. Шабо
Богдан – улюбленець всього травматологічного відділення, хоча медсестри запевняють мене, що вони до всіх ставляться однаково. Хлопець високий, вродливий, статний, а головне – уміє спілкуватися. Бувший кавеенщик з Кривого Рогу. З його уст за щораз злітають усмішки, анекдоти, веселі байки. Завжди усміхнений, знає, що розповісти, що запитати, як зреагувати.
Коли я прийшла у їхню палату, Богдан не знав, де мене посадити. Спочатку
запропонував стільчик, потім стільчик забрав, і зігнавши побратима з ліжка, запропонував мені сісти на ліжку. Далі вмостився на стільчику навпроти і зацікавлено спостерігав за моїми діями. Побачивши смаколики, попросив зачекати, вибіг з палати і за хвилину приніс з їдальні чисті тарілки для кожного побратима. Потім мокрими серветками повитирав для усіх ложки, і зробивши таку собі сервіровку на табуретці, дав згоду на наповнення тарілок.
Тьотя Валя, що роздає обіди пацієнтам відділення, відшукує для Богдана найкращі та найбільші шматочки риби, а картопляного пюре накладає цілу гору, хоча для військовослужбовців у лікарні і так додаткове харчування. Пам’ятаю, як хлопці просили, аби не приносити їм мандарини, бо мають їх вдосталь.
Богдан охоче погодився розповісти про себе. Тридцять два роки, будівельник. «Та у мене квартира в центрі міста», – каже з гордістю. На питання про рідних, тепло згадує бабусю: «Бабусі вже вісімдесят. Живе окремо, про себе ще здатна подбати». А відповідаючи на запитання про батьків, якось зам’явся: «Мами немає… а батька… та хто ж його знає…. Теж немає…»
- А ви справді про мене напишете? – зацікавлено дивиться на мене.
- Так, якщо захочеш розповісти про себе, – відповідаю.
- А де можна буде прочитати? – запитання просто сиплються з нього, як горошини у флейті дощу.
В цей час за вікном лікарняної палати згущуються хмари і по поверхні підвіконня починають барабанити перші краплі дощу. «Ну от і накликав дощ», – думаю, слухаючи Богданову мову.
Деколи в розповідь хлопця вриваються русизми, деколи суржик, та в основному говорить літературною українською. Кажу йому, що у нього файно виходить українською розмовляти. «Це все завдяки моїй вчительці, – відповідає Богдан. – Вона на вас схожа».
Мені часто кажуть, що я вчителька. Спочатку заперечувала, що маю інший фах. А потім подумала, та хай вчителька. Адже вчителі можуть бути не лише в школі, але й у житті. Та й саме життя ще той вчитель.
- Можна у фейсбуку, – кажу, – там у мене відкрита сторінка.
Не розповідати ж йому про усі літературні сайти, де друкуюся.
- Ради того, щоб почитати, завантажу фейсбук, – сміється Богдан.
«Ох, це мені покоління тіндеру та баду!» – мовчки думаю, усміхаючись.
І за моїм правилом «болючих тем не чіпати» – переводжу розмову на інше:
- Як довго служиш?
- З весни 2024, – відповідає Богдан.
- Яка військова професія?
- Я – еліта, – усміхається з гордістю, – оператор безпілотних систем. Працюю з аутелами та мавіками на Лиманському напрямкові. Починав у взводі безпілотних систем арткерування. Потім додалася розвідка, а згодом і бомбери. Бомбери були протипіхотними, не давали ворогові близько підійти до наших позицій. Зазвичай, ми використовуємо найкращі, найнадійніші бліндажі, – продовжує Богдан свою розповідь. – Звідти керуємо дронами.
- Ти десь спеціально навчався, аби бути оператором дрона? – запитую.
- Та ні, – сміється, – я просто багато грав комп’ютерні ігри.
Я з недовірою поглядаю на нього: «Невже так просто?»
- Розкажеш щось про службу? – розпитую обережно, аби не натрапити на тригери. – Може, щось прикольне?
- Та немає у тій службі нічого прикольного, – розпочинає Богдан, – хоча, знаєте, прикольно, як поранення отримав. Розповісти?
- Якщо бажаєш, – відповідаю.
