1. Большинства у фракции Приматов, даже при поддержке коммуняки продажных мажоритарщиков, НЕТ. Ни шаткого, как пытаются приукрасить некоторые «политологи», ни валкого. НИКАКОГО.

2. Факты, подтверждающие их ПРеступления, опубликование их криминальных «досье», фотографии и видео, на которых запечатлены их фортепианные «голосования», избиения оппозиционных депутатов, их НЕ волнуют и НЕ пугают.

3. Единственные политики,которых они по-настоящему боятся – это Тимошенко и  Луценко. Причём, боятся до полного затмения остатков разума. И неправильно считать, что их боится только зек – криминальная группировка в Гадючнике, намертво спрессованная коммунистами, также хорошо знает, что их ждёт в случае освобождения настоящих оппозиционеров.

4. Любые попытки ОО,освободить Тимошенко и Луценко легитимными способами, ОЧЕВИДНО, обречены на провал (о чём уже 4 года пишут многие люди в Интернете), а другие способы ПОКА не доступны.

5. Практически каждый нормальный и адекватный человек в Украине ОТДЕЛЬНО испытывает к разнузданной от полной безнаказанности банде, НЕНАВИСТЬ, но ВООБЩЕ народ в революционную критическую массу складываться НЕ желает.

6. Закон, Конституция и ПРеступная группировка - НЕСОВМЕСТИМЫ.

7. Большего зла сегодня для страны, чем доморощенные местечковые «политологи», журнаШлюхи, опросники,искажающие реальность, делающие тупые выводы вследствие необразованности, узколобия и продажности, НЕТ. Они провоцируют в людях ненависть, национальную рознь, равнодушие и недоверие к существующей оппозиции.

А теперь, по порядку. Ядумаю, никому не нужно объяснять, что замена отсутствующего большинства поддельными карточками, голосованием за соседа, фальсификацией результатов голосов некоторых оппозиционеров, это преступление. Также все прекрасно понимают, что регионалы уже давно идут ва-банк, им НЕКУДА отступать, правда,впереди их тоже ожидают НЕ райские кущи.Но каждый из них уже давно лишён возможности загадывать свою судьбу не только вперёд, но и на ближайший вечер.Они давно уже рабы на галерах, прикованные цепями своего криминала, неправедно нажитыми деньгами, пухлыми досье, надёжно спрятанными в архивах (до поры до времени).

Да-да, холёные и разъевшиеся рыги и рыгушки, упакованные в немыслимые по стоимости костюмы, с часами стоимостью в бюджет страны, лоснящиеся от икры и рябчиков – это самые последние рабы. Верхушка, которая ими управляет, их даже быдлом не считает, их выставляют на посмешище, ими затыкают все дыры, их подставляют и делают крайними во всех ПРеступлениях власти – они молчат и только облизывают пересохшие от страха губы.

И, поверьте, не деньги, и не «идея» ими руководят, а жуткий ужас,потому что набирали их в список по уровню и количеству преступлений в прошлом.Чем больше «дел» висит на депутате от ПРиаматов, тем выше его место в списке.Именно поэтому им всё равно, что их обвиняют в фальсификациях, поддельном и нелегитимном голосовании – они-то точно знают, какая это ерунда по сравнению с теми преступлениями, которые на них«висят», и за которые они обязательно будут отвечать, когда Луценко и Тимошенко окажутся на свободе.

Дурочка бондаренко, попавшаяся вчера на смске, и от природной глупости не только признавшаяся в этом,но и «пожалевшая» тех, кто не знал, что это «обычная практика» рыгов - последняя рабыня. Сегодня её личный кукловод ефремов опроверг слова дурочки – он НИКОГДА не давал никому никаких указаний, не посылал и не получал смс. Это и есть их место в банде – «ваш номер восемь,когда нужно будет, спросим».
И именно поэтому они будут зубами грызть всех нас и наших детей, давить нас своими шикарными автомобилями, травить, убивать и уничтожать физически за право сидеть в своих креслах. Их душат страх перед ответственностью и ненависть к нам, мешающим им скрывать свои ПРеступления.

Интернет не даёт им скрываться и скрывать. Да, мы можем пока очень мало – просто держать их под стеклом, выявляя каждый их шаг, каждую ложь, сопровождающую их жизнь. Они не должны успевать отгавкиваться и оправдываться, они должны жить в состоянии постоянной слежки за каждым их шагом.

Оппозиция бессильна, и ни потому, что НЕ хочет с ними бороться, не потому, что хочет, чтобы Юля и Юра сидели как можно дольше, а потому что против лома есть только одно действенное средство – ещё больший лом, а для этого им не хватает голосов в Гадючнике, и нашей поддержки. Что дала разбитая голова Дония, переломанные рёбра, что изменили сегодня Геращенко, Матиос и драка Кириленко? НИЧЕГО!!! Исключительно новый повод для издевательства и унижения рыгами, пищу для оскорблений троллями.

Ситуация в нашей стране не имеет прецедентов. Ни по каким параметрам. Ни по захвату власти беспредельщиками-бандитами, ни по реакции народа. Перед тем как ругать оппозицию, я бы посоветовала каждому отключить на 10 минут Интернет, и хорошо подумать – почему Я не выхожу на улицы.Ответы типа – нет идеи, нет лидеров, нет плана, не сказали, куда и когда идти,появится лидер пойду – НЕ ЗАСЧИТЫВАЮТСЯ, так как это демагогия и ложь.

Мы все хотим одного – проснуться утром, и узнать, что в худшем случае, ПРиматы исчезли, как страшный сон, а в лучшем – сидят под номерами по камерам. Но так не бывает, и так не будет.

Тем, кто ждут нового и подходящего им лидера, хочу напомнить несколько истин.

1. Вы можете его не дождаться. Жизнь коротка, а лидеры часто не рождаются.

2. Тот лидер, который подходит вам лично, может вполне не устроить большую часть народа. 

2. Всё это МОЖЕТ БЫТЬ КОГДА-НИБУДЬ, а пропадаем мы все вместе СЕГОДНЯ.

Тем, кто не покладая рук, в смысле, не отнимая их от клавиатуры, ругает, на чём свет стоит, оппозицию и всех не согласных с их мнением называет «народом», тоже могу кое-что напомнить.Сравните свои слова с «высказываниями» лещенка, мустафы в наём, ефремова,чечетова – вы удивитесь, насколько они совпадают.

Странно, не находите?

Вся политика ПРиматов– ложь и перекручивание фактов, физическое насилие и запугивание, откровенные и вызывающе циничные фальсификации. Я специально не привожу последние высказывания Пальца чечетова, герман,ефремова – вы их все читали. Если их перечислять и цитировать, боюсь, что не хватит в аптеках корвалола. Упоминаю я об этом только с одной целью, они кормят нас небольшими порциями яда, дискредитируя оппозицию, и даже те, кто их ненавидит,начинают понемногу повторять их ложь. Примером может служить их попытка организовать новый секс скандал – а уже многие подхватили и, трясясь от предвкушения, полощут имена совершенно невинных людей. У многих на сайтах уже от счастья и возможности кого-то уничтожить слюни текут.

Задумайтесь об этом.

Акция гражданского неповиновения, объявленная Юлией Владимировной, трактуется всеми без исключения политиками, журналистами (и журноШлюхами), политологами и социологами, в том числе и доморощенными,местечковыми, блогерами, обычными людьмии посетителями сайтов. И все они трактуют её на свой лад, каждое мнение имеет право на жизнь. С одним из них, я никогда не соглашусь – что Тимошенко это сделала,чтобы подстегнуть оппозицию. Это ниже её достоинства, ума и политического уровня. И Тимошенко, лучше, чем кто-либо другой знает, что такое ответственность за жизни людей. Вне сомнения, Юля и Юра должны быть на свободе, и как можн оскорее. А как их вырвать из жадных зубов зека, решать нам и оппозиции. Но только вместе.

