У 90-х роках ця людина стояла біля витоків формування практично всієї законодавчої бази нової держави – незалежної України. Перший генпрокурор, тричі нардеп і суддя Конституційного суду, Віктор Шишкін сьогодні має унікальну можливість аналізувати ефективність роботи як мінімум трьох державних структур – прокуратури, парламенту і судів.

Він володіє не лише величезним практичним досвідом, але й докладною інформацією про закулісні ігри всередині згаданих структур. І на відміну від діючих суддів, яким демонструвати свою особисту позицію щодо цих питань забороняє Конституція, приставка «у відставці» дозволяє йому відверто висловлювати свою думку.

Завдяки цьому UA1 вдалося обговорити з Віктором Шишкіним найбільш гострі та болючі питання, що стосуються процесів, які відбуваються в цих гілках влади. І почати вирішили з найбільш близької йому судової системи.

Справа судді Миколи Чауса, який втік з України та який зберігав хабарі в скляних банках, знову підняла питання: чи має бути у суддів недоторканність? Адже поки парламент дозволить заарештувати суддю-хабарника, той уже буде пити коктейль на березі океану.

З одного боку судді потрібно забезпечити недоторканність від зловживань так званих органів правопорядку – поліції, СБУ, прокуратури.

На відміну від них суддя приймає остаточне рішення – ніхто не несе такої відповідальності. І він повинен мати право вирішувати, не будучи під дамокловим мечем.

У 90-х роках, для того, щоб захистити суддів, ми перегнули палицю з недоторканністю. Але ми ж не могли передбачити, що суддівський корпус буде заточений під кримінал і хабарництво.

Думаю, зараз найбільш правильний вихід в тому, що підозрюваного суддю має бути одразу затримано, навіть якщо це помилка. Зараз в Конституції передбачено термін затримання на 72 години. Я вважаю, потрібно піти молдавським шляхом – їх Конституція передбачає затримання на 48 годин.

Навіть якщо прокуратура помилиться або буде заточена на неправомірні дії, і суддя буде затриманий незаконно – через 48 годин перед ним вибачаться, компенсують йому шкоду. Але це вихід з положення, затримувати потрібно відразу.

Це схоже на елемент залежності. Сьогодні й так занадто багато фактів говорить про те, що суддів жорстко контролюють люди з АП. Вам щось відомо з цього приводу?

Знаєте, є такий суддя Богдан Футей? Це єдиний українець-федеральний суддя США. Федеральних суддів призначає президент, йому вони приносять присягу. Я питав Футея: після того, як ти бачив президента, коли присягав, ти його ще раз бачив особисто? Він каже – жодного разу.

Наші ж судді самі себе позбавили незалежності. Я іноді критикую суддів КС – чого це ви пішли на засідання парламенту? Що ви там втратили?

Що стосується суддів загальної юрисдикції, просочується інформація, що їх контролюють так званою системою переведення, коли нормальних суддів з Києва переводять в інше місто, а на їх місце присилають з периферії.

Так звана судова реформа не дає суддям незалежності, а навпаки – поглиблює їх залежність від АП.

Тобто в їхню роботу все ж втручаються?

У мене немає достовірних фактів, але є непрямі докази. Наприклад, ситуація з суддею Чернушенком (екс-глава Апеляційного суду Києва, в 2015 році звинуватив Петра Порошенка і заступника голови АП Олексія Філатова у втручанні в кримінальні справи, які ним розглядалися – ред.).

Я його знаю і вірю його словам про те, що на нього у справі Пукача тиснув Філатов. У мене немає підстав не довіряти Чернушенку.

І ще одне: поява людей з АП на суддівських форумах, конференціях. Це не відповідає європейським нормам, це совок. І той же Філатов, інші співробітники Адміністрації є елементами совкового менталітету разом зі своїм патроном Порошенком.

У такому разі, що ви думаєте про ініціативу залучати іноземних суддів та прокурорів? Можливо, вони будуть більш незалежними?

Я категорично проти. Це держслужба, де мають працювати громадяни України, інакше ми руйнуємо саме розуміння держслужби. Крім того, вони повинні скласти іспит на знання нашої правової системи.

Наприклад, попри моє достатнє знання німецької правової системи я не зможу там працювати, тому що їх право потрібно знати поглиблено. Понад те, француз так само не зможе працювати в Німеччині, а німець – у Франції.

Навіть у австрійців і німців можуть бути проблеми через відмінності в термінології. Наприклад, одне й те ж слово у німців означає вбивство, а у австрійців – вбивство з обтяжуючими обставинами. Не знаючи цих нюансів і просто філологічно перекладаючи цю термінологію, в Україні можна помилитися.

