Тут дехто з колег, яких я поважаю і люблю, б’є рекорди широти світогляду, називаючи блокування російських ресурсів авторитаризмом і "вишиватництвом". 
Мовляв, суспільство саме може відокремити мухи від котлет, потрібно дати народу вибір, народ мудрий і так далі.

По-перше, треба визнати, народ не мудрий, на жаль.. Давайте не лукавити вже з цим міфом про мудрий український народ. 
Переважна більшість суспільства далі живе в мороці – моральному, економічному, ціннісному. Хто не вірить, заведіть в приміській київський електричці розмову про політику…. Або навіть в київському метро просто поговоріть про жизнь. Подивіться на вулиці міста, балкони, вирази обличь, послухайте лексику сусідів за стінкою, музику, яку вони слухають, запитайте їх про улюблені книжки і кіно...

Олександр Пасхавер каже, що чверть суспільства є пробудженою, чверть антиукраїнською (антидержавною), а решта це інертне байдуже море. Мізки цих людей і є мішенню усіх цих Вкантактє, Одноклассников, Інтера, ТРК Ера та більшості проросійських медіа в Україні. Ці ж люди, до прикладу, проголосують за умовного Лесика Довгого за 200 грн або заведуть в парламент Рабіновича, який піднявся винятково за рахунок контрольованого телеканалу і кремлівських тез «мір любой ценой» і «війна вигідна олігархам».

По-друге, щодо відокремлення мух від котлет. Ми з вами довгими десятиліттями «балансували» політичні позиції в ефірах, робили на мордобоях рейтинги своїм каналам («я маленькій чєхов»), подавали антиукраїнську, антидержавну точку зору як «альтернативну» у наших ефірах, створювали інформаційне поле конфліктів, ворожнечі і ненависті. Мені довелося роками в ефірах вислуховувати брехню російської агентури -- Владіміра Корнілова, Іщєнка, Чалєнка, Царьова, Калашнікова, Олійника, комуністів Грача і Кілінкарова і психопата Гмирю (історика, який розповідав мені в ефірі, що Голодомор – то вигадка американців), депутатів від ПР.. І щоразу мені здавалось, що глядач бачить очевидне і розбереться. Тільки от ні, глядач не бачить!!! Переважно він ковтає цей токсичний продукт абсолютно неперетравленим. І це природньо для постгеноцидного постколоніального суспільства, заточеного на виживання. Ця катастрофа, яку зараз переживає країна, втрата територій, війна -- це власне свідчення цього нерозуміння. І в цій катастрофі є наша з вами відповідальність.

Я часто запитую, от які шанси в країни, яка знаходиться у стані війни, зберегти державність, якщо більшість телеканалів належать московським політичним емігрантам або проросійським олігархам, які просто ситуативно на боці України, і розганяють кремлівську риторику на мільйонну аудиторію щодня... (14-16 мільйонна аудиторія Інтера на дєньпобєди). Надіятися на «мудрість народу»? Ну не знаю..

А щодо широкого світогляду і незаангажованості дуже добре ще на початку війни казав Юра Макаров, що фактично ми маємо справу не просто з потужною пропагандою авторитарної держави РФ, а й з рештками тоталітарної ідеології й цінностей в головах більшості співгромадян — тут ніякої позиції журналістів «над битвою» бути не може за визначенням. Неможна міряти ситуацію «недодемократії» сантиметром довершеної демократії. Бо ми просто втратимо державу.

Мирослава Барчук

Про першу за рік прес-конференцію президента Петра Порошенка.

Я поставив 4 конкретні питання президенту (цитую майже дослівно) :

- Чи знаєте ви що для захисту президента і вашого оточення в інтернеті була створена армія ботів. Вони активно атакують тих хто пише критичні статті або просто думки.

- Чи знаєте ви що Служба безпеки України займається тим що організовує мітинги проти активістів? Нещадовно в ефірі програми Схеми ми демострували докази.

- Чи знаєте ви що тих хто дозволяє собі критичні матеріали про владу прослуховують, за ними слідкують, розповсюджують їх персональну інформацію, вигадують про них фейки?