Я НЕ политик, НЕ принадлежу ни к каким партиям, и принадлежать к ним, не собираюсь (не был, не состоял, не участвовал). И всё, что я пишу – это моё личное мнение. Но поведение многих блогеров наводит на очень плохие мысли.Ведь сегодня стать против оппозиции означает только одно – вы на сторонеПРиматов, так как на сегодня остались только два цвета, чёрный и белый, две стороны – жизнь и ад, два понятия – свой и чужой.

Это потом, в другой жизни, без банды оккупантов, мы можем опять начинать делиться по взглядам на жизнь, литературу, языки и национальности.Это уже ПОСЛЕ можно будет выбирать себе нового лидера, или оставаться приверженцем старого. Это всё будет потом.

Катерина Маслова

https://www.facebook.com/katerina.maslova.3

Автор не відомий.  http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/26/56636/ З метою привернути на свій бік потенційних класових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Напочатку 1920-х рр. більшовик єврейського походження І. Брагін висловлював думку, що катастрофічне економічне становище,в якому опинилося єврейське населення у СРСР, було спричинене громадянською війною та погромами, а також, головно, знищенням традиційної соціально-економічної бази. З огляду на їхнє соціальне походження дрібних торгівців і ремісників, євреїв зараховували до категорії "ворогів народу" і позбавляли прав. Запровадження нової економічної політики в 1920-ті рр. сприяло певному поліпшенню умов життя і, зокрема, широкому процесові пристосування до іншої культури.

За даними перепису 1926 р., в УРСР мешкали 1 574 428 євреїв (5,4% загального населення), а в Криму - 45 922. У 1937 р. ці цифри складали відповідно 1 470 484 (5,2% загального населення УРСР) і 60 857 (5,8% населення Криму). За 10 років єврейське населення УРСР зменшилося на 104 тис.осіб, або на 6,6% (для порівняння, українське населення за ці роки зменшилось на 4,3%). Таке зменшення чисельності пояснювали голодом, який на початку 1930-х рр. спустошив українське село, а отже й єврейські містечка, а також значним виїздом євреїв до міст і великих промислових центрів, де вони швидко припиняли вживати їдиш, хоча він вважався рідною мовою для близько 40% міського єврейського населення, 36% у Криму і набагато більшої кількості в західному регіоні: 81% - у Кам'янець-Подільському районі, 73% - у Вінницькій області, 71% - у Житомирі. Попри цей усе ще високий відсоток на 1939 р., традиційна єврейська культура швидко зникала. З виїздом молоді до міст рвався зв'язок між поколіннями. Зокрема, на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 р. єврейський літератор Іцик Фефер дякував радянській владі за те, що вона вивела євреїв з їхніх "далеких кутків" і "вогнем" знищила смугу осілості.

Ці слова дають змогу зрозуміти активне сприйняття значною частиною євреїв радянської "революції". В обмін на відступництво й відмову від своєї віри євреям обіцяли рівність, про яку вони мріяли століттями. Виїзд за кордон, якщо він іще був можливий, уже ніяк не виправдовував себе. Значні рішення перших років утвердження радянського ладу наводили на думку, що євреї знайшли, нарешті, батьківщину в СРСР і, зокрема, в Радянській Україні. З метою привернути на свій бік потенційнихкласових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. Вживали заходів,  щоби перетворити єврейське населення на робітників і селян. Ця політика ґрунтувалася на мрії сіоністів про повернення до землі, а також, до певної міри, на переселенні за імператора Миколи І єврейських сімей на хутори. У 1924 р. було створено Комітет із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. КОМЗЕТ) і Товариство із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. ОЗЕТ), які мали забезпечити влаштування частини єврейського населення на селі у взаємодії з американською організацією "Джойнт".

Основні єврейські господарства постали в Україні й Криму. Сільське населення України неприязно поставилося до поселення "чужинців, які займали землі, що їм не належать". До певної міри таку думку поділяла Рада народних комісарів України, вважаючи, що з огляду на нестачу землі в Україні доцільно було б надавати українським євреям наділи на Кавказі, в Криму і навіть на Далекому Сході, в Біробіджані.

Наприкінці 1920-х рр. в сільському господарстві були зайняті 100 тис. українських євреїв. Прискорення процесу колективізації сільських господарств і жорстоке вилучення продовольчих продуктів призвели до нищівного голоду, який торкнувся всієї України. Невдовзі єврейські сільськогосподарські поселення було ліквідовано. У 1938 р. "Джойнт" припинив надавати фінансову й матеріальну допомогу. Життя євреїв у 1920-1930-ті рр., зокрема, громадське життя й культуру, характеризує перехід від надії, що живилася радянською утопією, до розчарування, а далі й до відчаю. Після революції й громадянської війни Ленін і більшовицька комуністична партія відкинули на певний час гасла із закликами до боротьби з буржуазним націоналізмом.

У партії було створено єврейські секції - "євсекції". Паралельно з цим Народний комісаріат у справах національностей, очолюваний Сталіним, створив Центральний комісаріат у єврейських національних справах -"Євком". На загальнодержавному рівні перевагу надавали федералізації, а не централізації. Політика "коренізації" мала на меті сприяти перетворенню республік на суб'єктів національного й комуністичного характеру. Залучення до керівних органів місцевих кадрів, які добре знали мову і звичаї населення, сприяло масовому напливу євреїв у державні органи. Після звільнення чиновників, що прихильно ставилися до царського режиму, або після їхнього зникнення у вирі революції багато посад часто обіймали євреї, ультурний рівень яких, у цілому, був вищий, ніж у решти радянського народу. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах України становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Поділ території республік на національні автономні округи й національні області забезпечив широкомасштабний розвиток культури на мові їдиш, яка дістала статус офіційної в Білорусії і в Україні. В окремих єврейських районах, як-от Києві, Одесі, Харкові,Бердичеві, ця мова використовувалася в судах (46% у 1931 р.) і правоохоронних органах. Освіта переживала небачений підйом. На території України й Білорусії у 1924 р. близько 400 державних шкіл вели навчання на їдиші для 50 тис. учнів. У 1931 р. таких шкіл буловже 110, і їх відвідували близько 130 тис. учнів, а їхні батьки мали змогу читати цією мовою газети й журнали, яких виходило 50 назв на початку 1920-х рр. і 668 назв у 1932 р. Існували також понад два десятки національних театрів і концертних залів. 1920-1930-ті рр. стали також золотим віком літератури на їдиші в СРСР.

