Призывники! Добро пожаловать на... российско-китайский мясокомбинат!

Вторник, 02 Апреля 2013 г. 02:45 (ссылка)
Процитировано 1 раз + в цитатник
Прочитало: 2 за час / 31 за сутки
Здравствуйте!
Как известно, дня 2 или 3 назад Путин подписал "Указ" о начале с 1-го апреля очередного принудительного призыва в российскую армию...
Кстати, примерно за неделю до этого он принимал в Кремле своего, так сказать, "коллегу" из Пекина -- китайского "вождя" Си Цзиньпина. Информации насчёт того, о чём они там договаривались, почему-то я ни в каких СМИ не видел и не слышал, так что об этом можно лишь догадываться...
Между прочим, довольно специфическая "взаимовыгодная дружба" российских властей с китайскими, судя по всему, продолжается уже много лет. Я имею в виду, разумеется, не только торговлю российской нефтью и китайским ширпотребом, но и кое-что другое... Иногда, увы, реальность в нынешней России оказывается ещё ужаснее, чем какие бы то ни было "измышления" любых, так сказать, самых злобных "клеветников"...

Слишком слабонервным читать дальше не рекомендую.

Судя по многочисленным журналистским расследованиям, проведённым, в основном, сотрудником "Новой газеты" Георгием Бородянским -- кстати, очень опытным, профессиональным и весьма уважаемым журналистом, -- уже, как минимум, лет 10 тела многих погибших в российской армии солдат-срочников (по официальным версиям, как правило, "самоубийц") оказываются без внутренних органов. Как правило, почти все эти убитые молодые люди были призваны в воинскую часть, расположенную в городе Бикин, на самой границе с Китаем. А в Китае, судя по данным многих СМИ (в частности, международной газеты "Великая Эпоха"), уже десятки лет проводятся многие тысячи изъятий внутренних органов людей (например, приговорённых к смертной казни) ради дальнейшей продажи и пересадки. То есть, у китайских властей в этом отношении есть весьма богатый опыт, а у российских -- совершенно бесплатное, так сказать, "сырьё" (т.е. загнанная в армию молодёжь). Вот, исходя из этого, российские и китайские власти, очевидно, и наладили своё "взаимовыгодное сотрудничество" в данной, так сказать, экономической сфере...
С 2006-го года по нынешний год я читал, как минимум, 5 или 6 статей Георгия Бородянского по этой жуткой теме в "Новой газете". Три из них (две под общим названием "Не вскрывать!" и ещё одну) -- вместе с некоторыми другими текстами, включая пару своих публикаций по армейской теме, -- я случайно обнаружил более двух лет назад на следующей интернет-странице: http://basanets.com/2011/05/povestka-na-tot-svet/ Она была кем-то создана на основе одного моего "поста", когда-то размещённого на форуме сайта радиостанции "Эхо Москвы". Правда, увы, месяца два назад вышеназванная интернет-страница была почему-то заблокирована или вообще удалена... Прилагаю всё её содержимое, взятое из "кэша" поисковой системы "Гугл", а также ещё одну статью Георгия Бородянского по этой теме, появившуюся на сайте "Новой газеты" совсем недавно (15-го февраля). Соответствующие ссылки на сайт "Новой газеты" приводятся в конце этих прилагаемых статей Бородянского.
Всем читателям (особенно, "уклонистам" и "дезертирам") -- всяческих успехов!!
Дм.Воробьевский, редактор самиздатской газеты "Крамола" (её сайт: http://krrramola.narod.ru/ ), г.Воронеж.

Читати далі http://www.liveinternet.ru/users/5246401/post268491218/

P.S. Я не розумію якими потрібно бути ідіотами, щоб так яро прагнути в таку дупу.

