В среде так называемого «волонтерского десанта» Минобороны прошло бурление. Против главы этой команды Давида Арахамии военная прокуратура возбудила уголовное дело, что вызвало у главного «армейского волонтера» припадок бурных обвинений в адрес посмевших его затронуть прокуроров.

Правда, возмущенный Давид третировал в соцсетях прокуратуру недолго – буквально через пару дней после начала ажиотажа он и его «шеф», советник Президента Украины Юрий Бирюков, на своих страницах в ФБ успокоили общественность: мол, были мы у прокурорских, те сами испугались, на кого замахнулись, а потому все хорошо, прекрасная маркиза…

Причины «испуга» военной прокуратуры мы прекрасно понимаем: когда в дело вмешиваются советники Президента, украинское правосудие тут же закрывает рот и тихо сопит в тряпочку. Недаром второй год та самая военная прокуратура никак не может «дорасследовать» дело об Иловайской трагедии: расследования, в которых мелькают фамилии «ставленников» Порошенко (в случае с Иловайском – Муженко с Гелетеем, в нынешнем случае – подельник, пардон, партнер и подчиненный «личного волонтера Президента» Бирюкова Давид Арахамия) изначально тупиковы, ибо ориентируются на что угодно, но только не на поиск истины и справедливости. Скорее, наоборот: делается все возможное и невозможное, дабы эта истина ни в коем случае не вспылла.

Однако стоит понять, что именно инкриминировала военная прокуратура Арахамии, чтобы осознать всю ту неприкрытую коррупционную гнусность, которая творится в МО под «волонтерским» покрывалом.

Начнем с того, что сегодня все эти Арахамии, Бирюковы, Лесники, Стельмахи и прочая братия, обосновавшаяся ныне в теплых кабинетах Минобороны и Администрации Президента, к волонерству не имеют ни малейшего отношения. Ну как можно назвать «волонтером» госчиновника? Волонтер – это человек, который что-либо делает на голом энтузиазме, не ожидая никакой благодарности, за свои деньги или за счет собранных им же пожертвований. А если товарищ сидит в кресле чинуши, получает соответствующую зарплату, и занимается «распилом» госбюджета – какой он к черту «волонтер»?!

Кстати, о зарплате. Именно с нее и началась история с Давидом Арахамией. Суть в том, что, став чиновниками, Бирюков с Арахамией все же оставили за собой один очень важный аспект «волонтерской» деятельности – а именно, сбор пожертвований в подконтрольные им фонды. Долгое время было абсолютно непонятно, зачем чиновникам, занимающимся госзакупками, содержать еще и благотворительные фонды для сбора денег на то, что и без того закупается ими – но за деньги налогоплательщиков, т.е. за бюджетные средства?

Ответ на этот вопрос и осмелилась дать военная прокуратура. Как оказалось, помимо зарплаты чиновников, «лжеволонтеры» в МО получают вторую зарплату в конвертах – из тех самых денег, которые патриотически настроенные, но одураченные махинаторами-лжеволонтерами граждане отдают якобы «на АТО» в указанные фонды. И вторая зарплата, надо сказать, впечатляет. Так, по данным из источников в военной прокуратуре, рядовой «лжеволонтер» из т.н. «волонтерского десанта» ежемесячно получает в качестве «добавки к официальной зарплате» еще порядка 18-20 тыс. гривен! Надо полагать, сами распределяющие эти «вторые зарплаты» Бирюков с Арахамией себя также не обидели, и получают суммы посерьезнее.

Суть не только в том, что идет наглое и беспринципное прикарманивание средств, которые украинцы, отрывая от своих жалких пенсий и зарплат, отдают «на фронт». Это – чисто морально-этическая категория (не думается, что она тревожит дерибанящих эти деньги Бирюкова с Арахамией). Но есть еще и чисто юридический аспект. Ну не может чиновник, распределяющий бюджет и получающий зарплату от государства, получать еще одну «теневую» зарплату в конверте непонятно от кого. Это – коррупция в чистом виде! В любой нормальной стране такой горе-чиновник сразу после вскрытия подобного факта сидел бы в кутузке.