У політичному контексті СРСР розвиток єврейської культури ніс у собі цілу низку парадоксів, які можна було розв'язати тільки силою. Перший із них стосувався місця євреїв у громадському житті України. Єврейські кадри підвищували на посадах за рахунок представників інших національностей. Посилення влади Сталіна в 1930-ті рр. поклало край "буржуазно-націоналістичному" процесові "коренізації". Ліквідація євсекцій стала кроком на шляху заборони єврейських партій, створених до або після революції, за винятком Робітничої комуністичної партії "Поалей Ціон" і легального крила організації "Гехалуц" ("Піонер"), яка займалася навчанням осіб, що мали виїхати до Палестини. Інший парадокс стосувався штучного поділу між культурою й релігією. Загальна боротьба з релігією була невіддільна від боротьби з єврейською культурою, коріння якої йшло від Тори і Священних книг. Звідси "цілком логічне" закриття синагог (у Вінниці з її 22 тисячами євреїв у 1930 р. залишилося тільки дві молельні) та їхнє перетворення на клуби чи спортзали, а це провіщало розпад єврейства. У 1931 р. в Україні налічувалося 95 тис.учнів у єврейських школах, а в 1933 р. їх було вже на 20 тис. менше. У 1938 р. перший секретар КП України Микита Хрущов виступив проти існування єврейських шкіл. Згідно з секретними угодами німецько-радянського пакту 1939 р., слідом за вторгненням німецьких військ у Польщу СРСР анексував східну частину Польщі - Білорусію, Західну Україну й велику частину Галичини. У червні 1940 р. СРСР захопив Північну Буковину, райони Хотина, Ізмаїла й Аккермана. За деякими оцінками, напередодні вторгнення Німеччини на радянськутериторію в червні 1941 р. єврейське населення в Україні, яке становило значну частку європейського єврейства, сягало 2 млн. 500 тис.осіб. Загалом у СРСР мешкали близько 5 млн. євреїв. У період з 1917 по 1940 р. життя євреїв колишніх Російської й Австро-Угорської імперій розвивалося неоднаково. Євреї Польщі,Румунії й Чехословаччини зберегли традиції й звички, від яких їхні радянські брати по релігії були "звільнені" в ім'я великого політичного ідеалу. З'єднання різних частин тіла єврейського народу не відбулося. Радянська влада швидко вживала адміністративних заходів для закриття об'єктів культу і культурних організацій, наштовхуючись при цьому на опір релігійних єврейських кіл. У 1939-1941 рр. близько 300 тис. євреїв залишили західні райони Польщі, анексовані Німеччиною, прагнучи знайти притулоку СРСР. Дехто з них намагалися влаштувати собі якесь житло влісах, але радянські прикордонники видворяли їх "до Німеччини". Декому, однак, пощастило залишитися. Тих, хто спромігся в'їхати в СРСР, розподіляли за віком і за можливою політичною діяльністю. Згідно з директивою, яка стосувалася усіх біженців, тих, хто був запідозрений у політичній діяльності, тисячами відправляли до в'язниць або трудових таборів. У такий спосіб вони змогли уникнути долі близько 2,5 млн євреїв, знищених нацистами на радянській території.

Все рады?????

Президент России  Дмитрий Медведев предложил нынешнему премьер-министру 

Владимиру Путину баллотироваться в Президенты и заявил, что сам пойдет работать в правительство.

 С учетом предложения возглавить список партии, заняться партийной работой и при удачном выступлении на выборах, моей готовности заняться практической работой в правительстве я считаю, что было бы правильным, чтобы съезд поддержал кандидатуру председателя партии Владимира Путина на должность президента страны, - сказал он, выступая на съезде «Единой России». . Участники съезда овацией встретили предложение. - Эти аплодисменты дают мне право не объяснять, каким опытом и авторитетом обладает Владимир Владимирович Путин. Меня все время спрашивали: когда вы определитесь, с чем выйдете к людям, а иногда и меня, и Владимира Владимировича спрашивали: а вы не разругались друг с другом? Я хочу полностью подтвердить то, что только что было сказано: то, что мы предлагаем съезду - это глубоко продуманное решение, и даже больше - мы действительно обсуждали этот вариант развития событий еще в тот период, когда сформировался наш товарищеский союз, - сообщил он. По его словам, прошедшие годы доказали правильность выбранной стратегии. Также Дмитрий Медведев принял предложение возглавить список «Единой России» на выборах в Госдуму. - Это, безусловно, ответственное и очень серьезное предложение. Я принимаю его, - сказал он. Дмитрий Медведев принял предложение возглавить список «Единой России» на выборах в Госдуму.

