Сива зозуленько, не літай раненько Не літай раненько, не куй жалісненько.

Под облачком явір похилений,

Сідит на нім пташок премилений. Слухай, мила, як тот пташок співат, Же з любови нич добра не биват. Же з любови, же з любови Нич добра не биват. Моя мила, ти покусо єдна, Любив я тя не рік та не два. Далас ти мі зілля ся напити. Не мож, мила, ніяк без тя жити. Не мож, мила, не мож, мила, Ніяк без тя жити. Ми ворожка давно ворожила, Же мя здурит дівка чорнобрива. Же не буду видів за ньом світа, Аж проминут мої млади літа. Аж проминут, аж проминут Мої млади літа.

Ци та любов єст од Бога дана? Ци лем може д’яблом підшептана? Хоч би-с не хтів, то мусиш любити, Хоч би-с не хтів, прото маш терпіти. Хоч би-с не хтів, хоч би-с не хтів, Прото маш терпіти.

Под облачком явір зеленіє. Посмотр, мила, як тот вітер віє. Може, вирве єго з коренями. Мила моя, што то буде з нами? Мила моя, мила моя, Што то буде з нами?

Ти не моя, дівчино дорогая! І не мені краса твоя; Віщує думонька смутная, Що ти, дівчино, не моя! Ти не моя! За личко гарне Справляє хтось колодія… Мої ж літа проходять марне, Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю? Чим похвалюсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя кохаю; Но ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні Милує інший, а не я, І інший хтось тебе пригорне, А ти, дівчино, не моя!.. Ти не моя, голубка сива!..  Щаслива доленька твоя, Моя же доля нещаслива, Бо ти, дівчино, не моя!. 

Така її доля... О, Боже мій милий! За що ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. 

Чи винна голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума - заблудив.

Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога - милого питать.  Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає.

О Боже мій милий! така твоя воля,  Таке її щастя, така її доля!

Ой, біда, біда мні, чайці-небозі...

Пісня ХVІІ століття
Виконує Ніна Матвієнко в супроводі
ансамблю давньої музики Костянтина Чечені

"Ой, біда, біда мні, чайці-небозі,
що вивела діти при самій дорозі,
Єще в зелененьком житі.
Где ж мині діти подіти?"

[ Читати далі ]

Син самотньої матері народився в низинній місцині. Зростав в іншому поселенні, де працював столяром, аж до тридцятого року життя. Наступні три роки ходив по землі, навчаючи. Не написав жодної книжки. Ніколи не обіймав громадської посади. Не мав власної родини чи дому. Не закінчував університету. Не віддалявся далі, як на тридцять кілометрів від місця свого народження. Ніколи не досягав того, що можна назвати успіхом. Не мав жодних рекомендаційних листів, лише себе самого. Йому виповнилось тридцять три роки, коли суспільство збунтувалось проти Нього. Його друзі втекли. Сам же був проданий ворогам й засуджений неправедним судом. Його прибили до хреста між двома злочинцями. Коли помирав, виконавці вироку грали в кості на Його одежу, єдину власність, якою володів на землі. Коли помер, поклали Його до гробу, який Йому з милости уділив товариш. Третього дня ця могила була порожня. Минуло двадцять віків, і оце сьогодні Він є центром світової історії. Ніщо так не змінило людського життя на землі: ані військові походи, ані маневри флотів, ані парламентські наради, ані короновані особи, мислителі чи науковці разом узяті - як це одне самотнє існування.

(Короткі історії для душі. Бруно Ферреро)

Ці слова - ода мого товариша. Це ексклюзивні слова. Автор нечасто (якщо не сказати ніколи) згоджується годувати своїм натхненням. Але коли боляче кожна людина шукає вихід. На мій погляд - це вже пісня.