- Чи вважаєте ви ворогами тих хто наразі зазнає переслідувань за критику влади? І що Ви особисто як президент вчините, щоб припинити переслідування незгодних за найгіршими антидемократичними сценаріями?

Я не отримав відповіді на жодне з чотирьох питань. Як би президент відповів — так, він би визнав власну бездіяльність, а отже зацікавленність в наведених фактах. Якби президент відповів ні, він би визнав власну безпорадність стосовно ситуації з громадяським суспільством. Тому президент не бажаючи відповідати, у класичній манері вдався до маніпуляцій: похвалив себе за свободу слова, похвалив СБУ, запросив на зустріч, хоча дуже часто ми не отримуємо письмових відповідей президента бодай на запит. Одразу після того як журналіст ставить питання в нього забирають мікрофон, я підняв руку аби наголосити на невідповідності відповідей питанням— слова авжеж більше не дали, президент поставив крапку у відповіді, прес-секретар Цеголко підхопив. 
І хоча я особисто прихильник цивілізованого діалогу, я вимушений був уточнити вже без мікрофона, але слово вже передавали наступному журналісту.

Президенту поставили питання про непрацюче НАЗК та ігнорування електронних декларацій. Президент відповів, що це унікальний механізм для того щоби спитати у можновладця звідки в них майно і за відсутності відповіді покарати відповідного до законодавства.

Мій матеріал про квартиру тещі Володимира Гройсмана (другої особи у державі) показав що теща прем'єра на пенсії (прописана у вінницький п'ятиповерхівці) придбала нерухомість у Києві вартістю близько мільйона доларів, де зараз мешкає сам Гройсман. Прем'єр спочатку відповів, що це теща за свої придбала, згодом відповів, що допомогла донька (його дружина) хоча у електронній декларації у дружини Гройсмана за той рік не має таких видатків, далі сказав, що допомогла тещі інша донька, яка з чоловіком їздить на жигулях і вирощує яблука.
лінк на матеріал:
https://www.youtube.com/watch?v=YVwYikYPFPc

Які результати? 
Відставка? 
Розслідування? 
Покарання? 
Про яку роботу НАЗК сказав президент? 
Про які електронні декларації?

Президента запитала Тетяна Даниленко про рубрику першої леді на каналі Ахмєтова. Президент відповів, що дружина не радилась з ним. Рік тому, коли ми питали що Рінат Ахмєтов робив у Адміністрації президента вночі, президент відповів що олігарх приїхав запросити його на футбол. Цю відповідь 
суспільство проковтнуло за правду. 
Коментувати чергові жарти президента про те що колишні співробітники його каналу зробили неправильний крок коли пішли? Президент, який і досі володіє телеканалом не просто не соромиться цього факту, а публічно цькує тих, хто залишає канал.

Запитання Дмитра Гнапа про банк президента. 
Спочатку Порошенко каже що дізнається про успіхи власного банку от просто зараз від Дмитра, згодом каже що отримував аналітичні довідки по цій ситуації, ба більше, далі — досконало демонструє знання ситуації. Це як?

Але найбільше мені запам'яталася ситуація коли прес-секретар президента Святослав Цеголко дивлячись у натовп журналістів надав слово телеканалу Айсітіві, пауза, Святослав надає слово іншому ЗМІ. Телеканал відмовився ставити питання в останній момент чи була домовленність про те що такий канал має ставити питання в цей час, але представників каналу Цеголко не побачив?

Неправдиву відповідь на питання журналістки УП Марії Жартовської вже вщент розбила своїм постом одна з авторок фільму “Вбивство Павла” Анна Бабінець. 
Ось лінк.

https://www.facebook.com/anna.babinets.1/posts/2276353145922613?pnref=story

Те що слова не дали багатьом журналістам, які могли поставити незручні питання, а дали поставити питання, наприклад, про Євробачення — класичний прийом аби прес-конференція не перетворилася на потік негативу, і більш очевидний суцільний потік маніпуляції з боку першої особи.