Мнение: всё плохо, но мы за Путина

Геноцид проти українського народу, організований російськими більшовиками в 30-х роках ХХ століття, є не лише національною трагедією, а й нашою ганьбою. І ганьба ця не тільки в дебільній усмішці телеведучого ще в донедавна типових підводках до сюжетів на кшталт «А Віктор Ющенко сьогодні знову займався Голодомором», і навіть не в тому, що українці досі вперто заперечують власний геноцид. За дослідженням соціологічної групи «Рейтинг», у квітні 2011 року лише 58% наших співвітчизників погодилися з твердженням, що Голодомор був геноцидом українського народу. Мовляв, якщо не було в рішенні ЦК ВКП (б) написано «винищити українців», отже, не було геноциду. Наша ганьба почалася тоді, коли ми вимирали цілими сім’ями, родинами, селами, але не спромоглися на масовий опір окупантам. ТРАГЕДІЯ І ГАНЬБА Сьогодні хотілося б прочитати в радянських джерелах про «звірства петлюрівських недобитків» щодо представників радянської влади, про те, що в селі N на Полтавщині (Київщині, Черкащині, Харківщині…) розіп’яли між двома березами комуніста Л. чи комсомольця В., який здійснював «хлібозаготівлі», а в іншому «куркульські підголоски» закатували секретаря парторганізації – нагодували його землею, а голову колгоспу взяли на вила, а ще десь безвісти зник «буксир» К. Бо тільки «звірства» і «катування», сокири, коси й вила могли бути єдиною відповіддю українців на штучний мор, смерті немовлят, божевілля матерів. На жаль, сьогодні ми читаємо лише про жертви у кілька мільйонів і про позитивну динаміку експорту зерна з України в голодні 1930-ті… Звісно, можна сказати, що перед тим селянські повстання в Україні вирували до 1930-х, що люди просто знесилилися, втомилися воювати і найбільш активні загинули… Що Голодомор був відповіддю на існування селянських повстанських республік, які наводили жах на радянську владу. Однак навіть у цих умовах можна було би сподіватися бодай на спробу спротиву. Наша ганьба тривала й після Голодомору. За майже 80 років з часу масового винищення українці жодного разу реально не притягли до відповідальності його організаторів і виконавців. Не рахуючи хіба що одного невдалого теракту проти радянського консула у Львові. Тоді бойовик ОУН Микола Лемик розстріляв працівника консульства, помилково прийнявши його за консула. Пізніше він загине від руки гітлерівського окупанта, а відкритого ним рахунку помсти ніхто не продовжить. Що казати про український рахунок, якщо наші виборці, родичі яких мерли під час Голодомору, сьогодні садять під купол Верховної Ради комуністів, що пишаються «славетною історією» своєї партії. Якщо парламент держави ухвалює рішення про вивішування поряд із державним прапором на офіційних установах червоної ганчірки, під якою здійснювалося масове людиновбивство в Україні, й реакцією є лише мляві заяви «опозиції», складені так, щоби «нікого не образити». Якщо глава держави й очільник законодавчого органу на кожному кроці заперечують характер Голодомору як геноциду, хоча це заборонено законом.   БЕЗ СТРОКУ ДАВНОСТІ Неприродність і неадекватність реакції українців на наймасштабнішу світову національну трагедію ХХ століття – Голодомор – не має аналогів у новітній історії. Безпрецедентну діяльність з помсти винуватцям Голокосту розгорнули єврейські націоналісти. Опис лише в загальних рисах єврейської світової кампанії щодо притягнення до відповідальності військових злочинців, винних у його організації, може бути предметом кількох дисертацій. Спектр цих дій дуже ши­рокий – від формування міжнародно-правової бази переслідування причетних до геноциду євреїв у роки війни до індивідуального терору і викрадень винуватців (приклад – відоме викрадення Ейхмана в Аргентині 1960 року). Масова загибель вірменів унаслідок дій Турецької держави у 1915-му також не підпадає під ООНівське визначення геноциду. Немає жодного документа, який би містив пряму вказівку винищувати вірменів. Разом із тим це не заважає їм майже 100 останніх років мститися за геноцид. У 1919 році вірменська політсила «Дашнакцутюн» ухвалила рішення про здійснення актів помсти турецьким діячам із партії младотурків «Єдність і прогрес», винним у геноциді 1915-го, та діячам Азербайджанської Республіки, причетним до різанини в 1918-му. План було втілено у відомій терористичній операції дашнаків «Немезис». Було визначено 41 головного винуватця трагедії і виголошено низку смертних вироків. Новий виток помсти за геноцид пов’язаний із діяльністю кількох діаспорних вірменських терористичних організацій у 70–80-х роках минулого століття. Зокрема, тільки на рахунку Вірменської секретної армії понад 80 терактів, майже півсотні загиблих і три сотні поранених. 7 серпня 1982-го вона вчинила чи не найгучніший теракт у своїй історії – напад на аеропорт «Есенбога», де було вбито 9 осіб, більше ніж 70 поранено. Основний мотив – вимога до Туреччини визнати і засудити геноцид вірменів, незалежність деяких територій етнічної Вірменії, за вірменським формулюванням, «окупованих Туреччиною». БАЛТІЙСЬКИЙ ШЛЯХ Якщо терор – відповідь на геноцид, яку світова спільнота засуджує, то є й цілком прийнятний у сучасному світі шлях – використання закону. І цей інструмент часто не менш дієвий. Приміром, правові форми покарання винних у такому злочині досить добре апробовані нашими балтійськими сусідами. Кримінальний кодекс Латвійської Республіки містить ст. 71, що визначає відповідальність за геноцид у формі довічного ув’язнення або позбавлення волі від 3 до 20 років. І згадана норма діє, винні піддаються кримінальному переслідуванню. При цьому депортація 10 тис. латвійців у віддалені райони СРСР також визнається в цій країні геноцидом. Так, у 1995 році за участь у депортаціях був засуджений до довічного ув’язнення (пізніше помер у тюрмі) Альфонс Новікс, колишній нарком НКВС Латвії, що стало початком нових арештів і переслідування винних у геноциді латиського народу – на сьогодні понад десяток його учасників з-поміж колишніх радянських чекістів отримали судові вироки або не дожили до суду, перебуваючи під арештом. Диспозиція ст. 61.1 Кримінального кодексу Естонії визначає «злочини проти людяності», поміж яких є геноцид, як умисні дії, метою котрих є повне або часткове знищення національної, етнічної, расової, релігійної, такої, що чинить опір окупаційному режиму, або іншої соціальної групи, вбивство члена цієї групи чи заподіяння йому тяжкого або особливо тяжкого тілесного ушкодження чи психічного розладу, його катування, насильницьке відбирання дітей, збройний напад, депортація, висилка корінного населення у разі окупації чи анексії, позбавлення або обмеження економічних, політичних і соціальних прав. Такий злочин карається довічним ув’язненням або позбавленням волі на строк від 8 до 15 років. Як наслідок – у 2003-му за цією статтею в Естонії засудили кількох колишніх працівників радянських спецслужб за участь у депортації мешканців острова Сааремаа 1949-го (операція «Прибой»). Пізніше за геноцид у формі депортацій на острові Хійумаа був переслідуваний навіть Герой Радянського Союзу Арнольд Мері. У Литві також активно судять тих, хто брав участь в таких акціях. Зокрема, у 2008-му було винесено вирок бійцям підрозділу МДБ за участь у «геноциді стосовно учасників антирадянського опору, тобто фізичній ліквідації литовських партизанів». Замість спокійного життя на пенсії вісім років тюрми. В Україні теж є всі підстави притягувати до кримінальної відповідальності за вчинення Голодомору. Відповідно до ст. 442 КК, такий злочин карається позбавленням волі від 10 до 15 років або довічним ув’язненням, а публічні заклики до геноциду – арештом на строк до 6 місяців або позбавленням волі до 5 років. Водночас, відповідно до ст. 1 Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», «Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу». Щоправда, досі в нашій державі немає практики застосування цієї норми (за винятком хіба що порушення наливайченківською СБУ кримінальної справи за фактом геноциду в 1932–1933-му, яка після приходу до влади «професорської команди» спочила в бозі). Скептиків, які скажуть, що до відповідальності притягувати нікого, бо ті організатори і виконавці Голодомору, які сьогодні живі, – літні люди, відсилаємо до балтійської практики або до процесу Івана Дем’янюка. У цих прецедентах обвинувачені також, м’яко кажучи, не юнаки… УВ’ЯЗНЕНІ «ГІПОТЕЗИ» Новим етапом «історичного переслідування» за національні трагедії є боротьба із запереченням фактів різних форм геноциду. Ухвалення відповідних законів призвело до жорсткого пресингу всіх тих, хто міг би собі дозволити навіть словом не визнати геноцид. В 11 країнах світу передбачена кримінальна відповідальність за заперечення Голокосту. Це Франція, Швейцарія, Бельгія, Польща, Словаччина тощо. Зокрема, в Австрії, Румунії, Чехії – від 6 до 10 років, у Німеччині та Ізраїлі – до 5 років позбавлення волі. Як приклад – у лютому 2007-го суд Майнхайма (Німеччина) засудив 67-річного Ернста Цюнделя. Підставою для притягнення до відповідальності стало написання останнім наукової роботи «Чи насправді померли шість мільйонів євреїв?». Передбачений судовий пресинг у цивільному законодавстві й за заперечення геноциду інших народів. Приміром, у 1995 році суд Франції оштрафував історика Бернарда Льюїса за заперечення геноциду вірменів на один франк і зобов’язав його здійснити платну публікацію цього вироку в газеті Le Mond. Окружний суд міста Вінтертур кантону Цюрих у Швейцарії 21 жовтня 2007-го визнав вин­ними у расовій дискримінації трьох турків за визначення геноциду вірменів як «міжнародної брехні». На представника Робітничої партії Туреччини Алі Мерджана було накладено штраф у розмірі 4,5 тис. швейцарських франків ($3,9 тис.), на двох інших організаторів мітингу, на якому пролунала ця заява, – у 3,6 тис. швейцарських франків. 2010 року туркеню, громадянку Франції Сірму Оран, доньку публіциста Баскіна Орана, суд Ліона оштрафував на €1,5 тис. за заперечення геноциду вірменів, що коштувало їй кар’єри – вона не змогла стати депутатом муніципалітету. У квітні 2005 року Нижня палата парламенту Бельгії (а 24 квітня – сенат) ухвалила закон про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду вірменів (ув’язнення від восьми днів до року і штраф у розмірі від €26 до €5 тис.). 12 жовтня 2006-го Національна асамблея, Нижня палата французького парламенту, схвалила законопроект, відповідно до якого заперечення геноциду вірменського народу в Османській імперії у 1915–1917 роках визнається злочином. До речі, запропонували цей документ представники Соціалістичної та Комуністичної партій (на замітку нашим «лівим»). За це передбачено кримінальну відповідальність у формі позбавлення волі на один рік і штраф до €45 тис. Для порівняння: кілька років тому у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про внесення змін до законодавства щодо запровадження кримінальної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Зайве нагадувати, що досі парламент не спромігся цей документ розглянути. Андрій Дуда http://klich.at.ua/publ/1-1-0-808

Після громадянської війни 1917 – 1922 років на теренах колишньої Російської імперії диктаторському більшовицькому режиму довелося розв’язувати проблеми територіальної цілісності як самої Росії, так і національних окраїн, що отримали статус союзних республік. Як відомо, були дві позиції щодо цього: ленінська (СРСР як сукупність союзних республік, що перебувають у федеральному зв’язку між собою і центром) і сталінська (всі національні території входять до складу радянської Росії як її автономні частини). Зрештою перемогла ленінська позиція, але й сталінська не була відкинута геть, бо, крім союзних республік, було утворено ще багато автономій (республік, областей і округів).