Самое чудовищное в этой истории состоит том, что сами «лжеволонтеры»… признают эту коррупционную схему! Так, после посещения военной прокуратуры и сеанса запугивания прокуроров Бирюков написал в ФБ: мол, таки да, «…Волонтерский десант де-юре нарушил правила, выплачивая доплату к заработной плате…». Но считает ли он это преступлением? Да Бог с вами, по этому поводу Бирюков указывает, что «перед нами поставлена задача по разработке инструментариев "защиты" волонтеров от "будущих" возможных эксцессов». То есть, надо просто похитрее схему придумать, чтобы всякие правоискатели не докапывались, кто кормит «лжеволонтеров» и сколько левых денег они кладут себе в карман.

Вот такой подход. Махинаторов ловят за руку, а они, «отмазавшись» благодаря высокому покровительству, делают вывод: «впредь надо быть осторожнее…».

Что касается прокуратуры, то она уже раскопала, что, подкармливая т.н. «волонтерский десант» второй «теневой» зарплатой, Арахамия по сути управляет этими людьми, проворачивая махинации на многие миллионы гривен! Так, прикрывая друг друга, «лжеволонтеры» осуществили махинацию, позволившую им только на закупке топлива весной этого года своровать 105 млн грн. И это – только один факт. Можно себе только представить, какие суммы дерибанятся на закупке военной формы, снаряжения, квартир для военных – на всем, чем занимаются «лжеволонтеры», дерибаня миллиардные средства военного бюджета. А ведь это - те деньги, которые в нынешней сложной обстановке в Украине по сути отнимаются на оборону у нищих пенсионеров, детей, инвалидов…

Тревожные звоночки вокруг деятельности «лжеволонтеров» в МО звенят давно – то и дело в министерстве вспыхивают коруционные скандалы, но махинаторы неизменно выходят сухими из воды. Восторжествует ли справедливость в этом случае? Судя по оптимизму Бирюкова и Арахамии после посещения военной прокуратуры – едва ли. Украина, к сожалению, на редкость стабильное в плане коррупции государство. Просто раньше бюджет разворовывали чиновники, а сейчас – те же чиновники, но громко называющие себя «волонтерами»…

• БЛОГИ
 
 
• Блог Єгора Фірсова

Єгор ФірсовНародный депутат Украины; председатель "УДАРа" в Донецкой области

Почему выборы в Мариуполе не состоялись25 жовтня 2015, 11:37

Постараюсь объяснить, почему были сорваны выборы в Мариуполе.

Изначально, согласно срокам, была сформирована территориальная избирательная комиссия (ТИК) Мариуполя, где большинство было демократическим. Т.е. собрались люди, которые не давали бы прихвостням Ахметова беспределить: печатать бюллетени на типографии Ахметова, под надзором и охраной Ахметова, и в таком количестве, в котором Ахметову нужно.

Но буквально за одну ночь, ЦИК по указке нашего доблестного орденоносца Охендовского, делает замены в составе Мариупольской ТИК. И вуаля... большинство уже готово реализовать схему с типографией!

Все происходит приблизительно по вышеописанному сценарию, рыги печатают 2 полноценных комплекта бюллетеней (доказательства есть). Один комплект они увозят на завод, для того, чтобы нужным образом запаковать, подписать и передать своему другу орденоносцу Охендовскому. А второй, собираются передать в ТИК и УИК, для того, чтобы фарс "25 октября" состоялся, и у ЦИКа не было лишних вопросов.

Этот вариант сейчас блокируют мариупольские патриоты, именно поэтому ТИК (вновь перешедшая под контроль к демократам) отказывается играть по рыговским правилам, и брать в работу Ахметовские бюллетени.

Разобраться, кто тут кого и сколько раз купил и продал, не представляется возможным. Мне кажется, что через ЦИК-ТИК в последнюю неделю денег прокрутили больше, чем через Кипр.

Выход один, отменять выборы и под жестким контролем проводить их в другое время. О наказании виновных и открытом расследовании я уже даже писать не буду, зачем лишний раз смешить Ахметова и Охендовского?

За личное мужество и героизм, проявленные в защите государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, самоотверженное служение украинскому народу командиру танковой роты 92-й отдельной механизированной бригады старшему лейтенанту Василию Божко присвоено звание Герой Украины с вручением ордена "Золотая Звезда".