 Читаючи дописи на форумах, та в блогах відомих видань, мене вразила одна цікава деталь. Якимось чином російська пропаганда змогла записати  в мізки вітчизняним маргіналам, та російським аборигенам, на те місце де мала б бути  в них сіра речовина, дикий міф.Звучить приблизно так : Віщий Олег прийшов до Києва з Новгорода і сказав: "да будет Киев матерью городов русских". Розшифровка приблизно така: Новгород знаходиться де? Вірно в Росії. Відповідно Олег прийшов звідки?З Росії звісно ж.Про Київ, що він сказав? Сказав, що тепер буде в Києві княжить. А далі Русь, тобто люди з Новгорода і околиць прийшли на ці землі і створили ту Русь, яку історики з 19 ст іменують Київською.Мова  людей цих земель звичайно ж "русская".Вроді звичайнісінька маячня, але  даю гарантію, що як би ви не старалися, ви не зможете переконати, носія цього міфа, в протилежному.Цей міф зерно, з якого пророщена ціла низка казок про старшого меншого брата,  єдину слов'янську народність та збір "русских зємєль". А тепер ще і казки про митний союз.

Мені дуже хочеться, щоб в інтернеті існувала така шпаргалка, для тих хто  взагалі не хоче  цікавитися нашим минулим, але має хоч якусь народну гідність.Потрібно лише  тупо взяти   скопіювати абзац, та вставити на комусь форумі, де товчуться  ті неуки, щоб хоча б якось розбавляти ті потоки лайна, що вони виливають на нашу країну та народ..

Київ

Коротко. Кінець 5 століття — засновано укріплене поселення на Замковій горі, 7 століття — заселено сусідні із Замковою горою підвищення. 8 століття — Київ стає головним містом Руської землі — міжплемінного об'єднання південних східнослов'янських племен.Тобто Києву приблизно 1500 років.

Великий Новгород

Офіційною датою виникнення Новгорода прийнято умовно вважати 859 рік, виходячи із згадки міста в Ніконівському літописі (компіляція XVI століття). При цьому в самому літописі не сказано про заснування міста саме в цей рік, але під роком 6367 (859 рік) міститься запис про смерть Гостомисла, новгородського старійшини.Автором офіційної дати заснування міста став історик М. Е. Тихомиров, що виступив з доповіддю на науковій конференції в Новгороді напередодні 1959 року, що дозволило відзначити в той рік 1100-річчя Новгорода.Тобто місто Новгород на чотири століття молодше Києва, але це так лише ремарка.

Руські літописи наводять різні версії виникнення міста. За «Повістю времмених літ» (Лаврентієвський список) місто існувало ще до моменту приходу Рюрика в 862 році і було засноване ільменськими словенами в процесі їх розселення після міграції з Дунаю. За Іпатіївським літописом: «Словене же седоша около езера Илмера и прозвашася своимъ именемъ и сделаша городъ и нарекоша и Новъгородъ». Рюрик, за іпатієвським списком, спочатку княжив у Ладозі і лише після смерті братів «пришед къ Ильмєрю и сруби городе надъ Волховом и прозваша и Новъгород» (спостерігається деяка невідповідність з повідомленням того ж літопису про заснування міста словенами). Новгородський I літопис молодшого ізводу згадує новгородців в недатовані часи легендарного Кия.

"Въ времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени, и Кривици и Меря : Словен свою волость имли, а Кривици свою, а Мере свою; кождо своимъ родомъ владяше".

Про що говорить цей запис?Про те, що племена,  що заселяли землі навколо  Новгорода були удільними і не входили до складу будь-яких утворень, хоча центром був безперечно Новгород.Чи мала назву Русь земля Новгородська в 8- 9 ст? Звичайно що ні, жодне джерело на це не вказує.То може на цій землі є гідроніми, а бо топоніми, які можуть свідчити, що саме з цих земель пішла назва Русь? Немає жодного, це можна перевірити за допомогою Гугл-мапи. Хочу зазначити, що історичний розвиток має певні свої закони,  та процеси, які не можуть йти по іншому.Ну наприклад.В давнину не було доріг, відповідно племена та народи вибирали місця основних своїх стоянок у доль річок, а найбільші центри древньої торгівлі виникали в місцях сходження приток.Межі річок являлися границями володінь, саме тому багато сучасних територій мають назви древніх гідронімів. 