Так, це не янукович, коли журналісти перемагали на прес-конференціях тому що дядько просто хвилину не міг згадати слово чи починав у відповідь пісню співати. Це Порошенко. Він вміє добирати слова, казати журналістам Української правди “ми у одному човні” після стеження сбушників за журналістами Української правди.

Але на цій прес-конференцій президент був вимущений не відповідати на питання, а іноді говорити неправду. І це очевидний факт.

Після того як одного з найвпливовіших журналістів підірвали у центрі міста і протягом десяти місяців не знайшли бодай виконавців — він може з впевпенністю говорить в очі журналістам про те що свобода слова в Україні краща за всі роки незалежності.

Закінчив президент прес-конференцію коментарем про дупу на Євробаченні. Це при тому що не пролунали питання про Злочевського, зняття з розшуку інтерполу януковича і його друзів, Грановського, Ротердам+, виправдання Іванющенко і т.д.

Вчора і сьогодні стрічка фейсбуку рясніє цим відомим фото з виступу Джамали. Його репостять охочіше за будь-які розслідування і викриття. При чому репостять (розповсюджують) і в той же час обурюються вчинком. 
Я вважаю, що кожен робить вибір самостійно: або репостити дупу (а тут думати не потрібно) або думати і розповсюджувати випадки коли влада говорить відверту неправду як було сьогодні, знаходити нові факти і знову ловити на брехні. 
Якщо ви вважаєте що потрібно чекати, коли президент Порошенко у відповідь на найсміливіше питання найкмітливішого журналіста визнає себе винним, наприклад у співпраці зі Злочевським у компанії якого підприємства президента беруть газ в обмін на недоторканність бізнесу Злочевського, то на вас чекають ще два а потім ще 5 років таких очікуваннь.

Ломи, боти й інші блогери наразі пачками пишуть пости про те що журналістика померла, питань нормальних не було й інші варіації одного і того ж меседжа.

Шановні, те що вам продовжують платити, і те що ви атакуєте в унісон, найяскравіший доказ того що журналістика не просто не померла — там у владі її бояться і ненавидять як ніколи раніше.

А нерозслідуване вбивство нашого колеги Павла Шеремета та не притягнення до відповідальності замовників вбивства Георгія Гонгадзе, може стати сигналом для ворогів громадянського суспільства і незалежних ЗМІ. Сигналом що можна не тільки тиснути але й безкарно розправлятися.

Останній раз я спілкувався з Павлом майже рік тому. На цих же сходах після прес-конференції президента Порошенка. Залишається сподіватись, що на наступну прес-конференцію футболки з написом "Хто вбив Павла" вже не будуть потрібні.

Mykhailo Tkach
==================
https://112.ua/mnenie/prezident-vyigral-boy-u-zhurnalistov-kak-socseti-otreagirovali-na-press-konferenciyu-poroshenko-389868.html

Після того як український музикант Олег Скрипка пожартував про гетто для тих, хто не може, вважає не гідним для себе вивчити українську мову, вибухнув грандіозний скандал. Обговорювати становище державної мови в країні, яка третій рік перебуває у стані національно-визвольної війни, - це вже показово. Але повернімося до слів Олега Скрипки. Буквально одразу після виникнення хвилі обурення він опублікував великий пост у своєму Facebook, назвавши його своїм офіційним коментарем. "Ми в Україні живемо в спотвореному світі. Громадяни не мають вдосталь книг українською, фільмів, інтернет-контенту, відсутня можливість спілкуватися, вчити і виховувати дітей. Україномовні українці живуть у своєму маленькому безправному гетто. Деякі з них віддають своє життя на сході країни за право бути українцем... Мене обурює, коли Україну змушують любити "русский мир" більше, ніж український. Тим більше, коли використовують мої слова для маніпуляцій і спроб формувати в Україні штучну реальність", - написав музикант.

