[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

В усіх лозунгах та рекламах нас запевняють Україна -- єдина.
Але ж самі собі коїм лихо.
Українська розкладка в мене поганенька, але я б із задоволенням писала українською, спілкувалась, складала вірши.

Ось перші строки українською, що колись вийшли з під мого пера:

Розбіглася ромашками по полю,
Тобі дзвенить повітря золоте,
О, мова моя, рідна моя доле,
Ти -- вся моя, і все в тобі -- моє!

І усе було чудово, я її навіть сама вивчила, бо майже не довелося в учбових закладах це зробити. Але нещодавно на цьому сайті мене почали травити просто за вживання російської мови. Звісно це мене почало діставати, далі гірше. Кияни, особщиво ті, що спілкувалися російською майже усе життя, впевнена відчувають те саме. У реалі я нічого подібного не спостерігаю, але тут навмисно витирають по душі брудні ноги, щедро скрашуючи увесь цей суржик руськіми матюгами.
Чого ви бажаєте досягти, люди? Або краще сказати клони, бо народилась в і.ua я досить давно, а нікого з вас не знаю. Ви сієте ворожнечу поміж нами, українцями, які палко люблять рідну землю. І вам досить корисно, що ми гризем одне одному горлянку замість підтгимати, втішити, дати надію та просто по доброму посміхнутися...
Ви нам заважаєте це зробити.
Ви -- покидьки, що маскуються, розмовляючи українською мовою.


Вибачте, якщо щось сказала не те, бо це мої власні думки, а не крадені з ФБ.

И тоскую, и печалюсь.
И немы мои слова.
От тебя в себе скрываюсь
и ищу же там тебя.

Жарко, холодно, морозит…
В пот бросает, тут же в дрожь.
Вдаль – к тебе – всего уносит.
Э-эх-х, с ума меня сведешь.

Наваждения туманны…
И они в сей миг – здесь – ­явь!
Гложут, просят постоянно:
- Полюби меня… Оставь…

Камень мой. Мое распутье.
Влево – ты и вправо – ты.
За спиной печаль в лоскутьях.
Впереди – мосты судьбы.

Чекаю.
Мрiю.
Скучився.
Де Ви?
Хоть би дожити.