Об этом в своем Facebook написал заместитель начальника штаба командования "Север" Виктор Кевлюк.
Кевлюк описал подробности службы героя.

Отмечается, что в начале февраля 2015 танковая рота 92-й отдельной механизированной бригады была направлена для огневой поддержки подразделений 128-й отдельной горно-пехотной бригады, которые держали оборону на Дебальцевском плацдарме. Экипаж танка "Удав" (так его назвали танкисты), в который тогда входили командир танкового взвода лейтенант Василий Божко с позывным "Кулак", призванный по мобилизации наводчик-оператор младший сержант Виталий Лысков и контрактник механик-водитель старший солдат Артур Шахмандаров, получили боевой приказ на выдвижение в поселок Луганское. Там танкисты заняли опорный пункт и взяли под охрану участок трассы Артемовск - Дебальцево. Утром 12 февраля командование горно-пехотного подразделения поставило танкистам новое боевое задание - выйти в район поселка Логвиново и занять оборону. Впоследствии стало известно, что там уже был враг.

"Неподалеку от села танкисты встретили подразделения 79-й отдельной аэромобильной и 30-й механизированной бригад, которые готовились штурмовать захваченный боевиками населенный пункт. Поэтому экипаж "Удава" вовремя пришел на помощь братьям по оружию. В небо взлетела красная ракета, и наши подразделения пошли на штурм. Ведя точный огонь из всего вооружения, при этом удачно маневрируя, экипаж "Удава" выбивал боевиков с занимаемых позиций. А воины-десантники вместе с пехотой проводили зачистку заявленных укреплений", - пишет Кевлюк.

По его словам, тогда террористы понесли значительные потери в живой силе и технике.

"Не успела остыть броня, а танкисты отдохнуть после тяжелого боя, уже поступил следующий боевой приказ. Экипажу Т-64 необходимо было выйти из поселка, замаскироваться в лесополосе и не допустить передвижения по ней вражеской бронетехники. Лейтенант Василий Божко "шестым чувством" почувствовал, что следующий бой будет трудным и малейшая ошибка будет дорого стоить. Офицер поменялся местами с наводчиком-оператором. Только танк выехал с грунтовой дороги на трассу, как Василий заметил, что со стороны Углегорска идут три российских танка Т-72.От принятия решения до выстрела мелькнула лишь мгновение. "Поймав" танк в прицел, лейтенант совершил первый выстрел. Выпущенный офицером снаряд попал "в яблочко". От взрыва сдетонировал боекомплект и у банка оторвало башню. "Удав" плавно отходил назад, ведя при этом огонь", - сказано в сообщении.

Кевлюк рассказал, что среди дыма боевики не увидели, откуда бил наш героический танк и сосредоточили огонь по ранее подбитому танку, который стоял по другую сторону трассы. В то же время боевая машина Василия Божко была скрыта за двумя подбитыми БМП. Он вел неравный бой с боевиками, действуя по схеме "выехал, выстрелил, спрятался".

"Третий танк противника, как охотник в поисках добычи, выехал с грунтовой дороги на трассу и начал двигаться в сторону нашего скрытого танка. Переезжая через мостик узкой реки, вражеский танк повернулся кормой к "Удаву". Точный выстрел Василия ударил по двигателю. Боевая машина загорелась, потеряла управление и рухнула с моста в воду. Герой-танкист ст. лейтенант Василий Божко - обычный украинский парень родом из Житомирской области. После обучения в Академии Сухопутных войск уже почти два года служит в рядах 92-й отдельной механизированной бригады. Для выполнения задач в зоне АТО был командирован в начале года. За недолгий период службы в его активе уже немало подбитой вражеской техники. Это заслуга всего экипажа нашего "Удава", который в час испытаний действовал слаженно и по-боевому, - говорит лейтенант Василий Божко", - рассказал о герое Кевлюк.

• 
  Анатолий Кравчук

  Офицер ВС Украины

  Все статьи автора

Российское издание "Власть" опубликовало "исследование генофонда русского народа", которое подтвердило уже давно известную в Украине версию, что русские не являются славянами, а относятся к угро-финской группе, но интересное не в этом, а в том, что сей факт должен радикально изменить идеологические основы "Русского мира".