Слова про "штучну реальність", сказані Олегом Скрипкою, - зовсім не метафора. Вони якнайкраще відображають дійсний стан справ. Мовні суперечки для України - цілком звична річ. Вони виникають кожного разу, коли висловлюється пропозиція щодо захисту української мови в Україні. Кожного, хто наполягає на збільшенні частки української мови в публічній і державній сфері, негайно починають звинувачувати в печерному націоналізмі і неповазі до російськомовних співгромадян. І кожного разу україномовні українці змушені виправдовуватися і запевняти всіх і кожного в тому, що абсолютно не хотіли порушити чиїсь права, що єдине, чого вони прагнуть, - рівноправності на своїй землі. Коли продавець або дрібний клерк вперто не бажає звертатися до клієнта мовою держави, навіть більше - вимагає, щоб це клієнт припинив катувати його "вашою телячою мовою", - це приниження. У країні не було жодного публічного скандалу через те, що хтось відмовив російськомовним в обслуговуванні за мовною ознакою. Але що стосується україномовних українців - такі історії виникають постійно. І кожного разу знаходяться громадські працівники, які починають шикати: "Припиніть роздувати мовну проблему!" Ось тільки соромлять вони україномовних, стверджуючи при цьому, що жодних мовних проблем в Україні немає.

Насправді мовні проблеми в Україні все ж є. А саме - є постійні спроби використовувати мовну тему для унеможливлення зміцнення української мови на території української держави. Скандал, що виник навколо висловлювання Олега Скрипки, повинен був приховати від величезної кількості українських громадян позначене дискримінацією становище, в якому опинилися україномовні українці.

Якщо звернутися до історії питання, то стає зрозумілим, що маргіналізація україномовних, ставлення до них як до "другосортного селянства", що мало місце за часів Російської імперії, нікуди не зникли і в радянський період. "Український - значить провінційний". Якою була основна теза радянського часу? - Український селянин обов'язково під чуйним керівництвом російськомовного робітника разом будують "світле однакове майбутнє". Селянин розмовляє українською лише тому, що малоосвічений. Варто йому піти до школи трудової молоді, переїхати до міста - і перед нами "пристойна людина". А україномовний інтелігент – це, звичайно ж, виходець із Західної України. Його українська ніби натякає на щось. Адже якби він був чистим помислами, він користувався б мовою міжнаціонального спілкування - російською. Хіба не так нам підносилася мовна проблема радянськими кінематографістами і пропагандистами?

Українська мова вважалася пережитком, який зі зростанням загальної грамотності і формуванням радянської спільноти повинен був зникнути взагалі. "Ви ж чудово знаєте російську мову! Навіщо примушуєте нас слухати вашу українську, якої ми не розуміємо? Не розуміли, не розуміємо і розуміти не хочемо!" Так просто з повітря виникають звинувачення, замість бажання зрозуміти, вникнути, поставитися з повагою до культури і мови українського народу.

Якщо абстрагуватися від національного контексту і сконцентруватися на моральному боці питання - безпідставне звинувачення саме собою є маніпуляцією. Звинувачення і критика відрізняються одне від одного вже тим, що критика стосується суті питання, а звинувачення переходить на персоналії. Ендрю Шейн, описуючи технології з промивки мізків, які китайці застосовували до американських військовополонених, розповідав про групи самознищення, в яких повинні були брати участь усі американці. Сутністю зборів, що проводилися в кожній в'язниці, був пошук своєї провини перед трудовим китайським народом. Ув'язнені критикували себе і один одного, вибачалися, каялися і обіцяли виправитися. Шейн розповідав про те, що почуття провини є необхідним елементом для нав'язування людям тоталітарної ідеології. Без вини або сорому "промивка мізків", тобто зміна базових принципів особистості, неможлива. Присутність у маніпуляції почуття провини і звинувачень пояснюється теорією Курта Левіна про зміну переконань. Для того, щоб трансформувати важливі для людини принципи у їх повну протилежність, необхідно: перше - розморозити наявні переконання; друге - сформувати нові принципи, і третє - заморозити нові переконання. Коли вкидається безпідставне звинувачення, особистість починає протестувати. Її базові переконання розморожуються. Після цього за допомогою тиску, критики і насадженого почуття провини базові переконання піддаються сумніву. Тоді настає час для запровадження нових переконань. Потім їх залишається тільки "заморозити". Наведемо приклад. "Зміцнюючи українську мову, ви порушуєте права російськомовних". Коли виникає подібне звинувачення, замість того, щоб говорити предметно про права, починається процес виправдовування. А це і є розморожування старих переконань. Далі за рахунок почуття провини і сорому формується нове переконання про те, що захищати українську мову одночасно означає зазіхати на права російськомовних. А далі нове переконання про те, що захист прав, турбота про національний простір у демократичному суспільстві є неприпустимими, заморожується, як нова непорушна істина.

