Той світ на клапті не роздертий,
У нього дивна сила є,
Там ходить білий сніг за смертю,
І слід лишати не дає.
Там сльози є – та не солоні,
Там думи є – та не гіркі,
І місяць гріє у долонях
Новонароджені зірки.
А вечір був мов писаний у Книзі,
В якій казалось, що усе мине,
На обрії сиділи хмари сизі,
Пришестя виглядаючи нічне.
Зірок у небі вже було чимало,
Якесь у серці тануло ім’я,
Й мені минало, все мені минало:
І видане, і віддане, і я.
І от зима… Подвір’я оніміло
(навіщо слів порожня метушня?)
Виблискують сніжинки білі-білі
У срібній гриві хмарного коня.
Якесь тепло розлито понад світом,
Хоча морозом світиться блакить,
І огортає душу оксамитом,
Та чайник розтривожений кипить.
Учора хвилювалися сичі,
У темряві котилось «пугу-пугу»,
Дрімало небо в часу на плечі
І марення дивилося про тугу.
Холодний місяць дерся через ліс,
Зірки неквапом малювали коло,
І обережно вітер хмару ніс,
Немов боявся кинути додолу.
Зима іде, напевне, пішки,
Ще й зупиняється щомиті,
Гризе цукерки та горішки
І розглядає все на світі.
А потім до самого ранку
Лягає під кущем безсила.
Уже приходила Маланка,
Та снігу так і не зустріла.
У війська мишиного
Слави немало,
І служать там майже
Самі генерали.
Була б невідомою
Армія та,
Якби не труди
Рядового Кота.
мал. Рини Зенюк
Конкістадоре! Тут тобі не раді:
Ніхто ще не любив скажених псів.
Іди своє шукати Ельдорадо
В любові, а не в плетиві лісів.
Ти ж пропадеш у просторах Вест-Інду
На п’ять, на десять чи на двадцять літ,
Твоя зів’яне з горя Розалінда,
І у сльозах покине білий світ.
Ти ж крові тут залишиш ціле море!
Держави перетвориш на сміття!
Не раді тут тобі, конкістадоре.
Іди додому і плоди життя.