В нашей стране много говорилось и говорится о важности информационной составляющей в системе национальной безопасности и несмотря на то, что война на Донбассе воочию подтвердила справедливость этого факта, ибо, по сути, война случилась только в тех регионах Украины, где российская пропаганда массово выкосила украинство из сознания местного населения, вместо этого щедро засеяв его сорняками "Русского мира". Тем не менее, у нас по-прежнему в основном предпочитают об этом лишь поговорить.

Но вернемся к исследованию, которое проводилось Медико-генетическим центром Российской академии медицинских наук. Признав факт, что русские не славяне, а финны, россияне и тут умудрились запачкать все ложкой дегтя, заявив, что и украинцы якобы тоже славянами не являются. Оказалось, что генетически, население Восточной Украины – это финно-угры: "восточные украинцы практически ничем не отличаются от русских, коми, мордвы, марийцев".

В этом, на первый взгляд безобидном заявлении, основывающемся на якобы научном исследовании, на самом деле таится огромная опасность. Это, фактически, информационная бомба, которую россияне закладывают из расчета на длительность ведения войны на Донбассе, которая сейчас из силового противостояния переходит в политическую и информационную плоскости.

Именно на этом псевдонаучном открытии, о якобы этнической идентичности восточных украинцев с русскими, можно в дальнейшем выстраивать целостное идеологическое здание, оправдывающее войну на Донбассе под личиной того, что якобы искусственно разделенный единый этнос, абсолютно природно возжелал воссоединиться и кто может против этого возразить? Разве что бессовестная киевская хунта.

Кроме этого, хотелось бы уточнить у российских ученых о первых переселенцах в эти, тогда пустынные места – казаках, которые убегали с Центральной Украины и никак, даже теоретически, не могли быть коми, мордвой, марийцами, а в целом русскими. Более того, именно этих потомков украинских казаков, начиная со времен Екатерины, Россия методично уничтожала, при этом, моментально на освободившиеся земли массово заселяя переселенцев с России, то есть ту самую мордву, чудь и марийцев, а в целом – русских.

Отдельно хочется вспомнить 30-е годы прошлого столетия, когда обширные территории, в том числе Восточной Украины, сначала "освободили" от исконно проживавшего этноса искусственно созданным российскими большевиками голодом, а после массово заселили россиянами, то есть той самой коми, мордвой и марийцами, которые, согласно упомянутым исследованиям, и населяют этот регион ныне, как украинцы, генетически идентичные россиянам.

Для нас, украинцев, весьма важным является признание самих авторов исследования, что их результаты в пух и прах разгромили пресловутый миф о "трех братских славянских народах", что должно полностью и основательно ментально отделить украинца от русского. Пора понять, что русский, это не то что, не брат украинцу, напротив - это его идеологический враг, который с момента своего зарождения в болотах Московии всегда взирал на Украину, как на лакомый кусочек и постоянно пытался поработить ее. Это продолжается так много веков, что россияне даже придумали сказку о братских народах, чтобы легче было объяснять "международной общественности" постоянные притеснения и желание "по-братски" ограбить и присвоить чужие им украинские земли и имущество, поработить и испоганить непонятные им православные души.

Очень важно, чтобы отечественные ученые, в содружестве с западными коллегами, глубоко изучили и широко осветили этот, без преувеличения фундаментальный, с идеологической точки зрения вопрос и опираясь на этническую, а значит и культурную разобщенность, окончательно определились с вектором своего развития, напрочь отвернувшись от вековой спайки с золотоордынской Россией, повернувшись лицом к европейским ценностям, правам и свободам, а по сути – к европейской культуре

Боевики "Исламского государства" провели успешную операцию под Алеппо. В окружение попала группа правительственных войск, которую "отрезали" от основных сил Асада.

Оппозиционным войскам удалось захватить дорогу на юго-восток страны, сообщаетInforesist со ссылкой на Reuters.

Отметим, что правительственное информационное агентство SANA окружение войск не комментирует. В официальной сводке за 24 октября фигурирует лишь взятие деревни Аль Джабул в провинции Алеппо.

Олександр Крамаренко, публіцист, Луганськ

Тяжко хворе на постгеноцидний синдром українське суспільство трагічно вперто не визнає свого діагнозу.