Вимагаючи каяття, маніпулятори не цікавляться достовірністю викривальних історій. Так само, як за розповідями Шейна, вина, нав’язана ув'язненим американським солдатам, здебільшого була вигаданою. Маніпуляторів цікавили щирість каяття і достовірність почуття провини. Ось і від Олега Скрипки вимагали вибачень, вирвавши його слова з контексту і надавши їм зовсім іншого сенсу. Той факт, що кожен штучно створений мовний скандал завжди закінчується закликом до українців покаятися і зізнатися в нетолерантному ставленні до російськомовних співгромадян, - це і є створення викривленої реальності. У цій реальності вже ніхто не захищає свої права. Але сторона, яку влаштовує існуючий стан речей, прагне не дати розширитися зоні комфорту іншого. Не помічати, що україномовні у всіх мовних суперечках опиняються в приниженому виправдовувальному становищі, означає не помічати дискредитації цієї групи. А навмисно брати участь у цькуванні українця, який виступив на захист своєї мови, - це участь у маніпуляціях масовою свідомістю.

Російськомовні, що не відчувають жодної мовної дискримінації в Україні, захисники мовних прав, якщо їх справді цікавлять права, повинні були б прислухатися до аргументів протилежної сторони, спробувати вникнути і зрозуміти, як україномовному українцеві живеться в сучасній Україні. Для того, щоб у мовному питанні уникнути маніпуляції, базові принципи про необхідність захисту мовних прав повинні грунтуватися на реальному становищі в Україні української та російської мов, а не на чиїхось образах, помилках і ображеному самолюбстві.

Рівно сім років тому - 21 квітня 2010 р. - Янукович від імені України підписав так звані Харківські угоди, якими Україна дозволила перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України ще на 25 років.

Безсумнівним є те, що ці угоди були підписані виключно в інтересах Росії, оскільки у 2010 р. у їх підписанні не було жодної юридичної необхідності. Річ у тім, що за попередніми аналогічними угодами 1997 р. ЧФ РФ мав залишатися на території України до 28 травня 2017 р., а дія Харківських угод починається лише через місяць - з 28 травня 2017 р. Очевидним є й те, що вказані угоди зіграли свою роль в анексії Росією частини української території - Криму. Треба розуміти, що захоплення Криму (на відміну від окупованої російською армією частини Донбасу) було для Росії стратегічно важливим з огляду на геополітичне розташування півострова. І до цього Росія планомірно йшла, а тому їй було принципово необхідним відразу після приходу Януковича до влади закріпити на десятиліття вперед свою військову присутність у Криму.

27 квітня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Таким чином наразі в Україні діє закон України, який дозволяє перебування в Україні збройних сил Росії на даний час і ще упродовж 25 років.

Разом з тим Росія не лише анексувала Крим, але й з весни 2014 р. веде війну проти України. Те, що Росія є державою-агресором, політично і юридично визнано вищими органами державної влади України, міжнародними організаціями, провідними державами світу.

Ситуація, за якої Україна юридично дозволяє перебування на своїй території військ держави-агресора, видається ненормальною. Як відомо, Росія відразу після захоплення Криму (31 березня 2014 р.) в односторонньому порядку денонсувала усі угоди з Україною про базування ЧФ РФ на території України. Логіка Росії зрозуміла - вона вважає Крим «своїм», а тому не бачить жодного сенсу в цих угодах.

