Тут всі свої,

Хто вірив і не вірив,

Хто проклинав,

Любив і не любив,

Чи ясний день,

Чи небо темно-сіре,

Усі мовчать,

У всіх немає слів.

Ніхто не п’є,

Ніхто не кличе мами,

Ніхто не носить смутку на душі,

Лише вітри

Літають над хрестами,

Й поволі камінь сточують

Дощі.

І там, де тихо падає роса,

І там, де танці водять заметілі,

Чомусь я й досі вірю в чудеса

Світанків із відтінком кошенілі.

У чисте сяйво місячного бра,

У натяки далекого Едему,

Я вірю навіть у буття добра,

Хоча його знайти тепер проблема.

Себе довірити листам,

Думки зібрати найясніші,

Спитати, як у тебе там,

І мило посміхнутись тиші.

Перетворитись на луну,

Та геть, допоки ніч не зникне,

Щоб слів шукати таїну,

І духом снів гасити вікна.

Я вчора був на виставці фігур,

Їм заздрив мармур – свідок ренесансу,

Приходив вітер – син температур

І викладав із тих фігур пасьянси.

І я тремтів, бо кидало у жар,

Та у душі спліталася сюїта

Від тих фігур, звичайних ніби хмар,

Що відлітали, взявши крихту літа.

Пісок і кров

останньою дорогою,

У безвість кличе

стоголосий дзвін,

Утішся, нумо, ворог

перемогою,

І подаруй-но публіці

уклін.

Та не тряси ти, іроде,

мулетою,

Я втомлений. Мене чекає

Рай,

Ти йшов сюди, убивця,

за монетою?

Чого тягнути?

Гроші відробляй!

Нехай народ цілунками

закидає,

А мій по світу добігає

путь.

Радійте всі,

знетямлені коридою,

І хай вас всіх

до пекла заберуть…

Ви знаєте, це так просто,

Достатньо підняти руку,

І сяде на неї простір

Як птах, повелитель звуку.

Напне, мов вітрило, воло,

Смакуючи нову пісню,

І пустить її на волю –

Всередині їй так тісно.

І місяць, що в небі тужить,

Потоне у благодаті,

Це, знаєте, просто дуже,

Достатньо уяву мати.

Моя душа, коханням розігріта,

Замріяна, як дівчинка мала,

Упала в трави скошеного літа –

Вона себе до краплі віддала.

Чом ти лежиш, лице своє воложиш?

Що дасть земля, крім пагорбів могил?

Вставай. Іди. Я знаю, ти це зможеш,

Я дам тобі останні крихти сил.

Поганого боїшся? Це вже сталось,

І вже згоріло в полум’ї пожеж.

Вставай, душа, бо осінь зачекалась,

А ти до неї й досі не ідеш.

Зіграйте розвеселе щось, музики!

Хай знає світ, який є дар у вас,

Життя не всі стоптало черевики,

Нехай танцює, поки є ще час.

Аби усе, що мало бути стерто,

І далі було змістом дивини,

Нехай усі, хто хизувався смертю,

Побачать, що проґавили вони.

Усе, що не купується за гроші,

Усе, що зігріває в холоди.

Зіграйте-но, музики, щось хороше,

Щось на слова безсмертні доброти.

Повзи, хробак, бо небо – то чуже,

Немає сенсу марити спасінням,

Той в цьому світі падає лише,

Хто сміє виклик кинути тяжінню.

Чого ти ще чекаєш звідтіля?

Навіщо молитви, хрести, кадила?

Ти є хробак, твоя юдоль – земля,

Бо ти боявся змайструвати крила.

І прийде час і доля змінить масть,

І зорі розбіжаться врізнобіч,

І до останку день себе віддасть,

І забере усі дарунки ніч.

У землю переродиться трава,

Старі пісні забудуть солов’ї,      

І про життя допишеться глава,

А потім хтось читатиме її.