  Відомо, що Олег був варягом (не знаю чому це не викликає якихось сумнівів у неуків, які вважають його рускім) і я не бачу в цьому нічого дивного, адже після зміни клімату племена, які проживали на півночі перейшли від занять землеробством до мисливства, а згодом свої навички почали використовувати, що до сусідів при визначенні меж полювань.Більш ситий південь не мав подібного досвіду і цим користувалися північні племена.Про те еволюція підказувала диким  мисливцям, що краще оберігати племена землеробів ніж їх постійно грабувати. Саме тому у багатьох народів Європи консолідуючими силами, які організували їхні суспільства були нормани, або варяги. Але навіть, якщо відкинути ці аргументи, то за великими київськими князями Олегом, Ігорем  та Ольгою, йдуть Святослав, Ярополк та інші, це говорить про асиміляцію варягів на нашій землі, яка мала назву Русь.

І Новгород і Київ це міста древньої Русі і це все наша історія.А  вигадана назва Росія, мова московитів, це все станеться набагато пізніше. 

 Пізніше в союзі з половцями Київ пограбує нащадок Рюріка, спалить руські святині та знищить населення.

А з Великим  Новгородом стануться наступні події.

Новгород знищувався Московією двічі: перший раз - Іваном III в 1471 році, і другий раз - Іваном IV в 1570 році.

"Страшна хвороба (чума)забрала велику частину(імовірно, до 60%%) населення Новгородської землі. Саме в цей час московити і завдали Новгороду повторного смертельного удару.Вступивши на землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум'я, криваві річки, стогін і крик від Сходу і Заходу неслися до берегів Ільменя. Москвити виявляли  неописану лють... Не було пощади ні бідним землеробам, ні жінкам ні дітям.

/Том VI, стр.234-236./
"Усі області Новгородські, окрім столиці, являли собою, від меж східних до моря видовище спустошення, зробленого не лише  Великокняжою  раттю , але і  в тому числі зграями вольниці, громадяни і сільські жителі,   з Московських володінь, ходили туди озброєними натовпами,  впродовж двох місяців   грабувати і наживатися".

/Том VI, стр.240./
Але ці діяння стали тільки початком знищення слов'янського Новгорода. Далі слідувала звичайна політика Московії : добивання лежачого.
Ось, що зробив Іван III далі.
"Будучи дев'ять тижнів(1475 рік) в Новегороде, Іоанн виїхав звідти з великою кількістю срібла і золота, як сказано в літописі. Військова дружина його стояла по монастирях, навколо міста і плавала в достатку, брали, що хотіли, ніхто не смів скаржитися".
/ Том VI, стр.271./
Проте психологія московітів не дозволила їм змиритися з тим, щоб в Новгороді залишалася хоча б мала частинка  багатства і особистої свободи. Ці " жадаючі" бандити навіть жменьці слов'янського населення, що залишилося, не дозволили жити по своїй багатовіковій волі. У кінці 1477 року Іван III знову збирає військо і рухається до Новгорода. Цього разу, оточивши місто, він говорить відверто по-московски - закінчилася гра - слабкого потрібно добити: "Хочу володарювати в Новегороде, як володарюю в Москві".

Лютого 17(1478 року) рано уранці Великий Князь відправився в Москву... Услід за ним привезли в Москву славний Вечевый дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського Собору, на площі... Іоанн награбував незліченні багатства в Новегороде і навантажив 300 возів сріблом, золотом, камінням дорогоцінним, знайденим їм в древній казні Єпископський, або у Бояр, яких маєтки були описані, незліченну безліч шовкових тканин, сукен, хутра та  іншого. Багато хто оцінює цю здобич в 14000000 флорінів.".
/ Том VI, стр.284./