А якою є логіка України стосовно збереження дії угод щодо перебування російських військ на нашій території до 2042 р.? Адже наявність такого закону - це юридична легітимізація з боку України перебування ЧФ РФ в українському Криму. Тоді чому Україна зберігає статус-кво цих угод і що відбудеться, якщо цей закон Україною буде скасовано, а вказані угоди денонсовані? Чи є вагомі політичні, юридичні та інші аргументи для юридичного (бо фактично вони не діють) збереження зазначених угод?

Особисто я (як і багато співвітчизників) не маю однозначної відповіді на ці питання. А тому вважаю, що вище політичне керівництво України має пояснити своєму народу доцільність збереження чинності вказаних угод, які під час російсько-української війни дозволяють перебування військ держави-агресора на території нашої країни. Адже збереження з боку України цих угод може виявитися всього-на-всього наслідком політичної гри та справжніх (а не декларованих «на люди») стосунків, які існують між політичним керівництвом України та Росії, про які мені неодноразово доводилось писати. 

Віктор Трепак

Наша розмова – із  віце-прем'єр-міністром України — міністром економіки України у часи першого президента незалежної України, радником двох наступних президентів, народним депутатом II, V і VI скликань, академіком Володимиром Лановим

Володимире Тимофійовичу, хочу почати розмову із ваших прогнозів щодо гривні, вірніше – її подальшої евальвації. Якщо, звісно, вона відбудеться.

В цивілізованих державах міцність національної грошової одиниці навіть не обговорюється. Але Нацбанк України каже: ми не відповідаємо за курс, ми відповідаємо за інфляцію. Так навіщо ж тоді ви потрібні? За непередбачувані коливання курсу в багатьох країнах, особливо англосаксонської школи, починаючи з Канади, Англії, Нової Зеландії, Австралії, голову Центробанку звільняють. Відразу, як тільки курс падає на 2-3%, чи інфляція зростає на 2-3%. Уявляєте, скільки б керівників НБУ у нас за ці три роки змінилося? Тому що на стійкості грошової системи побудована будь-яка економіка.

Втім, від подальшої девальвації гривні виграють наші олігархи.

Чому?

Тому що олігархи, в основному, випускають продукцію експортної спрямованості, відповідно, отримують за її продаж іноземну, тверду валюту. Але не повертають цю валюту назад в країну.

Тобто, ви прогнозуєте подальшу девальвацію?

Так. Хоча ми бачимо, що після того провалу курсу гривні, який був у 2014-2015 роках, удвічі впало виробництво, більше ніж утричі - доходи громадян. Український експорт упав більше ніж у два рази, а імпорт – у три рази. Хоча імпорт - це наше споживання. А наше споживання – це якісь нашого життя. Якщо ми, приміром, не ввозимо якісні лікарські засоби чи діагностичну апаратуру, - то ми вмираємо.

До якої глибини може впасти гривня?

До будь-якої…

?

А хіба ви вірили в 1996 році, коли гривня вартувала 1,8 за долар, що вона упаде у 15 разів? Та ніхто не вірив.

У нас - до цього останнього провалу гривні, який стався після Революції Гідності - було вже дві девальвації. Перша тривала з 1992 по 1996 рік: рублі, потім карбованці, потім купоно-карбованці. Поки я був в уряді, я пробував стримувати ці процеси. Але потім прийшов новий уряд на чолі з Кучмою, прийшли «червоні директори». Перед тим, до речі, вони до мого кабінету у чергу записувалися, просили, щоб дозволяв видавати їм кредити.

Дозволяли?

Ні. Я казав: дорогі мої, це вже не планова економіка, ви прийшли не в держбанк СРСР, поповнюйте свій оборотний капітал зі своїх прибутків. Вони бігали до прем’єра, до президента, скаржились на мене. Але ніхто з тодішнього керівництва мені нічого не говорив. А їм казали: домовляйтесь з Лановим. Тобто - або-або. А коли прийшов Кучма, то Нацбанк просто почав друкувати гроші і їхнім заводам напряму видавати кредити.

Скільки ті просили – стільки й давали. Я пригадую, лише протягом одного кварталу 92-го року заводам воєнно-промислового комплексу було виділено 10 млрд рублів.