- У мого дрона потрібно було замінити акумулятор, – розпочинає розповідь. – Посадив його за сто п’ятдесят метрів від бліндажа, ближче не зміг. Треба до нього бігти, перезарядити, бо працюємо в режимі нон-стоп. Біля входу в бліндаж зупинився, прислухався. Недалеко гуде генератор, трохи віддалік іде штурм. Наші бійці не дають ворогові підійти до позицій. За усім цим гамом не почув, що над бліндажем завис ворожий коптер. А коли вже його побачив, крикнув пацанам і побіг. Здається, ще в житті так швидко не бігав. Хлопці теж повискакували і хто куди. В цей час ворожий дрон зробив скид на наш бліндаж. Згоріло усе, що там було.
- Перечепився об щось, – продовжує хлопець, – почав падати на спину і інтуїтивно підніс руку, захищаючи обличчя. Тут якраз осколком і відсікло три пальці на правій руці. Наш командир взводу Володя Голован ніколи не покине своїх. Приїхав під обстрілами, забрав поранених і мене також.
- От тобі і прикольне, – промовляю стиха.
- А чого ж? Живий залишився, – сміється Богдан. – Мені після лікарні відпустка буде, – продовжує він. Поїду до товариша, а потім знову до своїх хлопців. Правда дрона уже водити не зможу, то бомбери робитиму. Коли я пацанам сказав, що повертаюся до них, Сергій Пупс визнав у мені мужика. Так і сказав: «Чоткий ти мужик, Шабо! Повертайся! Чекаємо!»
- А чому позивний Шабо? – цікавлюся.
- Бо Шабонін, прізвище моє, – знову сміється і такий щасливий, адже про побратимів згадав.
- Ти в нашій лікарні уже два тижні, десь виходив у місто? – цікавлюся.
- Та ні, я лише тут, кругом лікарні походив, – знову усміхається.
- А маєш якісь плани, мрії?
- Та ні, конкретно ніяких планів не будую. Але от думаю інколи, як буду після війни вести відео зйомку весіль з дрона.
- Хай так і буде, Богдане, – бажаю на прощання, дякую за розмову і прямую до дверей, попрощавшись з іншими пацієнтами.
Він схоплюється зі стільця, підбігає і, обійнявши, занурюється обличчям у моє волосся. «Хм, – міркую по деякім часі, – щось надто довго він мене обіймає… Може, парфуми мої сподобалися? – пробую виборсатися, та де там, не поворухнутися».
І тут я починаю розуміти, що справа зовсім не у парфумах. Його обійми – це душевний відгук хлопчини на добре слово, на щиру усмішку. «Добре слово і кішці приємне», – спливає у пам’яті затертий афоризм. Розумію, що справа у самому хлопцеві, який (така вже доля) йде по життю своїм шляхом, покладаючись лише на себе. який мало отримує теплоти від близьких, рідних людей, і тому для легкості зодягає маску веселуна, друзяки. Але десь там, в глибині душі, йому, як і кожному з нас, хочеться, щоб його цінували, і щоб він міг цінувати тих, хто поряд, хто приділив краплину уваги, зацікавленості, турботи.
Нам подобаються ті, з ким легко у спілкуванні, хто не прагне виокремитися чи похизуватися, хто щиро до тебе ставиться. Подобаються люди без будь – яких корисливих цілей. Люди, чия поведінка, усмішка, лагідне слово підіймає настрій, дарує крила.
Нам не вистачає, а надто у час війни, простого душевного тепла, яке здатне зігріти. Ніяка висока нагорода, ніяка шуба з дорогого хутра, ніяка найновіша марка машини не може зігріти так, як зігріває бодай маленька крихта душевного тепла, яку відчуваєш серцем.
Навзаєм душа розквітає та прагне зігріти когось собою.
Я починаю розуміти, що хлопець тягнеться до теплоти серця, хай навіть ця тепла хвиля походить від чужої людини.
«Приходьте ще, я тут буду до четверга», – просить Богдан, навіть не замислюючись над тим, що наша розмова може бути остання.
«Хай доля буде прихильною до тебе, Богдане з позивним Шабо», – промовляю тихо на прощання, бо розумію, що ми більше ніколи не побачимося.
Скільки разів на нашому земному шляху доля зводить нас з різними людьми. З одними лише на мить, з іншими на роки… Когось ми швидко забуваємо, а пам’ять про когось бережемо усе життя. І кожна людина розмальовує наше життя своїми звуками, своїми спогадами.
Пам’ять про Богдана зберігатиметься у мені звуками дощовиці – флейти дощу, у якої, перекочуючись, горошини шепочуть: «Ш-ш-ш-а-а-а-б-б-б-о-о-о».
28.03 – 10.04.2025 р.