Ось як Московія остаточно добила слов'янський етнос Новгорода :
"Щоб викоренити цей небезпечний для Московії. дух, він(Іван III. ) удався до засобу рішучого, в 1481 році велів узяти у Новгороді під варту знатних людей,що залишилися в живих..., а скоро і усіх головних Бояр, яких майно, рухоме і нерухоме, описали на Государя... В 1487 році перевели з Новагорода у Владимир 50 кращих сімейств купецьких. У 1488 році Намісник Новгородський, Яків Захарьевич (московіт), страчував і повісив багатьох знатних людей..., і прислав в Москву більше за осьми тисячі Бояр, іменитих громадян і купців, що отримали землі у Владимирі, Муроме, Нижньому, Переславлі, Юрьеве, Ростові, Костромі; а на їх землі, в Новгород, послали Москвитян, людей служивих і гостей (прийшлих з Великої Орди - татар) Цим переселенням був навіки утихомирений Новгород. Залишився труп, душа зникла, інші жителі, інші звичаї і традиції, властиві Самодержавству московському".
/ Том VI, стор. 289

Н.М. Карамзін "Історія держави Російської". Москва, 1993 рік, том VI, 

У 1570 році Великий Новгород був остаточно знищений онуком Івана III - Іваном IV - нестримним деспотом свого часу.
Тоді остаточно загинула древня шестисотрічна культура, остаточно загинуло древнє слов'янське плем'я кривичів в Новгородській землі, переважно знищене, меншою  мірою викрадене в рабство в Московські володіння, де розчинилося і зникло серед фінсько-татарського етносу Московії.

Давайте подумаємо: чи має право фінно-татарский етнос, що створив націю великоросів, вважати себе спадкоємцем великої Новгородської культури? Чи має право жорстокий завойовник, що знищив місцевий народ, місцеві звичаї і велику культуру, поцупивши усе нажите багатство і навіть церковний інвентар , вважатися спадкоємцем цієї культури?
Адже саме так великороси тлумачать свою історію і свою спадщину культури. Вони,  московіти - завойовники, є спадкоємцями Новгородської величі. І це є одна чи  найбільша брехня!

Стіни Софії містять багато таємниць. Крім фресок і легендарного саркофагу Ярослава Мудрого там є ще одна унікальна річ. Це — написи тисячолітньої давнини, які мають майже всі риси сучасної української мови.

Олексій Редченко

Ознаки сучасного українського пропису на графіті ХІ-ХІІІ ст.

Ці написи — відомі як графіті — свідчать, що кияни XI-XIII ст. не були «праросіянами». «Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов'янська, що прийшла до нас разом із християнством, — писав у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза» славіст Агатангел Кримський, — проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам'ятки Київщини ХІ-ХІІ ст., дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення.

«Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, — пише Кримський, — звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.» За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? — Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості». З ним солідаризувався лінгвіст Олексій Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися — від ремісників до князів. Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва, стали об'єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську.

Агатангел Кримський зазначав: «В українців X ст. з'являється дуже м'який звук «і» зі старого дифтонга «іє». Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на «є», в Києві XI ст. — на «і»… Це головна ознака української вимови того часу». Цю ознаку ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Напис «Господи помози рабу своєму Петрові».

Фотоадаптація напису.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен — Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко. Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. — «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат».

У графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
— кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
— закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
— форму дієслів без «т»: пече;
— дієслова минулого часу, що закінчуються на «в» : писав, ходив, молив;
— дієслова із закінченням «-ти»: долучити, писати, скончати;
— м'яке «ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
— прикметники втрачають на кінці «я»: многопечальна, благодатніша.

Приклад кличного відмінку іменників.

Ось напис XI ст., який читаємо в книзі історика Сергія Висоцького, вимушено виданій в брежнєвські часи російською: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». Фотооригінал засвідчує: «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

У графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці). І зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика – владичин) — у повній відповідності із сучасним «Українським правописом».

Графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…».

«Українська мова має довшу історію, ніж російська»

Але річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Тут справа більше політична: ми у 2008-му — прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», — констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

«Живу» мову київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» — поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна — «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ — до Білорусі та Новгорода».
Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті.

Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.» (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця — «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід.

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його покійний академік Борис Рибаков.

Відкриття графіті — це тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманні певному часу. І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Сьогодні на стінах Софії є дошка з іменами меценатів, що дали гроші на реставрацію. Але нема імені того, хто відкрив нам багатство графіті. Цього року в грудні виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького. Хотілося, щоб його ім’я було належно вшановано і оцінено до того часу.

