На вулиці Коперника, №27 розташований монастир - шпиталь Святого Лазаря.
У 1621 р. в Галицькому передмісті, неподалік від спорудженого раніше костелу Св. Марії Магдалини, на кошти бездітного подружжя львівського архітектора Амбросія Прихильного та його дружини Сюзанни Бржеської було побудовано шпиталь для хворих, убогих та польських воїнів, які повернулися з турецького походу. Опікувалися шпиталем члени домініканського братства Святого Розарія.
***********
Дивитись про Монастир - шпиталь Святого Лазаря тут
***********
Палац Бєльських розташований на вул. Коперника, №42. Будинок є пам'яткою архітектури початку 20 ст. Щодо стилю будинку немає одностайної думки - його відносять і до неокласицизму і до академічного модерну.
Дата побудови будівлі невідома, але перебудовано її було в 1921-1923 рр. для магнатів Бєльських (арх. І. Багенський). В 1939-1941р. у власності графської родині залишилася половина будинку, а в другій половині розташувалася спілка письменників УРСР.
Національний історико-культурний музей-заповідник "Личаківський цвинтар" (вул. Мечникова, №33). Личаківський цвинтар - один з найстаріших в Європі, заснований у 1786 р. Ця місцевість тоді мала назву "Личаків" (від слова "личаки" - солом'яне взуття найбідніших міських верств), тому і новостворене кладовищіе назвали "Личаківським".
Це справжній музей некрополь, де на площі 40 га знаходиться близько 300 тис. поховань, розташованих на 86 полях, споруджено понад 2 тисячі склепів, встановлено на могилах близько 500 скульптур та барельєфів, більшість з яких є історико-культурними пам'ятками.
У 1804 - 1808 рр. відбулося розширення площі кладовища за рахунок купівлі прилеглих земельних ділянок. Наступне розширення вже відбулося 1856 р. Тоді університетський ботанік Карл Бауер разом з керівником цвинтаря Тихом Тхужевським впорядкували територію. Було сплановано алеї та доріжки і кладовищу надано характер паркової зони.
Серед видатних людей похованих на Личаківському цвинтарі: галицький греко-католицький митрополит Григорій Яхимович, засновник "Руської Трійці" Маркіян Шашкевич, засновник організації "Просвіта" Володимир Барвінський; видатний письменник Іван Франко; легендарна співачка Соломія Крушельницька; видатний львівський художник Артур Гроттґер; польська дитяча письменниця Марія Конопницька; польська письменниця Габріеля Запольська; відомий композитор Станіслав Людкевич; один з найбільших істориків України і Львова Іван Крип'якевич; легенда української пісні Володимир Івасюк; композитор Ігор Білозір; славетний український журналіст Сашко Кривенко та багато інших.
Український меморіальний комплекс на честь воїнів Української Галицької армії - захисників Львова.
"Меморіал орлят", польські військові поховання учасників боїв проти українців (1918-1919 рр.) та більшовиків (1920 р.)
Багато цікавого про Личаківський цвинтар тут
Церква та Василіанський монастир св. Онуфрія розташований на вул. Богдана Хмельницького, № 36.
У сер. 16 ст. на кошти князя Костянтина Острозького на місці старої дерев'яної церкви завершено будівництво двох мурованих церков - св. Онуфрія і св. Трійці, що прилягали одна до одної, однак фактично були окремими храмами. Церкви стали центром заснованого тут в 1585 р. монастиря.
У 1776 р. церкви св. Онуфрія і св. Трійці з'єднали в один храм (арх. Ф. Кульчицький). У 1824 р. за проектом Ф. Трешера добудовано притвор, а в 1902 р. за проектом Е. Ковача прибудовано типовий для української архітектури неф (арх. І. Левинський). У 1906 р. храм було розписано художником Йозефом Балою поверх стінопису Мартина Яблонського 1854 р.
Первинна монастирська дзвіниця-брама була побудована в 1554 р., а в 1681 р. на ній зроблено дерев'яну надбудову. Відомо, що будівля мала оборонне значення і на ній було розміщено гармати. У 1820 р. за проектом Ф. Трешера збудовано нову дзвіницю, що збереглась донині. Розписи на дзвіниці було зроблено художником Л. Долинським.
Багато цікавого про Монастир св. Онуфрія тут
Вулиця Жовківська знаходиться в районі Підзамче поряд з вулицею Б.Хмельницького. В 1825 - 1871 рр. вулиця називалась На Коритах, в 1871-1885 рр. - Коритна, в 1885-1946 рр. - Святого Мартіна, а за радянських часів і до 1993 р. - Декабрістів. На вулиці Жовківській, №8 розташований костел Святого Мартіна.
