ в мире

Бесценны для меня они…

Но не хочу я, что б богатства эти

Украшали щёки твоего лица,

Ведь тебя прекрасней нет на свете,

Знай мой милый – я твоя!

…Бывает, что глаза не плачут.

Но море слёз бурлит внутри,

Я вижу их, под силу им убить меня, а значит

Мы с тобой дорожки одного пути.

Ты знаешь, сердца одного мы половины,

И, значит, будем вместе мы всегда!

Не плачь, не плачь любимый!

Пусть лишь от счастья мокрыми стают глаза!

Ми житимемо, нам настачить сил

На небеса, на води, на дороги,

У світі ще не створено чорнил,

Якими нам заплачуть некрологи.

І ти не плач – у сліз немає дна,

Хоча у них втопилося півсвіту,

Узимку краще чується весна,

Яку іще ніхто не зміг спинити.