Тоді повернемося до українських суддів. За останній місяць зафіксовано масову подачу заяв з проханням про відставку. Це дивним чином збіглося зі стартом електронного декларування доходів. Як ви думаєте, це справді втеча корупціонерів із судів?

А чим загрожує судді електронне декларування? Він зобов'язаний здати декларацію за попередній рік, тобто сьогодні – за 2015-й. А якщо звільниться зараз, то в наступному році він все одно зобов'язаний її подати за 2016 рік. І якщо будуть виявлені якісь порушення, то звільнення ні від чого суддю не захищає.

У нас несприятливий інвестиційний клімат незалежно від того, оголошено воєнний стан чи ні.

До речі, вже зараз лунають заклики закрити для громадськості доступ до інформації електронних декларацій чиновників. З такою ініціативою виступив міністр юстиції Павло Петренко. Що ви про це думаєте?

Подивіться на наших бідних, як церковна миша, прокурорів. Проте є два будинки у матері, три будинки у тещі, три у двоюрідної сестри. Електронне декларування має всіх цих родичів показати.

Подивіться на Кончу Заспу – там стоять стіни висотою в п'ятиповерхівку. Якби всі ці стіни забрати і перенести на кордон з Московією, то не потрібно було б стіну Яценюка будувати. Якщо ми публічне суспільство, вся ця скритність повинна бути ліквідована й інформація має бути доступною.

Звичайно, в електронному декларуванні є перекоси, але для розкриття і публічності інформації про майно і доходи я вважаю цей крок правильним.

І все-таки в чому ж тоді причина масового звільнення суддів?

Незважаючи на ганебно неправдиву розрекламованість так званої судової реформи, вона не дає суддям незалежності, а навпаки – поглиблює їх залежність від АП.

Звільняються судді, які зрозуміли, що вони ще більше будуть залежними і не хочуть цього. Навіщо їм доповідати якомусь Філатову? Або стояти струнко перед якимось головою районної чи обласної держадміністрації?

І які основні чинники цієї залежності?

Перехідні положення говорять про те, що за президентом до 2017 року залишаються повноваження переведення суддів.

Також суддів довічно призначає президент, а не парламент. А що це означає в нашій пострадянській системі? Це кабінетне непрозоре рішення.

Ми в 1995-96 роках, коли писався сучасний текст Конституції, намагалися піти від цього, зробити максимально прозорим призначення і звільнення суддів.

Але найголовніше у так званій судовій реформі – Конституцію взагалі не можна змінювати в умовах воєнного стану, це державний злочин з боку депутатів, АП і президента.

Волонтери і добровольці опинилися поза правовим полем, вони є незаконними військовими формуваннями.

Але офіційно воєнний стан не введено, а противники цього запевняють, що такий крок обвалить економіку – у країну, яка воює, ніхто не буде інвестувати.

Є купа аргументів, типу завтра путінські танки будуть в Києві, це оголошення війни і т.д. Я це називаю системою маніпуляції. У спецслужбах є таке поняття, як операція прикриття. Це прикриття, спроба уникнути головного. А головне – це невиконання президентом України своїх конституційних обов'язків Верховного головнокомандувача.

Не буде інвестицій? Так їх і так не буде – у нас несприятливий інвестиційний клімат незалежно від того, оголошено воєнний стан чи ні. У нас є зовнішній фактор – ведення бойових дій. І внутрішні – корупція та адміністрування, те, що називається документальною тяганиною. Ці три складові і є перепоною для широких інвестицій.

Ще кажуть, що у такому разі будуть істотно обмежені права та свободи громадян.

Не потрібно боятися слова «обмеження», тому що іноді вони потрібні. Наприклад, американці пішли на обмеження своїх конституційних прав після терактів 11 вересня. Тому що є питання доцільності та пріоритетів.

Так, якісь обмеження були б корисні. Тоді у нас не було б проблем з «Інтером» та іншими телеканалами, які проводять проросійську політику в Україні, і фактично є батальйонами ідеологічного фронту противника.

Або взяти наших громадян на окупованих територіях – вони вже обмежені у своїх правах. Ми не можемо їх захистити. Вони не можуть пред'явити претензії Росії, тому що Україна не оголосила її країною-агресором, і не ввела воєнного стану.

Обмежені права волонтерів та добровольців. Ті, хто зараз захищає Батьківщину, опинилися поза правовим полем, вони є незаконними військовими формуваннями. Хоча ця проблема також вирішується введенням воєнного стану.