Опис симптомів цієї хвороби варто розпочати з самого нашого постгеноцидного села. До Голодомору українські селяни мали приблизно такі ж за площею земельні ділянки, як і їх нащадки сьогодні.

Тракторів у наших селян у власному користуванні до 1933 року не було і не могло бути в принципі. Але жодному (!) з них не спадало на думку віддати ту свою землю в оренду сусідам чи ще комусь.

А на більшовицьку пропозицію у 1929 році об’єднати їхні ділянки в колективні господарства (колгоспи) українські селяни та кубанські козаки відповідали у своїй абсолютній більшості мовчазною відмовою.

Упевнений, що так само вчинили б тоді й польські та французькі селяни. Тобто можна стверджувати, що до Голодомору українці були однією з найпотужніших фермерських націй Європи – такою самою, як французька чи польська.

Але саме голодний геноцид 1933 року перетворив їх на ментальних рабів, які навперейми побігли здавати свою землю в колгоспи, пропрацювавши в них решту свого життя за жалюгідні копійки.

Після ж того, коли ті колгоспи розпалися, наші постгеноцидні селяни й досі тужать за ними, а ненавидять більше за все саме своїх односельців – поодиноких фермерів, а не земельних баронів із колишньої колгоспної, радянської та комуністичної сільської та районної номенклатури.

Бо раби, як відомо, ненавидять більше за все не своїх господарів, а саме вільних людей, які ще вчора були рабами разом з ними самими.

Свої ж земельні паї ті перевиховані голодом селяни, за дуже рідкісними винятками, віддали в оренду тим самим земельним баронам на кшталт Лозинського. І що характерно, ціна тієї оренди в регіонах обернено пропорційна рівню смертності, а значить, і ментальних зламів у них під час геноциду 1933 року.

У цьому переконує те, що в тих західних регіонах України, де Голодомору не було, селяни обробляють свої паї сьогодні самотужки, причому часто-густо навіть без будь-яких засобів механізації.

Схоже на те, що саме цим постгеноцидним синдромом села на абсолютно більших теренах України хочуть скористатися її сьогоднішні правителі, відмінивши з 1 січня 2016 року мораторій на первинний продаж землі за безцінь.

Певен, що якби не більшовицький геноцид голодом, то всі наші селяни обробляли свої паї сьогодні самостійно, а це вже гарантія того, що компрадорський капітал міг би викупити їх лише за реальною ринковою ціною, і зрозуміло, що тотального розпродажу українських чорноземів тоді б уже не відбулося.

Крім цього, за влучним висловом нашого інтелектуала Івана Дзюби, після Голодомору зникла Атлантида традиційного українського села з його народними піснями, вишиванками та рушниками, чого не скажеш про ту ж таки Західну Україну.

А відомий дослідник Голодомору та постгеноцидного суспільства в Україні історик Джеймс Мейс зазначив: "В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість".

Мейс зовсім не випадково вживає в цьому своєму зауваженні слово "народ", а не "селяни". Бо до Голодомору селяни складали населення УРСР, залишалися вони в більшості і після нього.

Потім потужні хвилі  індустріалізації в СРСР зробили більшість постгеноцидних селян містянами, які поширили свою рабську ментальність і на наші міста.

А для тих читачів, кого неприємно вразив сам зміст цитати Джеймса Мейса, скажу наступне. У селах луганської Слобожанщини мені доводилося бачити братські могили жертв Голодомору 1933 року без жодних ознак людських поховань!

Деякі з них були взагалі розташовані під стежками та ґрунтовими дорогами. А це означає те, що перші покоління постгеноцидних селян свідомо ходили та їздили по кістках своїх рідних дітей, батьків, чоловіків та жінок, братів та сестер. Бо вони ж таки на власні очі бачили, як у ті ями десятками, а то й сотнями звалювали трупи їхніх односельців з їхніми найближчими родичами в тому числі!

Таємниця штучної проросійськості південно-східної України

Російські політики, політологи та журналісти пояснюють цю проросійськість банально: мовляв, у так званій Новоросії просто більше етнічних росіян. Це цинічна брехня, бо в жодній області нашого південного сходу, крім окупованого Криму, тієї більшості й близько немає.