Таким чином з’явилася багаторівнева схема: союзний центр – союзні республіки – автономні республіки – автономні області – автономні округи, що співіснували зі «звичайними» (що не мали автономного статусу) адміністративними одиницями – областями і районами.

На відміну від союзних республік, автономії не мали права на вільний вихід зі складу Союзу РСР і на безпосереднє спілкування з союзним центром, обминаючи центр відповідної союзної республіки. Автономії утворювалися за національно-територіальною ознакою, проте були й винятки з цього правила. Деякі автономії утворили за релігійною ознакою, наприклад, Аджарію у складі Грузії – тільки тому, що в Аджарії живуть грузини-мусульмани, Нахічеванську автономію у складі Азербайджану створили тому, що вона відокремлена вірменською територією від території решти Азербайджану, хоча Нахічевань – це така ж сама етнічно азербайджанська земля, як Гянджа чи Баку.

Кримську автономну радянську соціалістичну республіку на початку 20-х років ХХ століття утворили в складі РРФСР із не дуже визначеним національним характером. Річ у тім, що єдиний етнос Криму, що міг претендувати на автономію – кримські татари – становив на той час  не більше 30% населення півострова. Тому ця автономія з одного боку вважалися спільною для всіх її жителів, а з іншого – кримські татари в усіх установах автономії мали кадрову квоту 30%. Офіційно КАРСР не називалась татарською. Але зліквідовано її було саме після 1944 року, після тотальної депортації кримськотатарського народу, хоча жертвами національної депортації були  також місцеві німці, греки, болгари і вірмени.

Джерела пострадянського відновлення кримської автономії

Наприкінці 80-х років ХХ століття почалося те, що Володимир Путін називає «найбільшою геополітичною катастрофою». Йдеться про розпад СРСР унаслідок глибокої соціально-економічної, політичної та інституційної кризи. Радянська модель позірної федерації за деспотичної влади центру працювала лише за умови існування всевладдя комуністичної партії. Вона розпадалася за виникнення найменших ознак демократії і прав людини. Почалися відцентрові процеси в союзних республіках, що в Кримській області тодішньої УРСР у середовищі місцевої партійно-радянсько-господарської номенклатури викликали страх і паніку. Вони дуже боялися втрати своїх привілеїв і можливостей. По-перше, вони були непевні, що нова влада України збереже їхні владні позиції в Криму, по-друге, вони жахалися повернення до Криму з місць депортації кримських татар, які, природно, також почнуть претендувати на владу і власність.

Ці страхи і прагнення наклалися на намагання союзного центру в особі Михайла Горбачова врятувати імперію. Як відомо, на той час, готуючи підписання республіками нового союзного договору, Горбачов почав грати на суперечках між союзними і автономними республіками, спробувавши навіть надати останнім права перших. Кримська номенклатура охоче пристала на цю гру, убезпечуючи себе від «українських націоналістів» і кримських татар. Наслідком цієї гри і стала ерзац-держава місцевої номенклатури, що називається Автономна Республіка Крим.

Жодних проблем абсолютної більшості пересічних кримчан ця псевдодержава не розв’язувала. Зате номенклатура підвищила свій статус: провінційний завідувач управління освіти став міністром, а депутат обласної ради – депутатом Верховної Ради Криму. Чудово розуміючи, що кримчани нічого від автономії не отримали, місцева верхівка веде активні пропагандистські кампанії, щоб навіяти населенню, що якби не автономія, то «бандерівці» вже давно змусили б усіх кримчан розмовляти виключно українською і співати повстанських пісень УПА.

Кримська автономія забезпечила Україні дуже неприємне вогнище сепаратизму, політичного екстремізму, етнічного і конфесійного протистояння, не кажучи вже про плацдарм для специфічної діяльності Російської Федерації всередині України. Кримський радикальний політик Анатолій Лось, соратник нещодавно депортованого до Росії першого і останнього президента Криму Юрія Мешкова, сказав про наміри московських творців кримської автономії просто: «Крим – це та мотузка, смикаючи за яку ми повернемо непокірливу кобилу Україну до російської стайні».

До речі, весь кримський сепаратизм тримається на всебічній допомозі з боку Москви, на її щедрих фінансових потоках. Досить було піти у відставку меру Москви Лужкову, що особисто опікувався Кримом, як сепаратизм на півострові дещо вщух.

Сучасна ситуація і перспективи

Після перемоги на президентських виборах 2010 року В.Ф.Януковича Партія регіонів установила жорсткий контроль над Кримом. Зокрема, два її «прокуратори» посіли ключові пости на півострові: пан Джарти очолив Раду Міністрів Криму, а пан Яцуба – міську державну адміністрацію Севастополя. Місцеві СБУ, МВС, прокуратуру також було посилено міцними донецьким кадрами. Члена Партії регіонів голову МДА Севастополя Валерія Саратова було знято з посади, напевно, також через відсутність шляхетного донецького походження. Загалом, такого суворого контролю над Кримом із боку Києва не було за всі 20 років незалежності України. До речі, найслабшим контроль був за правління Віктора Ющенка, про що кримська номенклатура вже згадує з ностальгічним сумом, бо тоді могла робити геть усе (в тому числі безперешкодно боротися проти центральної влади).

«Взявши» Крим адміністративно і політично, регіонали побачили весь той комплекс проблем і загроз, із яким треба щось робити в ім’я зміцнення власної влади. Судячи зі всього, вони відчули, що ця автономія їм заважає, не Крим, звісно, а автономний статус цієї території. І почалося обережне зондування ґрунту. Зокрема, колишній спікер Верховної Ради Криму, а нині народний депутат від Партії регіонів Василь Кисєльов публічно заявив, що «скасування кримської автономії не призведе до масових протестів місцевого населення». Справді, повернення АР Крим у статус Кримської області України могло б суттєво допомогти регіоналам у розв’язанні низки проблем.

Наприклад, у політичному поліпшенні власного іміджу як державницької сили, бо після Харківських угод 2010 року щонайменше половина громадян України вважає їх національними зрадниками і капітулянтами. Здобувши репутацію державників, регіонали різко підвищили б свої шанси зберегти владу до 2015 року і забезпечити другий президентський термін В.Ф.Януковичу. Це був би також сигнал Москві, що останнім часом розчарувала ПР, пропонуючи регіоналам роль виключно холуїв, з якими не розмовляють, а лише віддають накази. Кримська акція дала б зрозуміти Кремлю, що регіонали – це серйозні люди, що здатні жорстко керувати на своїй території, а також, що абхазького і південно-осетинського сценарію в Україні не буде.

Справді, жодна влада в Україні ще не наважувалась на радикальне розв'язання кримської проблеми, бо на таке може наважитися тільки партія, що має репутацію дуже проросійської. Партія регіонів таку репутацію поки що зберігає. Але скасування кримської автономії не може бути для іміджу ПР адекватною компенсацією за можливе втягнення України до союзної держави Росії і Білорусі, до Митного союзу чи за здачу ГТС України «Газпрому».