Сьогодні президенту Порошенку можна висунути практично всі звинувачення, які було висунуто Януковичу.

Є ще одна думка – воєнний стан може стати благодатним ґрунтом для воєнного перевороту. Чутки про нього періодично спливають, і в зв'язку з цим згадують прізвище Авакова.

Для того щоб прийти до влади в ході перевороту, необов'язково оперувати воєнним станом. Дивіться, сьогодні президенту Порошенку можна висунути практично всі звинувачення, які було висунуто Януковичу. Зокрема, самоусунення від виконання своїх президентських обов'язків. Поясню чому.

Відкриваємо першу статтю Закону про воєнний стан. Там написано, коли він вводиться: за умови нападу на нашу територію та загрози нападу.

У нас є напад на територію? Та у нас цілий Крим окуповано і анексовано! Вторгнення військ на Донбасі – у нас купа доказів участі російських військ. Цей напад.

Тобто президент повинен ввести воєнний стан. А він самоусунувся від виконання своїх обов'язків Верховного головнокомандувача і обов'язків із введення воєнного стану. Понад те, він їх не просто ігнорує, а й усім намагається довести, що у нас немає умов воєнного стану. При цьому він проводить мобілізацію.

Тому будь-яка структура – добробати, Аваков зі своїм МВС, кагебешнікі зі своїм СБУ і навіть парламент – можуть завтра сказати, що Порошенко на посаді президента України самоусунувся і не виконує своїх обов'язків. Так заявили стосовно Януковича.

І думаю, в АП цей варіант вже прорахували, тому що в КС є подання про визнання постанови ВР з таким формулюванням щодо Януковича неконституційною. Тобто Порошенко намагається себе захистити, він зрозумів, що й до нього може бути застосовано ту ж формулу.

А ось введення воєнного стану якраз може його трохи убезпечити від тих дій, які можуть послідувати від Авакова. Ось чому він і заговорив про це.

Порушення кримінальної справи проти Авакова за часів Януковича – це не лише політична розправа, для цього справді були підстави.

До речі, Аваков є людиною Яценюка. Саме через нього Арсеній Петрович продовжує контролювати уряд. Колись ви говорили, що не проти посадити Яценюка. За що ви його так?

Його можна посадити хоча б з формулюванням «замах на зраду Батьківщині», коли він сказав, що хоче продати мільйон гектарів української землі. Оскільки він це не здійснив, то це так званий замах.

А в принципі у нас є такий термін, як «зловживання службовим становищем», «перевищення посадових повноважень», «неналежне виконання службових обов'язків». У цьому блоці Яценюку можна згадати все, пов'язане з пенсіями, доходами громадян, комунальними тарифами, іншими його ініціативами – там півкодексу можна набрати, якщо захотіти. І термін давності не минув.

Що стосується фігури Авакова, то я до нього ставлюся негативно не лише з точки зору його належності до олігархічного клану. Думаю, що у нього попередній бізнес був не такий вже й чистий. І порушення проти нього кримінальної справи за часів Януковича – це не лише політична розправа, для цього справді були підстави.

Тобто за часів Януковича комусь все ж діставалося по заслугах?

Зрозумійте, ми не повинні все бачити тільки чорним або тільки білим. Елементарний приклад: всі ми знаємо злочинну організацію гестапо. Але в їхніх повноваженнях була і боротьба з корупцією. Хто скаже, що боротьба з корупцією – це погано?

І коли ми говоримо, що при Януковичі відкрили кримінальну справу, то це не обов'язково негатив. Просто проти своїх вони не відкривали, а проти політичних конкурентів, але таких же економічних злочинців, відкривали.

Всі, хто хоче обійняти політичні посади в державі, повинні пройти курс навчання, що таке держава і презентувати свій погляд на державний устрій.

Незважаючи на це, Аваков став главою МВС і зараз дуже гордий новою поліцією. Але останнім часом створена ним красива картинка починає розсипатися. Що пішло не так?

Це картковий будиночок. Не так все закладено в основі. Який фундамент закладався, такий і результат. Наших поліцейських не навчили навіть елементарним речам – правильно складати документацію. Те, що називається протоколом затримання або фіксації доказів.

Правильно оформлена документація – це правильне оформлення доказової бази. А якщо вона викликає сумнів, то злочинця практично не можна посадити.

Мені давали почитати їхні «творіння». Так ось, на одній із суддівських конференцій я запитав: хто може звинуватити Шишкіна в корупції? Не піднялося жодної руки. Я тоді кажу – беремо будь-які десять протоколів, і я виправдаю всіх, хто звинувачується на підставі цих документів. Тому що вони оформлені так, що не можуть розглядатися як допустимий доказ.