В 30-х рр. 17 ст. Олександром Зборовським (пол. Aleksandr Zborowski) був заснований дерев'яний костел Св. Мартіна для католицького чернечого ордену Кармелітів черевичкових (Ordo Fratrum Beatae Mariae Virginis de Monte Carmelo), які жили згідно конституції, прийнятої Римським Папою Євгенієм IV (1383 - 1447). На противагу їм Кармеліти босі (Ordo Fratrum Diacalceatorum Beatae Mariae Virginis de Monte Carmelo), дотримувалися більш суворого уставу, затвердженого Папою Римським Інокентієм IV (1195 - 1254).
***********
Багато цікавого про Костел Св. Мартіна можно побачити тут
***********
Найбільш підготовленою з усякого погляду до початку німецько-радянської війни, попри всі негаразди, що характеризували стан організованого українства на еміграції та у Західній Україні[36], виявилася саме ОУН під проводом Степана Бандери. Організація мала чітку і ясну програму дій, схвалену у квітні 1941 року Другим Великим Збором, здисципліновану й зорганізовану силу членства як за кордоном, так і в Західній Україні. Вимушені задля досягнення мети йти на пряме співробітництво з німцями, мовчки погоджуючись з роллю, яка їм відводилася німцями у поході на Схід, бандерівці водночас трималися найбільш незалежно, мали власну точку зору, вміло конспірували від німців свої плани конкретних дій. Енергійність і наполегливість С. Бандери і його прихильників у досягненні поставленої мети визнавали як їх політичні конкуренти з українського середовища, так і німці. Що бандерівці в стосунках з німецькими службами поводяться більш незалежно, ніж їхні опоненти, зазначала у своїх донесеннях і агентура НКДБ УРСР
Певна частина керівництва Вермахту вважала плани Гітлера й націонал-соціалістичної партії — перетворити Європу на німецьку колонію і, заради цього, вести світову війну — божевільними. Вони вважали, що Німеччина мусить мати союзників, що можливо лише при щирому шануванні суверенних прав союзного народу, яким, в боротьбі з Москвою, вони вважали українців, і тому не заперечували права українського народу на державну самостійність. Від тих військових революційна ОУН отримувала досить докладну інформацію щодо дійсних планів гітлерівців стосовно України, які, за своєю суттю, були тотожними з планами російських більшовиків і, певною мірою, навіть жорстокішими.
Володимир Горбовий зазначав, що ОУН та інші українські діячі «… припускали, що Гітлер не допустить до створення нашої самостійної держави. Адже брався займати наші землі для створення там свого, а не нашого життєвого простору. Одначе це був німецький, а не український погляд на справу. Ми знали, що суспільно-політична зрілість нашого народу дійшла до вершин свого розвитку і що настала історична хвиля, яку ми повинні використати для свого народу.»
Провід революційної ОУН прийшов до висновку, що українському народові не залишається іншого, як тільки, не змінюючи свого безкомпромісно-ворожого ставлення до більшовицької Москви, виступити рішуче й відкрито проти німецьких нацистських планів замінити москалів німцями в колоніальному визиску України. ОУН(Б) усвідомлювала, що вона матиме підтримку українського народу проти німців лише тоді, коли ворожість німців до української справи стане для народу явною і очевидною. Єдиним виходом у цьому становищі було створити ситуацію, в якій Німеччина неспровоковано була би змушена виявити своє справжнє ставлення до української справи і свої дійсні плани щодо України.
Так виникла концепція проголошення Акту відновлення української держави вже в перші дні німецько-радянської війни
У «Політичних постановах» Другого Великого Збору ОУН було вказано: «Організація українських націоналістів бореться за Українську суверенну соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. Організація українських націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Європи»
На території Третього Райху діяла заборона політичної діяльності стосовно всіх ненімецьких організацій. Попри цю заборону обидва проводи ОУН провадили у Кракові підготовчу роботу зі створення майбутніх державних структур в Україні, не взаємодіючи один з одним. ОУН(Б) створила «Державну комісію ОУН» на чолі з Володимиром Горбовим, мельниківці — «Комісію державного планування»В цілому прихильне ставлення німецької окупаційної адміністрації, обумовлене планами використати кадри ОУН в органах місцевого самоврядування на окупованих Вермахтом територіях[ дало змогу обом проводам ОУН розгорнути роботу щодо розбудови організаційних структур, та здійснити певні заходи військового вишколу членів організації
У травні 1941 року були видані Політичні вказівки щодо боротьби і діяльності ОУН(Б) під час війни Вони містили розділи: I. Діяльність ОУН до вибуху війни і в перших її початках; II. Збройний зрив; III. Вмарш чужих військ на Україну й українська державність; IV. Будова Української Держави; V. Відношення ОУН до іншої революційної і державотворчої ініціятиви; VI. Відношення ОУН до питання державної влади; VII. Політична організація.