Це величезні гроші, тому що весь бюджет країни складав тоді 30 млрд рублів. І відразу все полетіло… Коли здійснили обмін купоно-карбованців на гривню, в 1996 році, то співвідношення було, я нагадаю, 100 000 купоно-карбованців за одну гривню.

Отже це була перша хвиля. Вона просто знищила все, обезцінила заощадження українських громадян, - а це 130 млрд рублів! Обезцінила гроші підприємств. В 1996-му ввели гривню, а вже в 1998-му вона «попливла». Спочатку до двох гривень за долар, в 1999-му вона вже була 3,50. Це був величезний стрибок, у півтора рази. І далі, в 2000-му, вона упала до п’яти (гривень за один долар, - ред).

Керівники Нацбанку тоді змогли плавно все провести, це не викликало якихось шокових реакцій, до гривні тоді не була втрачена довіра.

На чому та довіра трималася?

А в 2000-му ми отримали десятивідсоткове зростання ВВП. Хоча ще в 1999-му у нас було падіння на 1,5 %. А взагалі, з 1991-й по 1999-й тривало щорічне падіння ВВП, і в цілому, за 9 років, українська економіка впала в 2,5 рази. Зі 100% до 40%.

А різке зростання ВВП в 2000-му відбулося завдяки приватизації великих підприємств. Бо державні керівники отих металургійних комбінатів, - їм все було до лампочки. Я з одним двічі героєм соціалістичної праці, керівником державного комбінату, розмовляв в 1997 році.  

Це десь на Донбасі?

У Придніпров’ї. У нас же Дніпропетровськ, Запоріжжя, - це криворізька руда. В принципі, Донецько-Придніпровський економічний регіон традиційно був одним із найпотужніших у Радянському Союзі.

Ну, і після тієї зустрічі з директором, я пішов до президента. Кажу: цього героя соцпраці треба терміново звільняти, він же нічого не розуміє. Він не розуміє, що треба шукати інвестора іноземного, з новими технологіями, а не доменні печі підфарбовувати. А Кучма мені й каже: зате він у себе на комбінаті облаштував голландську свиноферму. У мене від почутого був шок. Тобто, президент країни каже, що цей директор класний, бо він поставив свиноферму голландську на заводі, водить туди екскурсії і одягає білі халати. Ось вам рівень державного мислення.

Словом, кілька років, до 2005-го були отакі успіхи. На старій базі, на старих підприємствах. Звідки ті успіхи бралися? Ну, наприклад, країни Перської затоки потужно будувалися, їм потрібен був наш метал. Тобто, ми вийшли на світові ринки, дуже добре поставляли в Китай тощо.

далі тут

Правда ж, на мій погляд, полягає в тому, що коли прийшов супостат, Галя вже давно стояла в цікавій позі. Так що, вибачте, не вдути їй було б навіть якось не по-гусарські. Ну, а вже в тім, що Путін – той ще гусар – думаю, мало хто зараз сумнівається. Спробую пояснити.

Хоча б тому, що на той момент вона стояла на ногах. І досить твердо. Зверніться до статистики і побачите, в якому стані ми увійшли в Незалежність. Промисловість, науково-дослідні інститути, господарські комплекси.

Саме час мріяти про минуле. Той потенціал – та в умілі руки з нормальними мізками – і сьогодні ми б, обговорювали в парламенті питання про зняття віз для голландців. Обговорювали б довго і неохоче.

Бо важко знайти на карті  другу таку країну за сукупністю принад, даних їй від природи, як Україна. Тут тобі і георозташування, і корисні копалини і чорнозем і все інше.

Молодець! І головне – як у відомій дитячій казці – не косив, не молотив, борошно не молов, тісто не місив, дрова не колов… Просто отримав готову країну, з усією інфраструктурою, яка раніше називалася УРСР. Майже все працювало і крутилося. Так розвивай, чоловіче, розвивай.

По-моєму, якраз найважчим завданням було прос * ати такі козирі.