Тобто у нас сотня розстріляних на Майдані, тисячі убитих на сході, а ми тупцюємо на місці. Що ж ще має відбутися в країні, щоб ми рушили вперед?

Знаю тільки одне – Яценюки, Порошенки, Гройсмани, Парубії не повинні бути у владі.

Наступний етап – всі, хто хоче обійняти політичні посади в державі, зобов'язані пройти курс навчання, що таке держава, державний устрій і державне будівництво. Потім пройти іспит, презентувати свій погляд на державний устрій, і лише тоді їх можна допускати до роботи.

Тому що зараз це просто зміна кланів. Причому з кожним разом клан все гірший і гірший.

Клан Януковича бачив перед собою конкретну мету – створення механізму розграбування держави. У тих, хто прийшов на зміну, є мета грабувати, але у них немає механізму, вони кидаються з крайності в крайність. Причому, якщо та банда намагалася ділитися з тими, кого грабували, то ця – ні.

Але найголовніше, за що їх потрібно судити, – обман народу. Адже Янукович народ не обманював. Нормальні українці знали, що це бандитська група. А ці прийшли до влади на крові патріотів, і одразу ж почали працювати проти народу.

І яким ви бачите шлях перетворень – революційний чи еволюційний?

Сьогодні еволюційний крок нічого не дасть. Це все одно, що лікувати виразку шлунка медикаментозно, коли необхідне хірургічне втручання.

Елементи хірургічного втручання були на Майдані під час Революції Гідності. Вони зробили кровопускання, але виразку не вирізали. Система збереглася і навіть зміцнилася. То, можливо, в цьому винен сам народ. Тому що того ж самого Порошенка і клани, які йдуть до влади, потрібно було перед виборами аналізувати.

Порошенко не був котом в мішку. Хіба ніхто не міг прочитати, що він двічі був міністром в уряді Азарова і Януковича? Був шефом РНБО і депутатом усіх скликань, крім першого? На превеликий жаль, ми маємо звичайне безголів'я.

Зміни можуть відбуватися будь-якими шляхами, але напевно, революційний кращий. Колись я був за революційний крок – проголошення незалежності України, хоча й побоювався його. В інших ситуаціях я був еволюціоністом. Тепер я вважаю, що це, найімовірніше, було помилкою.

«Это у вас охрана или конвой?» - спросил однажды психолог, какими-то судьбами приглашенный на фуршет к украинскому олигарху. Разумеется, этого остроумца на другие подобные встречи после этого публичного вопроса уже не приглашали. Спустя несколько недель после этого красочного события (один из присутствовавших даже поперхнулся во время еды), я познакомился с любознательным психологом на какой-то неинтересной конференции. Мы решили уединиться для продолжения беседы в ближайшей кофейне.

Я напомнил ему о недавнем фуршете. Мой собеседник, назову его Сергей, оказался знатоком средневековой философии. Свой вопрос к олигарху он объяснил так: «Одиночество гораздо труднее вынести в толпе, чем в уединении. Это слова Майстера Экхарта, часто перечитываю его тексты. Там, во время фуршета, куда я попал случайно, в качестве своеобразного немого украшения, я оказался в толпе совершенно незнакомых людей, богато одетых и явно кичащихся своим социальным статусом. Когда я вышел из зала искать туалет, я увидел в коридоре нескольких «бычков», с подозрением преследовавших меня глазами. После туалета вернулся в зал. Мне там было трудно, душно. Я живу и работаю иначе, достаточно уединенно. А тут ещё и усиливавшаяся головная боль. Вот я и задал тот вопрос очень громко. И сразу же ушёл. Надеюсь, навсегда».

Так случилось, что бывшие рэкетиры и наперсточники стали украинской элитой. Они, рукоположенные нами во власть, очень уютно чувствуют себя там. Уютно и уверенно. Кстати, в отдаляющиеся советские времена подобного не было, власть была властью, а элитой были поэты, писатели, актеры кино и совсем не провластные публицисты и философы. Сергея ни разу не пригласили на телевидение, его удел – редкая полемика в фейсбуке.  Он – не элита. Как и великолепный Мирослав Попович, насыщенный знаниями и желанием делиться ими Тарас Возняк, классик в Европе (но не у нас) Леонид Бурлачук, горький и честный Ярослав Грицак, скромная Наталья Яковенко…

В стране другая элита, грязная и бессовестная. Обильно говорящая и никогда не читающая серьезные книги. Совесть приобрела свой специфический моральный характер лишь тогда, когда стала пониматься как орган, посредством которого человек слышит слова Бога, а не свои собственные. Это наблюдение мудрой женщины Ханны Арендт. Впрочем, украинская элита такое не читает. Чтение мудрых не учит зарабатывать скорые и грязные деньги.

