По вулиці

Привокзальній,

Вздовж гуркоту

Залізничного

Немає нічого

Вічного

В картині

Не ідеальній.

Там сенс у одному

Русі,

Там в небо тікають

Колії

Женучись собі

За волею,

Чи ще щось

У тому ж дусі.

І ходить луна

Між стінами,

І хмари до сонця

Туляться

На цій незвичайній

Вулиці,

Де пахне, як завжди,

Змінами.

Бальна зала. Луна. Паркет.

Притомивсь клавесин в кутку.

Витанцьовує згад балет,

Обіймаючи тінь крихку.

Промінь сів на квадрат стіни,

Залишивши в думках сліди.

Чути шерех. То просто сни,

Що не хочуть нікуди йти.

Десь подівся вантаж годин,

І пророчиться мед утіх,

Та навіщо, як я – один,

І повітря в руках моїх?

І немає кому тепер

Прочитати якийсь сонет,

Непосидливий світ завмер.

Бальна зала. Луна. Паркет.

Який красивий вечір за вікном,

Та кольорова гама неповторна,

І я дивлюсь і ще не марю сном,

Навіщо ця примара ілюзорна?

І я живий – небачений етюд,

Така картина, що ціни не скласти,

А унизу повзе мовчазний люд,

І топиться в своїм мовчазнім щасті.

Малюнок Ніно Чакветадзе

 

ДОСТИГЛИ ВЖЕ ЧЕРЕШНІ У САДУ
І ПАХНУТЬ МЕДОМ СОКОВИТІ ГРОНА.
Я РОСЯНОЮ СТЕЖКОЮ ІДУ,
А ДЕСЬ В ТРАВІ ВЕСЕЛА ПІСНЯ ДЗВОНИТЬ.
ЇЇ СПІВАЄ КОНИК - СТРИБУНЕЦЬ
ПРО ТЕ, ЩО ЛІТЕЧКО ПРИЙШЛО ВЕСЕЛЕ
І ПРО ВЕСЕЛКУ ЧИСТУ ТА ЯСНУ,
ЩО ЗАКВІТЧАЛА НЕБО І ОСЕЛІ...
ТА НЕ ЦІКАВИТЬ ПІСЕНЬКА МЕНЕ,
ЇЇ Я СЛУХАТИ ВСЕ ЛІТО БУДУ,
А ОТ КОРАЛОВЕ НАМИСТО ЯГІДОК,
АЖ ДО НАСТУПНОЇ ВЕСНИ ЗАБУДУ(((
ТОМУ, ЯК У ДИТИНСТВІ, КРАДЬКОМА,
РВУ ПОВНІ ЖМЕНІ ЧЕРЕШЕНЬ ДОСТИГЛИХ
І ЇМ....ХОЧ І НЕ МИТІ, ТА ДАРМА!!!
ВОНИ ДЛЯ МЕНЕ, ДЛЯ ВІТУСЬКИ, СТИГЛИ!!!

А знаєш, моя
незбагненна Фантазія,
Тобою до болю
сьогодні я вражена!
Це треба ж було
так тобі розгулятись,
Щоб щезли раптово
і горе, і радість.
Щоб зникло усе,
чим жила й дорожила,
Що бачила й чула,
Чим дихала, снила -
Усі відчуття,
й усвідомлення щастя...
Я навіть не встигла
як слід попрощатись.
Ти - Каїне мій,
Ти - облудлива думка,
Пестлива й зрадлива,
в блискучих лаштунках.
Ти - Пікова дама,
обманщиця серця,
Легка, граціозно
танцююча скерццо.
Ти - вовче жорстокий
і лисе хитрючий,
Пустеля жадлива
і лісе дрімучий.
Тобою убита -
й тобою воскрешена,
Тобою потоптана -
й знову охрещена,
Тобою до болю,
до стогону вражена,
Моя лицемірна
дикунка Фантазія!

Кольору міцної кави,
Гіркого шоколаду,
Достиглого каштану,
І меду гречаного,
Обпаленої глини...
Спокути і розради,
І доторків невинних,
Спокуси, зваби, ночі -
Оті сяйливі очі,
Припушені,
І ледь примружені...
Сьогодні - і востаннє -
Промовити захочу
Я фразу заповітну.
Скажу я - лише вітру,
Лиш снігу прошепчу.
У себе - прокричу,
А в тебе - промовчу...

хіба забудеш Вас авжеж

та не забудеться й не треба

як ув очах стояло небо

у чорнім подиху пожеж

як у чаклунстві дивних див

тонула буднів звична проза

горіли сни і з ними розум

у тому полум’ї горів

червоні ружі білі ружі

розмита дійсності межа

велике небо око мружить

кудись поцокало лоша

можливо там де вечір гасне

і ліс у полі розтає

є загадки такі прекрасні

і чудеса і воля є

Стою мов перст, схвильований стою.

Безвітряно, і сонячно, і сухо,

Зелений ліс поклав зелене вухо

На землю зачаровану мою.

А там – віки, і люди, і дива,

Яких не знати – бути бідним духом,

І я знімаю мовчки капелюха

Та слухаю загублені слова.