30.07.2011

Ігор Лосєв
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24281659.html

- Пані Ірино, Ви, без сумніву, - один із найяскравіших представників ВО «Свобода». Окремі Ваші виступи більш радикальні, ніж навіть лідера об'єднання Олега Тягнибока. Чи можна вважати Вас таким собі «злим поліцейським» у партії? -  Ні. Я в жодному випадку не погоджувалася б з якимись кліше, які люди намагаються собі створити, щоб зрозуміти найважливіше - людську природу, яка не є стримувана, не існує в жодних шорах, а живе за своїм внутрішнім велінням. Ніхто не вганятиме дубові в претензію того, що він дуже крислатий і може затінювати якесь інше дерево. Зрештою, є властивості темпераменту, характеру. В нас у партії максимальна довіра один до одного, бо ми одержимі однією ідеєю. Хоч це, може, й патетично звучить. Тому шукати злих і добрих поліцейських - це не обґрунтовано. -Тобто це радше у Вас такий темперамент, аніж роль у партії? - Боже борони. Роль можна грати в театрі й на сцені, а життя - надто серйозна річ, щоб сприймати його як роль. Не сприймаю тези Шекспіра, який казав, що кожен грає свою роль у житті, не погоджуюся зі Сковородою. Радше підтримую Горація, який казав: якщо ви будете виганяти природу через двері, вона повернеться через вікно. Тобто, якщо Ірині Фаріон хтось приписуватиме щось інше, на його погляд, бажане, він ніколи цього не досягне. - Торік в Україні прогримів скандал, пов'язаний з Вашим візитом в один із львівських дитячих садків. Не шкодуєте про цей похід? - Такий похід я зробила після того ще багато разів усюди. Просто тоді, очевидно, не було замовлення міської ради на чолі із Садовим робити з цього скандал. Я ж вважаю це не скандалом, а банальним уроком з культури мовлення. Тому що «Ваня», «Маша» - це мерзенні форми українських імен, які не мають нічого спільного з культурою мовлення. Це суржик в антропонімному просторі. Так само, як існує суржик на рівні лексики - «тіпа», «кароче», «вабще». Якщо я відразу роблю своїм студентам зауваження з того приводу, що їхнє мовлення брудне, це також, напевно, треба повісити на сайти... Якщо це настільки зачепило суспільство, отже, я все зробила так, як треба було зробити. Я влучила в ахіллесову п'яту. Влучила в те, з чим не хоче погодитися вільна людина. Нещодавно донька моєї куми народила дитинку в Іспанії. Вона хотіла назвати хлопчика Данилом, а їй сказали - ноу, ти в Іспанії, можна хіба що Даніель. Нещодавно я чула, що Франція має намір обмежити систему назовництва по французьких іменах. Те саме, здається, зробили в Литві. З цього приводу дуже вибухала польська меншина. Але нехай вона собі вибухає, є закони литовської мови. Якщо в Україні ти Іван, то там будеш, скажімо, Яунаускас (пани Фарион, однако, весьма  одобрительно в том детском саду отзывалась о родителях иностранки Пейдж, которая не предала свое родное  имя в угоду законам чужого для нее языка  - прим. ред.). - Але ж це не заважає людям у побуті називати один одного так, як вони хочуть, і звати дитину так, як це подобається батькам... - У побуті кожен називається, як хоче. Побут свідчить про одне - про загальний рівень культури родини. Вибачте, але я в побуті ніколи не чула від своєї мами, що вона кликала мого тата «Діма». Якби вона назвала його Дімою, це був би цунамі. Просто страшно собі уявити, що хтось назвав би мого покійного брата «Ігорьочек». Він був завжди Ігорком. Так само мене в родині ніхто не посмів би назвати на три букви - Іра. Ірин ніколи не називали Ірами, бо це радше усічений варіант від імені Іраїда. Тобто в цьому я бачу хіба недолугість значної частини українського суспільства, яке розминається із власною метою. - Ваша просвітницька мета в дитячому садочку зрозуміла, але, можливо, з дітьми треба дещо легше й акуратніше, ніж з політиками чи студентами... - Ні. Зі всіма треба однаково, відповідно до ситуації. Зрештою, що особливого я робила з тими дітьми?.. Просто підходила і питала: як ти називаєшся?   Якщо в нас у паспорті починають писати форму Альона, то ідентичність українця загрузла на глибочезному рівні свідомості. - Була інформація, що Вашим просвітництвом у садку зайнялося УБОЗ. Є якісь результати цього розслідування? - Уся суть навіть не в УБОЗі, а в депутатові ВРУ від БЮТ, який звернувся в управління боротьби з організованою злочинністю, щоб притягнути мене до відповідальності. Я мило поспілкувалася з представниками УБОЗу, які дуже красиво виконували свою роботу. Прочитала їм лекцію з культури мовлення в антропонімійній царині (сміється). А оскільки моя монографія присвячена саме цьому (показує свою монографію «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття (з етимологічним словником)», - прим. автора), то лекцій на цю тему можу читати дуже багато (сміється). Тут проаналізовано понад 4,5 тисячі прізвищ, а 80% основи прізвищ - це власні імена. Якщо аналізувати прізвища Підкарпатської Львівщини, то з цих 80% прізвищ в основі не лежить жодне спотворене ім'я. До прикладу, якщо ви Григорій, то не знайдете в нашому антропонімікомі прізвище Грішин, а тільки Грицьків, Гриськів тощо. Я трактую це як катастрофу на ментальному рівні. Свідомість українця настільки мутована, що наше сучасне суспільство навіть складно назвати постколоніальним, воно виразно колоніальне, особливо з огляду на те, хто тепер президент і якими є люди, що його оточують. - А Ваше прізвище є в цій книзі? -Так. Тут усе можна прочитати. Мені смішно, коли дехто береться етимологізувати моє прізвище, в Інтернеті подає свою версію і з цього приводу дуже хизується, мовляв, з'ясував, що означає прізвище «Фаріон». Це дуже непрофесійно, примітивно і тупо. Я проаналізувала все це. Пам'ятаю, як мій науковий керівник втішався з того і просив не давати цю версію. Але я відповіла, що даю всі версії, які знайшла. -І яка етимологія Вашого прізвища? - Ось, дивіться (показує місце, де в монографії описано її прізвище - прим. автора). У гуцульських діалектах Фаріон (Farion) - це «інтриган, брехун». Так подає словник Грінченка. Грінченко взяв це в Шухевича, діда Романа Шухевича. А він узяв це з гуцульських говорів. У польській мові faryna - «gra w losy na fanty, lotereja fantova». У російській фаро - «азартна гра в карти у XVIII ст.». З німецької - «фараон, червоний король». У французькій - те саме значення. Це загальновживане слово, яке колись вживали у копській мові, - farao, первісно звучало як pereo - палац, у якому жив король. З копської, яку араби знищили, це слово потрапило в грецьку. У грецькій діє закон милозвучності, як і в українській. Тому греки закрили кінцеве «-о» - і вийшло «фараон». З грецької воно потрапило в європейські мови, до нас прийшло через німецьку й австрійську через гру в карти. Звідси «Фаріон» - це «інтриган», «той, який грає в карти». Це одна із найприступніших версій, яка лежить на поверхні. Є й інші значення. Одна з версій узагалі фантастична. Я, коли її знайшла, взагалі була шокована. З польської farjon - «шлюбний обряд, буквально простирадло». У поляків був такий обряд - вони виносили простирадло і показували цноту чи не цноту молодої. - Яке значення Вам ближче? - Ні, я не та, що плете інтриги. Я відкрита, відверта, можу бути, як цунамі, а можу бути, як зайчик у кущику. Все залежно від ситуації. До речі, моє ім'я з грецької означає «тиша, мир, спокій». - Щось не дуже воно Вам відповідає... - Не відповідає. Але ім'я - це не завжди сутність, яку несе людина. І прізвище також. - «Свобода» вирізняється радикалізмом та агресивністю у відстоюванні своєї позиції. Ви вважаєте, що це може бути об'єднавчим фактором в Україні? - У всьому має бути адекватність.   