А якщо зазирнути в недалеку історію України, то можна побачити, що саме на цих степових просторах діяла селянська армія Нестора Махна, яка чинила потужний опір російським загарбникам, незалежно від того, під якими прапорами вони намагалися вдертися до нас – під червоними або ж російськими триколорами.

А так звана Донецька-Криворізька республіка не мала своєї юрисдикції вже за околицями промислових міст, у яких тоді дійсно переважало етнічне російське населення Донбасу, Катеринославщини та Слобожанщини, тобто без "братньої" допомоги Росії та маріонеткова республіка була приреченою в оточуючому її з усіх боків бунтівному морі українського селянства.

А от сьогодні прямі нащадки тих самих селян у своїй переважній більшості, на відміну від селян усіх інших регіонів України, чекають – не дочекається російської окупаційної армії.

Для тих, хто не бачив цієї ганьби на власні очі, наведу лише приклад ледве не загальнонародної любові в україномовному Сватівському районі Луганщини до їхнього земляка – одного з найбільш жорстоких польових командирів ЛНР покійного Олексія Мозгового.

Що ж таке трапилося з сільським населенням Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської та Одеської областей між 1920 та 2014 роками, що воно у своїй більшості перетворилося у патріотів сусідньої агресивної імперії?

На мій погляд, тут спрацювали два чинники. Перший із них – це найбільш руйнівні трансформації традиційної української свідомості тих селян-степовиків під час тихого геноциду 1933 року.

Саме там спостерігався найвищий рівень смертності під час Голодомору, бо, за спостереженнями інтелектуала Вадима Скуратівського, у залишених тоді більшовицькою владою без усього їстівного селян-степовиків шансів на виживання було в кілька разів менше, ніж в українських селян-поліщуків.

Другий чинник – це наявність кордону з Росією в трьох із тих восьми областей. Навесні 1933-го селяни чудово бачили, що за тим умовним кордоном нічого подібного не коїться.

Вони не знали, і не могли знати, мети геноциду голодом, яка в цілому була більшовиками досягнута і тому очікували його повторення від тієї людожерської влади, яка залишилася тією самою, що й до 1933 року.

А для тих, хто й досі легковажить словом Голодомор, скажу наступне. Мені довелося бачити літніх жінок, які пережили його дітьми, у яких Друга світова війна забрала батьків, чоловіків та братів. На питання, що для них було страшнішим – той голод чи війна, всі вони без жодних вагань відповідали, що Голодомор.

Тому нема нічого дивного, що після нього селяни прикордоння намагалися стати якомога ближчими до росіян, а при нагоді й перетворитися на них. Ті свої намагання вони заповідали дітям та онукам, яким щиро бажали тільки добра.

Ось чому й по сьогодні Донеччина, Луганщина та Харківщина залишаються вотчинами всіх проросійських політичних сил, якщо навіть ті очолюються такими далеко не бездоганними особистостями, як Янукович, Кернес, Єфремов та Добкін.

А всі патріотичні політики сприймаються там лише або вузьким прошарком частини місцевої інтелігенції, або переселенцями та їх нащадками у другому поколінні.

Прояви постгеноцидного синдрому навколо нас

Саме ці прояви й зробили Україну за рівнем життя типовою центрально-африканською країною в Європі. Вочевидь, ця ганьба є прямим наслідком керування нашою країною або солодкоголосими злочинцями, або, у кращому випадку, людьми не компетентними.

Але ж обираємо всіх тих злочинців ми самі. І тут саме час замислитися над тим, чому інші країни можуть обирати до влади своїх дійсно найкращих представників, а ми – ні.

Ось кілька передвиборчих настанов, які випливають із постгеноцидної ментальності моїх колишніх земляків на Луганщині. У самому Луганську мені багато разів доводилося чути наступні перли саме від українців: "Мне все равно, какой он национальности – лишь бы человек был хороший" або "Мне все равно, ковбаса или ковбаса – лишь бы она была".

А в слобожанських селах, ідучи на вибори, керуються наступним: "Оберемо найбагатшого – менше красти буде".