Семен Глузман

 Коли у своєму вчорашньому пості «Перші враження від відкриття «нового політичного сезону» я аналізував основні положення змістовного «великого інтерв'ю» Юлії Тимошенко та виділив три сценарію подальшого розвитку України (а) перетворення грішних «Савлів» від влади у свідомих та відповідальних «Павлів», б) дочасні парламентські вибори, в) народне повстання), то пропустив четвертий: «проект конституційної реформи». Очевидно, що цей проект є нездійсненним за умов нинішнього складу ВР та можливий лише після перемоги демократичних сил та формування їх більшості у новому парламенті і тому є логічною складовою сценарію «дочасних парламентських виборів».

 Цей проект відповідає на природне питання «А що далі»?, тобто які кроки здійснить новий парламент у випадку жаданої перемоги? З чого починати реформи? Як «перезавантажувати» владу та взагалі країну? Ідея нової Конституції тільки частково відповідає на ці питання, але вона занадто важлива, щоб її можна було проігнорувати. Не маючи претензії на всебічний аналіз, висловлю деякі міркування стосовно цього проекту.

1)Україну необхідно перезаснувати «з чистого листа». Ідея дуже цікава та збігається з проблематикою утопій, якою я займався у 90-ті роки. Основна теза, яка мені була близькою, полягала в тому, що утопія - це не різновид нездійсненної фантазії, а, навпаки, проект, який спочатку існує в якості ідеї, а потім втілюється в реальність. Типовий приклад такої Утопії - держава Ізраїль, створення якої відбулося спочатку в головах теоретиків (передусім, у Теодора Герцля), а потім здійснене на практиці. Проект «Україна» є типологічно схожим з проектом «Ізраїлю», що випливає з самої етимології. («У-топос», означає «місце, якого немає», «У-країна» -- країна Майбутнього, країна, яку ще треба створити). На жаль, за браком місця не можу розвивати цю тезу, зазначу лише, що ця творча утопія поки ще не знайшла свого адекватного втілення.  І в тезі Юлії Тимошенко про «перезаснування країни» з чистого листа (в ній аналогії проводяться не з Ізраїлем, а з післявоєнною Німеччиною) я вбачаю саме цю утопічно-креативну домінанту.

2) Нова Конституція є інструментом цього перезаснування та водночас новий суспільним договором, який зафіксує підвалини нового державного проекту. Звідки випливає ця ідея? По-перше, з повної невідповідності Конституції 1996 року сучасним українським реаліям та інтересам більшої частини населення України. Ю. Тимошенко абсолютно має рацію в тому, що ця Конституція (зі всіма наступними модифікаціями) не виконала функції суспільного договору, а була договором постсоціалістичної номенклатури, яка встановлювала порядок управління державою. По-друге, навіть в цій функції діюча Конституція продемонструвала свій тупиковий характер та замість ефективного управління закріплювала «хаос двовладдя». По-третє, всі різновиди діючої Конституції були інструментами «формування державної влади згори, де в людей немає ні повноважень, ні права контролювати владу, ні права переобрати владу, ні навіть права на реальний референдум».  

   До сказаного можна додати, що незалежно від формальної назви форми правління, яка закріплювалася всіма конституційними інкарнаціями в Україні («президентсько-парламентська» чи «парламентсько-президентська»), в ній завжди залишалася лазівка для перевищення владних повноважень з боку президента аж до примітивної узурпації влади.

3) Парламентська республіка як оптимальна форма правління для України. З різних причин ідея переходу на парламентську форму правління вже озвучувалася в Україні, причому не тільки з боку демократичної опозиції, але й представниками псевдо-опозиції (наприклад, Сергій Льовочкін обґрунтовував таку необхідність у своїй статті на «Дзеркалі тижня»)  

   Мотивацією для такого проекту виступило усвідомлення сумних фактів спроб узурпації влади з боку більшості президентів та управлінський колапс внаслідок взаємного блокування діяльності різних гілок влади. І тому серйозні аргументом на користь цієї форми правління є не тільки міркування соціальної справедливості, але й посилання на більшу прагматичну ефективність парламентської форми правління у порівнянні з президентською («вона сильніша за президентську і передбачає обрання керівника держави всім народом на виборах). Цікаві факти на користь цієї форми наводив російський політолог Г. Голосов у своєму інтерв'ю відомому російському виданню «Слон. Ru» буквально напередодні російської агресії.