Бо усі напрацьовані істориком фотоматеріали — десь глибоко у скринях Музею Києва. І навіть убогого напису, що в 1990-х безстрасно інформував: «Виявлено близько 300 давньоруських написів — графіті — унікальних пам'яток писемності (досліджені С. Висоцьким)» — у Софії вже нема. Потрібно зробити відповідну експозицію в стінах собору і включити цю інформацію про графіті до обов’язкового екскурсійного мінімуму, надто для наших школярів. Адже в Софії є спеціальна екскурсія по графіті, але тільки на замовлення.

P.S Дуже хотілося, щоб хтось з киян відвідав цю спеціальну екскурсію, я наприклад бачив лише те, що на фото.

Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська. Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.

Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунайський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії (рис. 1). Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.

Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців) (рис. 2). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.

Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етнотворення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.

Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя (рис. 3). На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український комплекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.

Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назовімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньоукраїнська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднувалися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.

Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продовжили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна. Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою синхронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями.

етногенез українців визначали загальноєвропейські закономірності

Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.

Схему походження слов’янських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що упродовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім Подніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій.

Расисты у власти*

Не могу причислить себя к избирателям "Свободы", но когда в Донбассе членов этой партии гневно критикуют, называя нацистами и фашистами, это выглядит, как минимум, странно. Ведь большинство жителей Донецкой и Луганской областей с удовольствием поддерживают на выборах точно таких же фашистов и расистов, только из другого, пророссийского лагеря.

Разница только в том, что героями жителей востока являются не командиры УПА, а генсеки и цари, славившиеся этническими чистками и преследованиями целых народов за неправильную веру и убеждения ничуть не менее, чем деятели НСДАП.

Критика Тягнибока и Фарион жителями Донбасса - всего лишь двойные стандарты. В Донбассе давно уже живут и работают на видных должностях не менее радикальные националисты, чья неприязнь к Украине и украинцам принимает гораздо более гротескные и радикальные формы, чем неприязнь Фарион к русским. Отстойником таких элементов, к примеру, является Луганщина, местные депутаты которой давно соревнуются между собой в том, кто отмочит более гадкую выходку.

Пару лет назад лидировала коммунистка из горсовета Наталья Максимец, написавшая в блоге, что поминать погибших от голода родственников в годовщину Голодомора будут "больные на голову", а сама она в этот день отправляется жарить шашлык. Переплюнул это достижение регионал Родион Мирошник, назвавший украинцев на заседании областного совета "недорасой", и таким образом разделивший лавры Генриха Гиммлера. В сравнении с такими расистскими выпадами (за которые Мирошника даже не оштрафовали) высказывания депутатов "Свободы" выглядят детскими шалостями. Однако никто в Донбассе не спешит выстраивать против Мирошника и других депутатов от ПР и КПУ антифашистские пикеты. А вот против свободовцев Швайки и Блаватского, приезжавших в Донбасс на встречи с избирателями, сгоняли сотни людей.

Такой выборочный антифашизм донецких на самом деле - обычное лицемерие. Правда в том, что жители Донбасса сами охотно поддерживают нацистов, но только если это "наши нацисты". Тягнибокам нельзя - мирошникам можно. Антифашизм Донбасса, громоздкие советские памятники героям ВОВ и военные годовщины - не более, чем ширма, за которой пышным цветом цветет бытовая ксенофобия, украинофобия, расизм. Но ворах горят шапки. Те, кто тычут пальцем в Тягнибока - сами коричневые до волосяных луковиц.

Оригінал: frankensstein.livejournal.com

Україна. У медицині є такий термін - " толерантність". Він означає "повну або часткову відсутність реакції організму на сторонні речовини", - коли організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до існуючих для нього загроз, як наприклад наркотики, або, в нашому випадку - русифікація. Чи можна бути толерантним і терпимим до того, що твоя європейська країна поступово перетворюється на сусідню - євразійську країну?