Що таке радикальний? Радикальний - це рішучий. Якщо у вашому житті є проблема, і ви її не вирішуєте, вона вас заковтує. Я не звикла панькатися з проблемами. Тому слово «радикальний» сприймаю винятково позитивно. Агресивність... Агресивний - це напасницький. Коли до мене приходить ворог, я дію адекватно. З ворогом треба розмовляти лише мовою сили. Ситуація в Україні полягає в тому, що ворог не просто на наших теренах. Ворог - у душах, всередині. Знаєте, як казав міністр закордонних справ Польщі Бек напередодні Другої світової війни: «Коли до нас прийде німець - він забере в нас свободу. Коли прийде москаль - він забере душу». Москаль прийшов і забрав душу. Немає кому боротися за свободу. Звідси така реакція. Якщо я приїжджаю у Крим, а мені дають меню недержавною мовою... - Ви там не купуєте нічого? - Ні. Я після цього не йду туди відпочивати. Або вимагаю дати меню державною мовою. Якщо ж я йду Львовом, до мене підходить турист і запитує щось іноземною мовою, то в будь-який спосіб намагаюся з ним порозумітися, бо він турист.   Але якщо переді мною політик, який живе в Україні, є депутатом Верховної Ради або членом уряду і говорить мовою окупанта, даю на нього адекватну реакцію. Знаєте, чому? Тому що я власниця. Не просто самої себе, не просто свого помешкання, я - власниця цієї землі й ні на чию землю не претендую. Як власник, захищатиму це абсолютними методами. Сюсюкання тут ні до чого. Це з дітками треба ніжно, але ж не з людьми, які не розуміють що таке бути незалежними. - Усе-таки, що можна зробити об'єднавчим фактором? Скоро вибори. З чим «Свобода» піде на Східну Україну, з яким посилом? - Найважливіший чинник об'єднання - потреба мати незалежну державу, не залежно від того де ти, чи у Львові, чи в Луганську. Якщо твій вектор спрямований в Росію - я з тобою ніколи не домовлюся, я сприймаю тебе не просто як опозицію, а як загрозу для власної незалежності. Ти посягаєш на ключі від мого дому, я ж не віддам тобі своїх ключів і захищатиму їх до останнього. Тому «Свобода» має програму захисту українців, в якій виписані всі наші цінності, й ми ніколи не будемо ними поступатися. - Тобто з цією ж програмою ви будете агітувати й на сході країни? - Абсолютно. На відміну від Яценюка чи інших політиків, у нас дискурс абсолютно однаковий - чи я в Ужгороді, чи у Львові, чи в Харкові. - З якими партіями «Свобода» працюватиме на виборах і в якому форматі? - Насамперед ми будемо співпрацювати з тими політичними силами, які категорично не сприймають чинної влади і заявляють, що вони є опозицією. Це - партія «Батьківщина». Хоч розуміємо, що Партія регіонів і «Батьківщина» - це породження один одного. Ми ніколи не забудемо Тимошенко того, як у червні 2009 року вона творила ПРиБЮТ. Вони тоді об'єднувалися з Партією регіонів, щоб усунути Ющенка. Ми не хворі на амнезію, ми все пам'ятаємо. Але теперішні умови - в нас є спільний ворог. Аналогічно - з Яценюком. Ми готові співпрацювати з ними. Ми з ними і співпрацюємо, беремо участь у спільних акціях протесту. - А як ставитеся до суду над Тимошенко? - З величезним обуренням ставимося до тих судових процесів, які відбуваються над Тимошенко і Луценком. Це неможливо назвати судовим процесом. Це фарс. Можна по-різному сприймати Луценка й Тимошенко, але, чесно кажучи, замість них на лаві підсудних насамперед мали б сидіти представники Партії регіонів, а не ці двоє людей. - Спільні акції - це зрозуміло, але яким буде виборчий формат цієї співпраці? Новий блок? Звичайно, ще немає нового виборчого закону, але все ж... - Так, іще немає виборчого закону. Але блоки - це те, що має відійти в минуле. Ми маємо вчитися будувати незалежну державу, а в незалежній державі мають змагатися системи ідейних цінностей. Не знаю, яка ідеологія у Блоку Тимошенко. Соціал-демократія чи що... Вони називали це солідаризмом. Яка ідеологія в Яценюка, теж не знаю. Просто це партії окремих лідерів. І ці лідери стали лідерами тільки тому, що колись були в першій п'ятірці у партії Ющенка. Ющенка не стало, і кожен з першої п'ятірки організував власну політичну силу. Серед них і Яценюк, і Гриценко, і Катеринчук, і Кириленко. - Тобто «Свобода» йтиме на вибори окремо, незалежно від змін до виборчого законодавства? - Звичайно. «Свобода» йде окремо від 2006 року. Вважаю, це свідчення не просто її самодостатності, а екзистенційного вибору. Бо коли людина шукає собі якоїсь допомоги? Коли вона слабка. «Свобода» не вважає себе внутрішньо слабкою. Якщо ти внутрішньо слабкий, нічого йти в політику. Взагалі тоді нічого йти в публічне життя. Тому, якби «Свобода» не обрала оцього самостійного шляху, я ніколи в світі не була б у цій політичній організації. Знаєте, якщо об'єднаються двоє хворих - здорового не вийде. - Як відомо, вибори - доволі затратний процес. Чи отримує «Свобода» допомогу від благодійників? - Ні. Ми фінансуємося винятково внутрішньо. У нас із цим завжди великі проблеми, фактично долазимо до фінішу (лидер партии Тягнибок, однако, перемещается на джипе «Тойота-Секвойя» ценой порядка $90 тыс.  - прим. ред.). До нашої політичної сили входить середній бізнес. Але це бізнес не задля бізнесу. Це бізнес із цінностями. В українця виробився хибний стереотип, що українець бідний, а чужинець багатий. Але, на превелике щастя, в нас піднявся на ноги середній клас. Саме тому було ухвалене таке податкове законодавство, щоб знищити цей середній клас. Чому? Бо середній клас - це вільні люди, їм ніхто не диктує умов, вони незалежні. Ми побачили закономірну картину: за нас голосують люди, які мешкають в особняках. Люди, які живуть у гуртожитках, за нас не голосують. Бідні нас не обирають. Бо бідні чекають, щоб їм щось дали. Ми нікому нічого не збираємося давати. Ми як депутати маємо ухвалювати такі рішення, які створюють умови для того, щоб прийшов інвестор і щось тут побудував. Тобто це винятково внутрішнє фінансування, фінансування середньої ланки бізнесменів, які є в нас у партії і які є поза партією. Думаю, тепер їх щоразу буде більше. - А хто саме фінансує поза партією? - Це наші симпатики. Люди, яким імпонують наші переконання. У нас є економічна рада, яка вирішує, де шукати фінанси і куди їх втілювати. - Є серед зовнішніх спонсорів представники Партії регіонів? - Ні, це неправда. Ми - люди з різних цивілізацій, люди зовсім різних цінностей. Виборець Партії регіонів ніколи не буде нашим виборцем. Передусім - у площині духовній, площині мови, їхнього абсолютно