    Він вважав, що після досвіду з президентством Януковича Україні було б доцільно перейти саме на парламентську форму правління саме внаслідок її більш ефективного та «мобільного» характеру. Не будемо наводити всю його аргументацію, а зупинимося лише на одному з прикладів. Мова йде про реформу охорони здоров'я, яку з величезними зусиллями провів Обама та яку Клінтон так і не спромігся провести, незважаючи на два терміни своєї влади. На відміну від американської системи у країнах Європи подібні реформи походять легко, тому що «всі політичні сили узгоджують позиції, а парламентська система створює для такого узгодження кращі умови, ніж президентська». Як бачимо, аргумент достатньо вагомий та повністю збігається з аргументацією Юлії Тимошенко.

    Такими були основні меседжі лідера «Батьківщини», які, на мою думку, були програмними, чіткими та сильними в концептуальному плані. Точним є висхідний посил, згідно якому перезавантаження влади повинно йти параллельно з перезаснуванням держави, що й входить в поняття «новий суспільний договір», на який існує величезний соціальний запит. За умов системної катастрофи, яка насувається на Україну, такий проект стає фактично імперативом її виживання та збереження.

    І наостанок  хочу акцентувати один момент. На сьогодні особистий рейтінг Ю. Тимошенко є незаперечно високим, а шанси стати наступним президентом України як ніколи великі. І той факт, що вона виступає за парламентську форму правління, за обмеження владних повноважень президента та його перетворення у суто номінальну фігуру, говорить за те, що її проект нового суспільного договору та змін до Конституції продиктований саме турботою про національні інтереси, а не владними амбіціями.    

Олексій Шевченко

На повестке дня стоит вопрос о дальнейшем распаде московской империи. Говорят, царь сейчас ненастоящий, был бы другой царь, все было бы по другому, имперскость это плохо, нужна федерализация. Все плохо, свободы нет, агрессия против соседей, рубль обесценивается. При этом традиционно обвиняют «власть», систему. Пишут, что «власть» «антирусская», что это существо (власть) коварно мечтает извести народ-богоносец и прочую ахинею.

На самом деле источник 500-летнего «собирания земель», «борьбы с загнивающим Западом» и построения светоносной империи кроется именно в «русской» идентичности. А все последующие проекты и строительства империй это лишь производные.

В самом деле, что означает прилагательное — «русский» и что значит «русская» идентичность?

Чтобы понять страну и народ нужно посмотреть на их прошлое. В случае с русскими история их формирования отчетливо показывает и объясняет все особенности русского характера и поведения.

Разберемся, что же вообще такое «русский».

Дело в том , что собственно название «русский» придумано в 18 веке и дано народу сверху. Самоназвание народа, населявшего московское государство, было «православный». Финно-угорские племена — зыряне, мещера, мурома и многие другие объединились в проект Третьего Рима — глобальный проект построения царства истины на земле — православного царства. Византийская империя и Константинополь (Царьград — второй Рим) пала. На тот момент Московское княжество оказалось единственным независимым православным государством на Земле.

Падение Византии и мощное апокалиптическое потрясение в связи с этим создали условия для пассионарного скачка. На мордовских болотах — окраине Орды, зародилась идея о Москве — Третьем Риме.

Прежняя столица — Сарай слабел и стало возможным создание нового центра. Славянизированные племена — мещера, мурома, зыряне... стали объединяться в одно государство — государство православных, проникающей идеей которого стало построение единственно верного и правильного государства посреди неверного, погибшего и загнивающего мира.

Истина только у нас.Отсюда берет исток Россия, на этом зиждется ее основание. Поэтому православный, а затем «русский» это не национальность, а свойство, прилагательное. Человек проекта Москва — третий Рим.

Вся 500-летняя история московии-российской империи-ссср-российской федерации это пережевывание мифа о построении третьего Рима.

«Русский» не нация, а свойство. Совсем неудивительно и логично звучит «многонациональный русский народ». Как неудивительно звучит «многонациональный советский народ» или «многонациональный православный народ». Или «русскоязычное население».

«Русские» в основной массе это финно-угорские народы, утратившие свою идентичность.

Коллективное бессознательное «русского» народа обслуживает миссию — построение православного (или ребрендингов — коммунистического, русского) царства на земле. Несение истины всем народам и это царство должно стать всемирным.