   Путін нагородив авторів мовного закону в Україні - зрадників України радянських колабораціоністів Кивалова і Колесниченко - активних діячів тимчасового окупаційного антиукраїнського неорадянського режиму Януковича в Україні медаллю Пушкіна. Нагороду ці радянські колабораціоністи отримали за "збереження і популяризацію російської мови в Україні"

Не вже більшості наших громадян українців, після цього, не зрозуміло на якій мові потрібно спілкуватися?

Чи є у нас елементарна гордість?

Ми  народ України?

За президентської каденції донецьких Україна стала ідеологічним полігоном Луб’янки та споріднених із нею структур. Важко навіть перерахувати нескінченні антиукраїнські провокації на телеекранах, радіохвилях, газетних шпальтах і різних білбордах. Матеріал друкованого видання
№ 9 (277)
від 28 лютого



Асортимент на будь-який смак – від непристойних пропозицій злитися в екстазі з Росією та розчинитися в її нетрях до ідей ліквідації українського національного футбольного чемпіонату. Виникає враження, що проти України ведеться психологічна війна, яка вступила у фазу тотальної. Протистояти цьому було б цілком можливо, якби сусідня держава не приватизувала від 2010 року офіційний Київ, що дедалі більше схожий на місцеву філію центрального московського керівництва.

Українців відкрито агітують на користь національної зради і самоліквідації, достатньо лише поглянути на величезну кількість агіток, починаючи від так званого «Украинского выбора» путінського кума. Причому органи, що повинні захищати суверенітет, незалежність і безпеку України, на все це не реагують, бо зайняті зовсім іншими завданнями.

Тож не дивно, що комісари «Русского міра» дедалі більше нахабніють і хизуються маразматичністю меседжів. Рік тому вони вимагали вибачень від українців за смерть імператора Ніколая ІІ, хоча, як добре відомо, їм варто було б звернутися з цього приводу до Ґєннадія Зюґанова, фюрера Компартії Російської Федерації, адже це саме його ідейні (та організаційні!) попередники за наказом із Москви жорстокого розправилися з родиною Романових. Україна на той момент була незалежною, іноземною для РРФСР державою.

Комісари «Русского міра» нахабніють: українців відкрито агітують на користь національної зради і самоліквідації

Але й цього пропагандистам «Русского міра» виявилося замало. Трохи перепочивши після встановлення вздовж українських доріг портретів Ніколая ІІ з написом «Прости нас, Государь!», ці діячі пішли далі. На одеській трасі під Києвом на відстані кількох кілометрів від міської смуги з’явився білборд такого змісту: «Григорий Ефимович Распутин. Мученик за Христа и Царя. Оклеветан и умучен… Прости нас, Пророче Божий!» Досі авторові цих рядків здавалося, що він уже звик до цинізму і безсоромності «Русского міра». Проте, хоч би як погано я про них думав, завжди виходить, що думаю значно краще, ніж вони на те заслуговують.

Можна ще якось зрозуміти співчуття до по-звірячому замордованого більшовиками Ніколая Романова та його дітей. Але називати «мучеником за Христа» Ґрішку Распутіна (який цілком виправдовував своє прізвище) – це вже занадто… Ґріґорій Распутін (Косих) був однією з найпохмуріших постатей російської історії початку ХХ століття. Завдяки збігу обставин і певним здібностям медіума зумів проникнути до імператорському дому, де мав величезний психологічний вплив на царя та його дружину. Не соромився широко користуватися можливостями, які давав йому такий вплив. До Распутіна зверталися кар’єристи і пройдисвіти з проханням посприяти, «старець» Ґріґорій на клаптиках паперу з численними помилками писав «рекомендації» високопосадовцям щодо кадрових призначень. Інколи йшлося про міністрів і навіть про прем’єра. З часом жодне важливе рішення в імперії не ухвалювалося без порад Распутіна. Його особисте життя (оргії, розпуста) не дає жодних підстав для заяв про «святість». Навколо нього сформувалося коло істеричних фанаток із вищих кіл російського суспільства. Особливо шкодили авторитету дому Романових чутки про інтимні стосунки Распутіна й імператриці. Дедалі більше російська аристократія доходила висновку: імператорське подружжя стало маріонеткою спритного авантюриста. Справді, мало ще хто так багато посприяв остаточній дискредитації монархії в Росії, як Распутін. Його ненавиділи ліві й праві, монархісти і республіканці, поміщики й демократична інтелігенція. Але найбільше – саме монархісти, бо краще за інших розуміли, яка то морально-політична бомба під 300-річне самодержавство.