Це була програма практичної державотворчої діяльності.
В «Напрямних…» проводу ОУН(Б) наголошувалось, що ОУН «використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, за прискорення її здобуття» ОУН зуміла підготувати до бою сильну підпільну армію, що намагалася відіграти значну роль в прийдешніх подіях Зроблено було немало.
Дії ОУН(б) мали на меті «поставити німецькі власті перед доконаним фактом»
З початком бойових дій Вермахту проти Червоної армії похідні групи ОУН просувалися на територію СРСР услід за лінією фронту.
На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник митрополита УГКЦ А. Шептицького о. д-р Йосиф Сліпий
Українське Державне Правління було утворене Зборами 30 червня 1941 року[50]. 5 липня 1941 р. Ярослав Стецько оголосив його персональний склад.
До Державного правління увійшли:
Офіційною тимчасовою резиденцією УДП визначено приміщення колишнього палати праці за адресою: м. Львів, пл. Смольки, буд. 4.
На останню декаду червня, що у 2001 році, припала непересічна для історії Львова та й України загалом подія. Це багатьом видавалося неможливим і до останнього існували сумніви, але папа таки прибув поспілкуватися з українцями. Тоді це все просто видавалося неймовірним, а сьогодні сприймається як одна з найбільш значимих у нашій новітній історії подій. Поруч, можливо, могло би бути Євро-2012, але масштаб все одно не той – тоді сотні тисяч людей приїжджали побачити десятки своїх улюбленців в дії, відпочити та насолодитись масштабним спортивним дійством, а до одного Папи Івана Павла ІІ прийшли більше мільйона людей. При цьому, також з різних міст і країн. Відтак дивимося як це було.
“Літаючий папа” і його українська “карета”
Впродовж історії Львів відвідали багато відомих людей. Тут і королі, і імператори, і президенти, і міністри, і діячі мистецтва, літератури, музики, спорту тощо. Однак персона Папи Івана Павла ІІ над цими шанованими людьми, а його приїзд став епохальною подією. Папа прибув до Львова 25 червня 2001 року о 19 год. 15 хв. на львівський аеропорт. Його приліт забезпечувала компанія Fly UIA. Візит загалом тривав з 23 до 27 червня. До Львова понтифік прибув літаком МАУ, який називався “Мауглі”. Так наша земля побачила “Літаючого Папу”, що отримав це прізвисько через подорожі.
“З любов’ю і пошаною до православних братів”
Важко назвати іншого релігійного діяча, який зробив більше для екуменічного руху, аніж Папа Іван Павло ІІ. Безумовно, що його приїзд до України мав багато причин, а екуменічні чинники – поміж ними. Сам понтифік говорив, що їде “з любов’ю і пошаною до православних братів”. Характерно, що вже після відвідин ним України, як він сам та його оточення, так і представники православ’я відзначали, що цей візит дійсно приніс і надалі буде мати багато користі для діалогу між православними та католиками.
Проповідь українською
Очевидно, що цей приїзд передбачав тривалу підготовку. При цьому, з обох сторін. Відтак можна навіть сказати, що у Львові 2001 став роком папи. Характерно, що символічні передвісники цієї місії можна віднаходити задовго до згаданої події. Так, ще у червні 1991 року, коли Папа Іван Павло ІІ виголошував проповідь українською мовою у, на той час, костелі єзуїтів в Перемишлі, він зазначив, що якщо зуміє приїхати до Львова, це сприятиме становленню України та зростанню українців. Десь так воно і сталося.
Символи України й Ватикану на будинках і вулицях
Факторів, які могли зашкодити приїзду Папи Івана Павла ІІ в Україну, вистачало. Серед них як релігійні конфлікти, так і корупція політикуму, який очолював президент Кучма, що мав жахливо зіпсовану репутацію. Однак, воля понтифіка і його рішення виглядали непорушними, а представники української влади зуміли гарантувати належні спокій та безпеку. Можливо Іван Павло ІІ відчував, що в цей момент Україна потребувала його найбільше. У цьому він міг переконатися на місцях. Так, у Львові папу вітали глава УГКЦ Любомир Гузар та кардинал РКЦ Мар’ян Яворський, голови облдержадміністрації і облради, мер Львова Василь Куйбіда, також сотні тисяч вірних, які стояли обабіч вулиць, прикрасивши все довкола символікою України та Ватикану.