В успешной глобальной идее крылся успех новой теократической империи. Намек на то, что Новгород ведет переговоры с Католическим (неверным) Западом сразу привело к ярости Москвы, как бы речь шла об измене Идее. И Москва жесточайше расправилась с Новгородцами.

Система управления, аппарат, государство, все выстраивалось для обслуживания проекта.

Русский народ (носитель особой миссии — богоносец) призван не жить и обустраивать территорию, а нести проект, расширяться, охватывать другие народы, приводить их к истине (изначально православие). В идеале весь мир должен стать «русским».

Поэтому русские не научились строить дороги и автомобили, но научились строить космические корабли.

Те немцы, что придумывали в 18-19 веке «историю России», совершенно не понимали смысла этого народа и его миссии, его проектность.

Они рассматривали историю в рамках современных им концепций о национальных государствах. Поэтому ученые немцы вывели российскую историю как историю европейского народа. Для этого они пришили белыми нитками историю Московии к истории Руси, другой альтернативы у них не было. Заодно они выставили нахождение Московии в составе Орды, как «противостояние», иго. Этим они прибавили трещин к проекту Третьего Рима.

Переименование православных в русских лишило проект мирового универсума. Глобальная миссия выродилась в империализм 18-19 веков.

Но русская экзистенция никуда не делась. В 20 веке «русские» нашли новую идею — коммунизм, как симулякр идеи построения царства истины на земле с центром в Москве.

Народ вновь переименован, теперь в советский (не этнос), что тоже логично — прилагательное в прилагательное — свойство в свойство.

В последнем пассионарном рывке русские все так же поворачивали реки, строили коммунизм во всем мире, летали в космос — но не могли построить дороги.

Народ создан для глобального проекта, он может двигаться, нести, но не жить.

«Русские» способны на громадные проекты и рывки. Они не могут просто жить, тогда они разлагаются. Народ теряет экзистенциальный смысл бытия и распадается. Достоевщина метания, мучения на ровном месте — очень «русское» явление.

Причем другие народы, проникшись идеей проекта, перенимали это бессознательное, сами становились «русскими».

Абсолютно неудивительно отсюда — «русский» немец, «русский» татарин, «русский» еврей. (Православный немец, православный еврей, советский немец, советский татарин, российский еврей). «Русский» — носитель миссии, а не нация («Русский мир»).

Гоголь хорошо почувствовал суть русского духа. «Куда несешься ты» — пишет он со страхом.

«„Русскому“ нужен тот, кто умеет говорить вперед.»
Вот именно... «Русские» поворачивали реки, строили каналы в Каракумах, полетели в космос... Здесь они реализовывали свои смыслы и поэтому все получалось.

«Русским» нужны хотя бы симулякры смыслов, — ВЕЛИЧИЕ, борьба с Америкой (как олицетворением «неверного» Запада), враги внешние, внутренние. Все кто не «за» — враги (кто не с нами, тот против нас — логично для теократического проекта) — «русское» манихейство.

Большевизм — типичное проявление «русской» матрицы.

Империя, как сакральное воплощение проекта.

Люди собрались в «русских» для проекта Третий Рим. Среди враждебного окружения и с внутренними врагами. Такова ментальность «русских».

Русский — синоним «советского», «имперского».

Неимперские — другие «русские» — это оксюморон.

Это проявляется абсолютно во всем: «наш человек» и «тупые пендосы», «рунет» и «буржунет»... «русские» во всем ощущают себя правоверными среди неверного мира.

А если нет проекта, то это собрание не имеет смысла.

Жизнь не имеет смысла, метания, достоевщина.

90-е годы были для «русских» временем упадка, мучительных поисков «национальной идеи». Нового глобального проекта, без которого «русский» разлагается и умирает.

Так родился новый проект «русский мир». Напрасно многие думают, что это пропаганда, что «русские прозреют». Наоборот, «русские» как раз таки прозрели и они сами об этом твердят два года: «русская весна, мы возрождаемся, мы проснулись, мы встаем с колен» и т.п.

ЛЮБОЙ царь Московии будет действовать как Путин, он будет вынужден действовать так, если хочет сохранить Россию и «русскую» идентичность.

Коллективное бессознательное генерирует паттерны мышления и поведения.

Для русских это любой ценой сохранить и умножить свою сакральную империю, «священную нашу державу».

Паттерны поведения неизменны на протяжении 500 лет. Они всегда работают на гомеостаз .

Но это их последняя весна.

Проект «русской весны» придал тонущему кораблю критический крен и никакими силами уже невозможно спасти (зачем?) «русский» народ и Россию.

«Русские» сами становятся симулякром.