Але виявилося, що там, де замість балаканини потрібно було нарешті попрацювати руками і розумом, магічна сила демона відразу закінчилася. З мізками, до речі, в ту пору було особливо напружено.

Ми віддали третій в світі ядерний арсенал ні за що. Гірше дикунів. Ті хоч, в обмін на золото, отримували від іспанців намиста, тканину та дзеркала. Ми отримали палаючий Донбас і позбулися Криму.

Але демон досі б’є себе в груди, мовляв, не віддати не могли, оскільки у 165 боєголовок спливав термін придатності. Питання – що, відразу у всіх? Це по-перше.

По-друге, боєголовки – тільки частина ядерного щита. А були ще пускові комплекси, центри управління, підготовлені кадри і все інше, що колись так і називалося – ракетні війська стратегічного призначення.

Але ж хитрий, чортяка! Що називається – стара партійна школа. Як красиво змістив акценти!  Утримувати ці боєголовки ми не могли. А що ти зажадав в замін? Знищив цілу галузь оборони у відповідь на порожні обіцянки?

А міг би зажадати членство в НАТО. Уже тоді. З позицій сильного, тому що заведена ядерна бомба в центрі Європи – це серйозний аргумент. До нього б прислухалися.

Занадто свіжими були ще спогади про Чорнобиль. І не треба б було всієї цієї колотнечі щодо референдумів. У Прибалтиці, коли постало питання про НАТО, обійшлися без плебісциту. Чи то боялися тієї ж п’ятої колони, чи то ще чогось – але провернули все швидко, грамотно, по внутрішнім парламентським процедурам.

Як то кажуть, без шуму, і пилу. І так, що комар носа не підточить. Тобто хитрістю і вправністю. Якраз твоя парафія! Що ж ти не підметушився, демон ?! На жаль.

І то ж – в економіці. Коли прийшов час мішки тягати, – почалася прострація. Ось так, своїм прожектерством і балаканиною перший клоун нагнув країну, заклавши вектор падіння на довгі роки. Тому що вакууму в розвитку бути не може.

Є або зростання, або падіння.

Перед олігархією. Другий демон – це тато українських олігархів. Говорилося про це багато, тому повторюватися не буду.

Що стосується зовнішньої політики, а особливо питань стратегічної оборони, то саме його підпис стоїть на папірці, яким ми зараз витираємось усією країною – на Будапештському меморандумі.

Не треба дорікати державам-гарантам в тому, що вони не виконують взятих на себе зобов’язань. Вони як-раз виконують, причому в повній мірі і навіть більше.

А краще наважтесь почитати текст самого меморандуму. Гугл, панове, гугл. Якщо перевести на людську мову, то в разі виникнення загрози для України, держави, які підписали меморандум, зобов’язуються зустрітися для обговорення проблем з вирішення цього питання. І все! Розумієте? Усе.

Тепер переведу на побутової-троещенській: є я, Паша, Вован і Серьога. Я віддаю Серьозі свій мисливський карабін, а сам Серьога, Вован і Паша обіцяють, що якщо хтось, не дай Бог, залізе до мене в квартиру, то ми всі разом зберемося і … обговоримо це питання.

Мова не йде про «підписку» у «розборках». Повернення вкрадених цінностей, про відновлення вибитих двері, зламаного замка, компенсації розбитого сервізу.

Більш того, Серьога досі може жити в моїй квартирі, з моїм карабіном в руках. Все, що мені було обіцяно пацанами, – це зібратися і перетерти. Пацани сказали – пацани зробили.

І тепер сиджу я з бланшом в розбитій хаті, в лижі взутий, дивлюся на пацанів і думаю: ну не лох? По ходу – натуральний. Як цей «меморандум» можна було підписувати – питання до професіоналів судової психіатрії. Так, саме судової.

Тому що – хай мене поправлять юристи – мова не просто про службове «недбальство», а зовсім про інші статті. При чому тут психіатрія? При тому, що після всього скоєного, той же ж персонаж поїхав до Мінська. Як я розумію, розвивати успіх.

Чи не абсурд?
далі:
Іван Райлі “тут“ або ж " тут ".