Можна не боячись помилитися, припустити, що тими самими настановами керуються виборці всієї південно-східної України, де проживає якщо не більша частина її населення, то принаймні половина. От і маємо у всіх гілках влади те, що маємо.

Але багато львів’ян та киян, наприклад, також віддали б свої голоси на виборах, гадаю, за більш кращого, на їхню думку, кандидата, незалежно від його національності. Тут уся різниця в тому, що гарні люди для них та для виборців, які виховані батьками, що все своє життя свідомо їздили по кістках своїх родичів, – це зовсім різні за своєю моральною та політичною суттю кандидати…

Та придивившись пильніше до вибору наших патріотичних регіонів, можна констатувати, що й він далеко не бездоганний. Але тут справа вже в зовсім іншому – повній відсутності національної еліти в Україні. Тобто кого не обирай, сінгапурського чи польського економічного дива в нас все одно не очікується.

І корені цього українського феномену також проростають у 1933 рік. Комуністична влада СРСР винищила та вислала свого часу всі його національні еліти як загрозу самому існуванню їхньому тоталітарному режимові.

Але тільки в Україні Голодомор повністю забруднив таке джерело відновлення національної еліти, як селянство, яке замість її представників продукує й по сьогодні лише литвинів, ющенків, лазаренків та кучм.

Погодьтеся, що на їхньому тлі навіть одіозний бацька Лукашенка, який також походить із білоруського села, виглядає майже де Голлем!

Ось чого не врахували круті аналітики з "Дойче банку", які пророкували Україні в 1991 році роль східноєвропейського економічного тигра. Ось чому той прогноз дуже поважної установи лопнув як мильна бульбашка!

А уявляєте, яким вербувальним ельдорадо є постгеноцидна Україна для російських спецслужб, де й сьогодні ніхто і ніщо не переконає принаймні третину її населення в тому, що без Росії ми самі ні на що не здатні?

Сподіваюсь, спостережливі, здатні аналітично мислити читачі погодяться зі мною, що ворожою агентурою просякнуті сьогодні наші спецслужби, Генеральний штаб, уряд, Верховна Рада та адміністрація президента, проводи найпатріотичніших партій та громадських організацій.

Є вони й на всіх інших щаблях влади на місцях, у навчальних закладах, редакціях газет та телекомпаній.

І допоки наші високопоставлені контррозвідники будуть робити вигляд, що не знають цього та звітуватимуть нам тільки про затриманих у лісосмугах диверсантах, можна не сумніватися в тому, що Україна не стане ані членом НАТО, ані Євросоюзу та не буде мати з ним ніякого безвізового режиму.

Що ж робити?

Звісно, що без власної національної еліти подолати свій всеохоплюючий постгеноцидний синдром Україна не в змозі.

Але навіть коли нам пропонують у цьому плані допомогу ззовні, ми ніяким чином не реагуємо на це. Так, усесвітньо відомий соціолог Френсіс Фукуяма ще у 2006 році у своїй Київській лекції люб’язно подарував нам практично дорожню мапу з подолання нашого постгеноцидного синдрому, побудови в Україні справжнього громадянського суспільства та входження її після цього в усі поважні європейські інституції.

Пам’ятаю, на тій лекції була присутня мало не вся наша інтелектуальна еліта. Але то була саме постгеноцидна еліта, яка впритул не почула того великого філософа сучасності – так само, як не сприймає рекомендації лікаря психічно хвора людина.

Тому я не хочу навіть викладати в цій статті свої рекомендації з цього приводу, які співзвучні з фукуямівськими. І мені залишається лише тішитися тим, що маю серед своїх однодумців не тільки Мейса та Фукуяму, але, як нещодавно дізнався, і світлої пам’яті блаженнішого митрополита Андрея Шептицького…

Олександр Крамаренко, публіцист, для УП

Украина в ночь на 25 октября 2015 года перейдет на «зимнее время».

Как сообщила пресс-служба Министерства экономического развития и торговли Украины, 25 октября в 4:00 по киевскому времени стрелки часов переводятся на один час назад.

«Таким образом, на всей территории Украины отменяется «летнее время», согласно постановлению Кабинета министров Украины № 509 от 13.05.1996 года "О порядке исчисления времени на территории Украины», - говорится в сообщении Минэкономразвития.