Шанса на переформатирование народа нет. Даже радикальными способами — через катастрофу, «русскость» невозможно излечить, от нее можно только отказаться. Потому что Россия обречена. Все имперские этносы уходят из истории вместе с империями.

С падением Римской империи ушли из истории римляне, распавшись на итальянцев, испанцев, французов... с падением Византийской империи ушли из истории ромеи, с падением Османской империи ушли османы, так и с падением Московской Третье-Римской империи уйдут из истории «русские», и это не страшно, это позитив. Важно понимать, что без этого гидра московского империализма при любых царях и реформах снова возродится со всеми уже много раз изученными последствиями.

Корни гидры не в мифических плохих системах и плохих царях, а в самой «русской» идентичности.

Только с распадом «русского» проекта закончатся войны и московский империализм. Разморозится формирование наций, процесс, замороженный с 15 века и образуются новые народы и страны. И уже скоро мы станем свидетелями этого процесса.

Андрей Амальрик

Прочитав плаксиві дописи представників чинної влади, які лиють крокодилячі сльози за нацгвардійцями, загиблими рік тому під стінами Верховної Ради. Як же нещиро і цинічно це все виглядає. Особливо слова Ірини Геращенко про «тих, хто підбурював, накручував, кликушествував, закликав до агресії, біснувався як під стінами ВР, так і в сесійній залі», а також те, що вона «вибачилася від імені влади, що не вберегли хлопців…»

Нещодавно зоологи із США зафільмували сльози у крокодилів. Так, крокодили дійсно плачуть! Але не від жалю. Вони плачуть тільки під час пожирання своїх жертв.

Так і з убивством чотирьох нацгвардійців під Радою. Хіба не влада зробила все, щоб підбурити суспільство? Щоби хлопці, які приїхали з передової прийшли під стіни парламенту вимагати пояснення, чому влада хоче амністувати тих, хто щодня вбиває нас на фронті? А хто, як не влада спровокувала людей вже під час самого мітингу? Вся країна бачила кадри, коли нелюстрований заступник Авакова генерал Паскал особисто давав вказівки нацгвардійцям кидати в активістів димові шашки й інші предмети.

Оперативники МВС від самого ранку з усіх можливих ракурсів знімали ймовірних виконавців. І навіть не здійснили спроби вчинити дії, щоб уникнути кровопролиття. Що це, кричуща некомпетентність чи може такий план, сценарій? Це що, готувався ролик для обвинувачення «Свободи»?

Дуже цікаво, чому керівництво МВС у розпал спровокованого ними ж протистояння, за кілька хвилин до вибуху відвело колишніх «беркутівців» за ріг будинку, а в передні лави кинули недосвідчених нацгвардійців? І чому, коли ще не розвіявся дим від вибуху, Аваков та Яценюк вже призначили винних і виголосили на всю країну заготовлений вирок? Чому з затриманих питали не так про їхні дії, як вибивали зізнання в причетності до «Свободи» і свідчення про те, що начебто керівництво «Свободи» їм мало не особисто в руки вкладало гранату?

Все це викликає запитання, чому Паскал, Аваков і Яценюк досі не дають свідчення в якості підозрюваних і не сидять на лаві підсудних? Пройшов рік і на ці питання досі немає жодної відповіді.

Рік тому ми ще вірили, що «нова поліція» нас оберігає, що поліція пройшла переатестацію і в райвідділках відтепер сидять лише професіонали, які дійсно захищають громадян. Але вже цього року ми бачимо, що в МВС залишилися все ті самі кадри, що й при Захарченку, що «переатестація» – це бутафорія, а патрульна поліція – лише гарна вивіска. Вбивство мєнтами Олександра Цукермана в Кривому Озері, імпотентність поліції проти мажорів у Миколаєві, чи свавілля поліції, яка побила батьків дітей в Дніпрі… Хіба хтось тепер сумнівається, що події під Верховною Радою 31 серпня 2015 року не є провокацією влади? Не є спецоперацією «орлів Авакова» задля дискредитації протестів як таких?

Я підтримую слова Ірини Геращенко, що повинна бути не лише «кримінальна, а й політична та моральна відповідальність «тих, хто підбурював, накручував, кликушествував, закликав до агресії, біснувався». І відповідати мають ті, хто продовжує біснуватися, підбурювати, накручувати українців – це чинна влада на чолі з виконавцями тієї провокації з МВС…

А «крокодилячими слізьми» вже нікого не купиш,.. особливо після того, як людство з'ясувало, що плачуть крокодили тільки під час поїдання своїх жертв.

oleksandr.aronets

Олександр Аронець