Щезнуть мільйони років,

Зникне все, що було:

Місяця тихі кроки

І перманентне зло,

Зникнуть, нарешті, люди,

Різноголосся вир,

Битиме вітер в груди

Залишки давніх гір.

А як небес не стане,

Щастя, кохання, мрій,

Слово тоді вустами

Видихне світ новий.

Все відбувається востаннє:

Світанок, вечір, сміх та гнів,

Відверта ненависть, кохання,

І теплий дотик літніх днів,

Багряно-жовті падолисти,

Морозні вікна, довгий сон,

Години без людей і змісту,

Розмови доброї полон.

Приходять хмари, сяють грози,

За горло спекою бере,

Наївна щирість сіє сльози,

Поваги вимага старе,

Душа лікується вустами,

Ламає між людьми стіну…

Все відбувається востаннє

Й життю підвищує ціну.

Мій друг сьогодні розіп’ятий,

Пощо йому така судьба?

Вже теплий вітер лиже п’яти,

І згасла змучена мольба.

Зібрався дощ, але не плаче,

Немає сліз від гіркоти,

Чого ти тут забув, юначе?

Твої зраділи чом кати?

Вони ж тобі додали слави,

Мій тезка* – стішив неба гнів,

Мене ж клянуть, мовляв, Варраво,

Чому ти вижити посмів?

*за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма задля уникнення плутанини

Це древній сад. Його сухе гілля

Сплелося з павутиною тонкою

І ворони пожадливо кружля

Під сірою небесною рікою.

Час золотий для цього саду сплив

Тут спокою не мешкає розрада,

Не родить він гранатів та олив,

Його плоди – невпевненість та зрада.

Я тут давно. Я вивчив сад цей весь.

Не хочеться питва чи крихти хліба,

Бо назву цього саду чув я десь.

Така знайома… Гетсиманський ніби…

Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон

На межі простоти і омани:

Я стола накривав на тринадцять персон,

Розставляв тарілки та стакани.

Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде,

І оливки зелено-жовтаві,

Меду, втім, не було, але мед – то пусте,

Якщо будуть розмови цікаві.

І прийшли їдоки, і гули голоси,

Говорили про небо і чудо,

І питали мене: «Ти чого не їси?

Ти неначе не свій нині, Юдо…»

Я цвях гострив. Робота не тяжка,

Настільки примітивна – учень зможе,

Стирала піт замащена рука,

І місяць у вікно дививсь вороже.

Він знав для чого плід моїх трудів,

Тому і не приховував емоцій,

Палав червоним неприкритий гнів

Та вітер застигав на кожнім кроці.

А я гострив. Для мене то був хліб,

А не забава зовсім, не спокуса,

Залізна крапка до віджитих діб

Якогось хлопця. Кажуть, що Ісуса.

Ліхтар і вітер. Світла колисання.

Старий пергамент з пилом днів колишніх.

Я вічність пізнаю через Писання,

Без слів порожніх, пафосних і лишніх.

Пішов сусід. Давно уже гуляє.

(у нього ніч і вулиця – кумири)

А в мене тих кумирів і немає,

Я замінив їх на питання віри.

Нащо мені ота земна мінливість?

Дзвін золота обернеться луною.

Я пізнаю і сподіваюсь: милість

Тепло долонь тримає наді мною.

За Лютером людина може бути врятована:

- sola scriptura - "лише через Писання";

- sola fide - "лише через віру";

- sola gratia - "лише через милість"

Іди собі. Я не примножу люті,

І викинь злі думки із голови,

Я не із тих, хто ловить в каламуті

Звабливий блиск тяжкої булави.

Чи я дурний? Можливо й так. Не знаю.

Та не вчеплюся у чужі чуби.

Пощо той гонор, якщо кінь чекає,

Свобода, шабля, вітер і степи?

Навіщо той тягар отруйний влади?

Я сам собі господар на землі.

Пусти! Мене чекають зорепади,

А ти готуйсь варитися в котлі.

Я дуже люблю пензлики дерев,

І голубу небесну нескінченність,

Текучий час дороги без перерв,

Смарагдову полів благословенність.

І як в полях, що хмари підпира

Горбатими хребтами мезозою,

Червоний день потроху догора,

І плаче за перейденим росою.

У місті мостів і Біг-Бену,

Й автобусів височезних,

Є паркові плями зелені

І тіні будівель помпезних.

Там класика – бізнес і хобі,

Там кожен камінчик – то спадок,

І ходять по вулицях боббі,

А поруч крокує порядок.

Це місце розваги і праці

Де завтра до вчора пасує,

І десь в Букінгемськім палаці

Бабуся старенька чаює.