Папа у Львові в цифрах
Прибуттям і перебуванням Папи Івана Павла ІІ у Львові займалися одразу три комітети – церковний на чолі з о. Богданом Прахом, міський з мером В. Куйбідою і обласний з М. Гладієм. Фінансово подію забезпечували держава, обласна рада, місто і благочинці. Для богослужінь на іподромі встановили вівтар, який спроектували А. Бокотей, Л. Медвідь і М. Рибенчук. Усі заходи обслуговували 4,5 тисяч волонтерів, а до Львова приїхало понад 100 тисяч громадян з інших країн: Польщі, Білорусі, Естонії і ін., мешканці українських міст. Цей візит висвітлювали понад 1,5 тисяч журналістів із різних країн.
На святоюрських пагорбах
25 червня папомобіль рухався сучасною вулицею Героїв УПА від аеропорту і в напрямку центру. Цього дня Папа Іван Павло ІІ молився у латинській катедрі, також був у Вірменському соборі, спілкувався з ієрархами. Врешті, відправився до собору св. Юра, де осв’ятив корону для чудотворної Теребовлянської ікони Богородиці. Папу супроводжували кардинал Мар’ян Яворський, Любомир Гузар і ін. На ночівлю понтифік зупинився у митрополичих палатах. Люди з оточення і супроводу намісника святого Петра ночували у готелі “Дністер”, що поруч.
“Дощ іде – діти ростуть”
Наступного ранку, 26 червня, Папа Іван Павло ІІ мав Службу Божу в латинському обряді на іподромі. Богослуження відбувалося за участі кардинала Мар’яна Яворського, а по тому папа беатифікував львівського архієпископа Юзефа Більчевського та отця Зиґмунта Гораздовського. В обідню пору Римський єпископ відвідав Вищу духовну семінарію св. Йосифа РКЦ у Брюховичах. На сам кінець, під вечір було заплановано зустріч із молоддю на площі перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові. Папа перебував в товаристві декількох сотень тисяч молодих людей. Завадити їхньому спілкуванню спробував зливний дощ. Однак наслідком останнього стала хіба крилата фраза від понтифіка: “Дощ іде – діти ростуть”. Відтак надалі відбувалося не лише спілкування, але й концерт і співи, де активно задіяним був і Іван Павло ІІ. Повертаючись із Сихова, папа освятив місце і заклав наріжний камінь під будівництво семінарії Святого Духа й УКУ.
Понад мільйон вірних
27 червня Папа Іван Павло ІІ відслужив ще одну Літургію на іподромі, але цього разу у східному обряді. Папі співслужили Любомир Гузар і понад 800 отців. На події було понад півтора мільйона людей, яких, знову ж, не зупинило ні довге чекання, ні дощ з неба та болото під ногами. Діяння супроводжував хор з 500 осіб. У перших рядах можна було помітити президента Л. Кучму, а також місцеве керівництво. Як і першого разу, понтифік беатифікував 27 діячів. Серед них єпископи Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Миколай Чарнецький, архімандрит Климентій Шептицький, Емільян Ковч і ін.
Король Данило для папи
Папа Іван Павло ІІ не залишив Львів без презентів. Окрім іскор віри та надії, які він побачив в очах людей, представники влади вручили йому інші подарунки. Це ікона Попелівської Богоматері від міста та копія скульптури короля Данила, виконана Євгеном Безніском за моделлю Теодозії Бриж від облради.
Коли ще папа говорив українською?
Іван Павло ІІ був непересічним папою. Він був першим слов’янином у такому статусі і першим за довгий час неіталійцем. Наважувався на багато нестандартних кроків. Відтак незвичайною була і його діяльність, і його прибуття до України. 23 червня 2001 року він вийшов з літака у Бориполі, став навколішки і поцілував землю. Очевидно, подібні дії також є однією з причин, чому ця Людина всюди збирала велелюдні натовпи. Врешті, Іван Павло ІІ завжди говорив із людьми їхньою мовою. В прямому і переносному значенні. До прикладу, до українців він звертався українською, виголошував проповіді українською. Такі жести підтримки для нас були особливо важливими й потрібними. Мусимо і сьогодні про це пам’ятати і ніколи не відступати від принципів та ідеалів, з якими до нас приїжджав Папа Іван Павло ІІ, яких він сам дотримувався і чому навчав інших.
Євген Гулюк