чистого криміналітету. - Але ж люди голосують за Партію регіонів. З цим теж потрібно рахуватися... - Чому люди голосують? Моє бачення таке: етноструктура Сходу України змінена і стрімко почала змінюватися на початку ХХ століття, коли цей терен став центром індустріалізації. У цей центр індустріалізації їхав люмпен, у першу чергу з Росії. Цей люмпен, який там осів, на наших благодатних степових українських землях, народив своїх дітей. Ці діти ніколи не сприймуть української землі. Не лише тому, що вони чужинці, а тому, що їхній рівень культури нижче плінтуса, тому що вони походять із люмпену. - Але це доволі значна частина українців... - Електорат Януковича - третина. Тепер електорат Януковича - повний обвал - понад 20%. Політологія каже: якщо в країні є понад 15% людей винятково споживацького типу мислення, вони не є загрозою для суспільства. Якщо їх більше, ніж 15%, вони загрожують державі як самодостатньому організму. В Україні їх більше. І це цілком логічно, адже Україна була майже постійно колонізована. Звідки візьметься ця внутрішня свобода бути незалежним? Не говорю про Голодомор, коли було вимордовано села й заселено чужинцями. Цей чужинець говорить чужою мовою, він молиться московським попам, які не мають нічого спільного з християнством. Ці попи - це Федеральна служба безпеки Росії. Тому говорити, нібито вони нас фінансують, - це все одно, що переконувати людей, наче Янукович - чоловік Ірини Фаріон. - Можливо, вони й не фінансують, але «Регіонам» вигідно, щоб у Львові існувала така партія. Тому що на сході часто голосують не за Януковича, а проти вас, проти «Свободи»... -  Який тоді стосунок це має до самого факту нашого існування? Одна із соціологинь, прізвище якої не хочу називати, спостерігаючи за нами довго і маючи до нас негативне ставлення, врешті-решт визнала: «Да, это ужасно, но они такие. Они не играют, не работают за деньги». Виявляється, весь жах полягає, на її думку, в тому, що вони такі, така їхня природа. Краще, якби вони відпрацьовували гроші й були лялькою в якійсь політтехнології. Ну, тоді виходить, що винні мої батьки, які народили мене такою на світ. Винні батьки Олега Тягнибока. Винні батьки всіх тих, чиї діти входять до «Свободи». Якщо вони не сприймають нашу природу, то це не наша проблема. Це протистояння, яке ми маємо, - воно для вдосконалення мене й нашої політичної сили. Мене не цікавить, що там робить Партія регіонів. Мене цікавить, що роблю я і яке місце посідаю в тому всьому. - Чи можна вважати «Свободу» демократичною організацією за внутріпартійним устроєм? Чи рядовий член партії може перечити лідерам?   - Ні, ми не демократична організація. Можу розповісти, як у нас усе відбувається. Збирається політрада, лідер висловлює свою позицію, тоді висловлює позицію кожен з нас. Думки можуть бути різними, але рішення завжди одностайне. Чому? Якщо я маю іншу позицію, то мене переконуватимуть, і поки в моїх очах не побачать згоди, політрада не закінчиться. Це не тиск, це переконання. Я неодноразово вже була вдячна, що мене переконали. - Коли і як Ви прийшли у «Свободу»? - Мені було дуже сумно, що прийшла в організацію лише 2004 року. Хоча «Свобода» була соціал-національною партією, я абсолютно поділяла ті цінності. Хоча за своїм психотипом я - самітний вовк, не люблю товариств, зборів, спільних виїздів. Щаслива, що мої студенти привели мене у «Свободу». У 2004 році прийшла сюди саме завдяки студентам, коли зрозуміла, що самотужки не даю ради. На мене відкрили кримінальну справу, а я в житті не мала досвіду роботи з адвокатом. Тоді навіть не знала, що є така організація і хто такий Олег Тягнибок. - А що це за справа була проти Вас? - Це була дуже смішна справа. Впродовж десяти років у «Львівській політехніці» я проводила конкурс мовного політичного плакату «Мова - твого життя основа». Почався він спонтанно. 1998 року я їхала у львівській маршрутці, там звучала музика «убілі нєгра, замочілі...». Мене це завжди страшно дратувало, тож підійшла до водія і попросила його вимкнути. Він послав мене прямим текстом. Вийшла зі слізьми на очах. А їхала тоді на пару до студентів-першокурсників, дизайнерів, архітекторів. Розповіла їм цю історію і запропонувала намалювати протест. У мене був шок від того, що вони намалювали. Дала їм 300 гасел на зразок: «Чия мова, того й влада», «Відчуй силу духу» та інші. Одна зі студенток, зокрема, намалювала поїзд, стрілочку в бік Росії й гасло: «Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?» Ці виставки тривали щороку. Десь на році шостому студенти запропонували скопіювати роботи, щоб заклеїти окремі місця у Львові. Вони скопіювали згаданий плакат і розклеїли в місті. Це був 2003 рік. Тоді «Русскоє молодьожноє общество» десь побачило цю роботу (вона висіла на якомусь стовпі у Львові) й написало в Галицький райвідділ міліції петицію, мовляв, ця робота розпалює міжнаціональну ворожнечу, тому треба притягнути до кримінальної відповідальності авторку плаката Юлію Пєцух і мене як організатора. Пам'ятаю, що приймала залік, до мене прийшли хлопці з міліції і попросили вийти. Я зреагувала бурхливо: сказала, що на роботі й не збираюся виходити. Коли закінчила залік, тоді вийшла до них. Вони показали мені цього листа. У мене був шок. Студенти були свідками цього всього. Увечері до мене зателефонував один зі студентів і розповів, що є така партія, СНПУ. Я сказала, що поділяю їхні цінності. Він мені дав номер телефону, як виявилося, Руслана Кошулинського, який сьогодні є керівником фракції «Свобода» в міськраді. Так я потрапила у «Свободу». Я відчула, що тут є спільнота, яка дихає разом зі мною. Це було неймовірне відчуття щастя, що знайшла себе в колективі. Тут відчула, що люди думають так, як думає мій тато, моя мама, моя родина. - Якими будуть перші кроки «Свободи» у Верховній Раді, якщо їй таки вдасться туди потрапити? - Найперше - це законопроект про заборону Компартії, Нюрнберг-2. Поки ми не знищимо їх, як було знищено на юридичному рівні фашизм, ми матимемо провокації з червоними прапорами не лише у Львові, а й по всій країні. Це соромно перед світом, що ми з ними не поквиталися. Друге - законопроект про люстрацію. Ми вже напрацювали вже, використовуючи досвід інших країн світу. Третій законопроект - про землю, яка не може бути предметом купівлі-продажу. Ми також це вже напрацювали. Четвертий крок - це закон про інформаційний простір як стратегічний захист держави, як чинник національної безпеки. Якщо ми не звільнимо інформаційний простір, то ніколи не побудуємо вільної держави. Інформаційний простір продано сусідній державі в середині 1990-х років. Це найважливіші чотири завдання, які ми маємо. Ми свідомі того, що можемо не мати підтримки інших політичних сил, але це не означає, що не маємо цього робити. Ми матимемо змогу показати людям наші законопроекти і донести до інших наші цінності.

А це - плакат, через який проти Фаріон порушили кримінальну справу у 2004 році і фактично через який вона потрапила у "Свободу"

http://polemika.com.ua/news-69902.html