Ось чому не есери, не більшовики, не націонал-патріоти імперських народів, а саме представники імперської еліти – князь Юсупов і відомий політик-чорносотенець Пурішкевич – організували замах на Распутіна. А перепрошувати чомусь, за логікою білборда, повинні українці… Чимало православних християн у Росії часів Ніколая ІІ сприймали «окаянного Ґрішку» як уособлення нечистої сили. А ось тепер невідомі активісти «Русского міра» вже називають його «Пророком Божим». Якщо це не богохульство, то що? Цікаво, то ініціатива відомства патріарха Кірілла чи тієї «контори», що на Луб’янській площі? Напевно, незабаром Ґріґорій Єфімовіч Распутін стане новим святим Російської православної церкви. Якщо це все ж таки станеться, доведеться згадати чутки про можливість канонізації Іосіфа Сталіна й Івана Лютого. Між іншим, Сталіна другий радянський патріарх РПЦ (після Сєрґєя Страґородского) Алєксій І (Сіманскій) називав «богоданним вождем». Він мав підстави для певної вдячності, адже 1943 року Сталін зібрав залишки розгромленої Російської православної церкви (саме так вона називалась історично) в особі владик Страґородского, Сіманского і Ярушевіча, фактично відродив РПЦ із попелу й запропонував називати її «Руською»… У повоєнних планах Сталіна нова РПЦ могла істотно допомогти в совєтизації країн із переважно православним населенням (Румунія, Болгарія, Югославія, Греція), а також поборотися з Константинопольським патріархом за першість у православному світі. Цікаво, УПЦ Московського патріархату знає і схвалює реабілітацію Распутіна на дорогах країни? Чи це знову спритність ентузіастів із «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем»?

Ігор Лосєв

Доцент НаУКМА

Російський посол Михайло Зурабов відверто натякає Україні на економічну війну, яку вона отримає, якщо відмовиться вступати в Митний союз:

"Ми прекрасно розуміємо, що якщо війна у сучасному світі не ведеться військовими засобами, то це не означає, що вона не ведеться. Вона просто перетворилася на економічну форму. Війни можуть валютними, митними, ресурсними. Конкурентне середовище, в якому ми живемо, змушує держави їх використати. Заклик, який Росія адресує країні, як ми припускаємо, в якій у нас немає проблеми цивілізаційного діалогу. Нам представляється, що ми разом можемо виторгувати кращі умови. Але що ми чуємо у відповідь: "Знаєте, ми спробуємо, мабуть, самі"".

 Може, я і помиляюся, але в хороший союз не втягують шляхом шантажу. Якщо нам безпосередньо загрожують війною у разі не вступу в МС і відстоювання власної позиції, то йдеться явно про дуже невигідну співпрацю для нас, яка можлива лише під страхом економічної блокади і насильства з боку Російської Федерації. Очевидно, сусідня країна не може говорити інакше, окрім як мовою загроз. Тобто співпраця з нею - небезпечно і неприйнятно для цивілізованої держави.

 Складно представити ситуацію, в якій Євросоюз би погрожував комусь репресіями у разі неприєднання до цієї організації. У Євросоюз усі прагнуть самі. А Росія просто не знає іншої мови, оскільки розуміє, що добровільно підкорятися їй на її грабіжницьких умовах не стане навіть безпринципний і продажний уряд Януковича-Азарова. Вступ в Митний союз фактично означає колоніальне поневолення України російськими олігархічними кланами і кавказькою мафією, яка сьогодні п'є сік з Росії, а завтра візьметься за переділ власності у нас.

Тільки самовбивця може погодитися на таку " співпрацю". Цивілізований розвиток і прогрес для України можливий тільки при повному відмежуванні від агресивного і реакційного північного сусіда.

На додачу пісня для підняття настрою