В умовах морального програшу

Черняхів на Кагарличчині, де народився Микола, це край прадавньої нашої культури і вольниці. Потім закінчив філфак Київського університету, згодом працював у різних видавництвах... Були в його долі звільнення, дисидентство, принципова національна позиція і за це з 1969 року Кагарлицького навіть занесли до списку небажаних для друкування...

Письменник, критик і перекладач, мистецтвознавець, громадський діяч, невтомний «вулкан» енергії та дії, запальний, пристрасний — це все Микола Феодосійович Кагарлицький.

У ВІЧНОМУ ПОЛОНІ ГОЛОСУ

Спочатку серце Кагарлицького покорила легендарна співачка — тоді, коли молоденький учитель-філолог, крім своїх надзвичайних уроків у школі, надумав проводити вечори в сільському клубі. Першим був вечір 28 листопада 1962 року про Оксану Петрусенко — саме вийшла платівка з її піснями. Слухаючи ті пісні, люди в залі плакали. Оксанині пісні скаламутили душу й Кагарлицькому. Вперше почув її чарівний голос ще в далекому дитинстві. Ловлячи хвилі радіоприймача, Микола насолоджувався музикою, полюбив класику. Без музики і сьогодні він не може жити. До речі, сам Микола Феодосійович має чудовий голос, любить та знає пісню. Не випадково свого часу був завлітом Київського оперного театру, має багато друзів серед співаків. Це справді унікальне явище: письменник — у світі музики, який не знає нотної грамоти. «Я — як сліпий музикант... але хіба міг її полишити? Мені здається, що й вона мене благословляє... Мало кого допускала», — признається Кагарлицький.

Після того вечора в сільському клубі Микола Феодосійович вирішив: займатиметься Петрусенко, збиратиме про неї матеріали і досліджуватиме її непросту долю. Все життя Оксана, як неопалима купина, жевріла в його серці незгасною любов’ю. А коли три роки тому видавці (родина Садових) принесли Миколі Феодосійовичу, вже хворому, його довгоочікувану книжку «Легендарна Оксана Петрусенко» (художньо-документальна повість; четверте, ґрунтовно перероблене видання), Кагарлицький притиснув її до грудей і тихо мовив: «Оксаночко, я все зробив для тебе...». Він справді зробив майже все, що міг, аби ім’я геніальної співачки пам’ятали українці. Хоча меморіальну дошку в Севастополі розтрощили в ніч на 16 квітня (її було встановлено на будинку Севастопольського академічного драматичного театру ім. Луначарського в лютому 2010 року, до 110-річчя мисткині)...

«ДИВАЧКА» З БОГДАНІВКИ

Оксана Петрусенко вивела Миколу Кагарлицького на іншу постать — Катерину Білокур. Він дізнався, що славетна художниця, шукаючи підтримки й розуміння, посилала співачці лист із пучком калини. В грудні 1971 року феноменальна «одержимиця» з Богданівки прийшла до нього — тоді була перша посмертна виставка майстрині.

А 1995-го, після публікації порціями листів Білокур у журналі «Вітчизна», нарешті вийшла книжка М. Кагарлицького «Катерина Білокур. Я буду художником!», що стала сенсацією в українському культурному житті. Читачі відкрили талановиту жінку-селянку, художницю-самоука, яка все життя присвятила квітам, увічнюючи їх на полотнах, вважаючи їх очима землі, вінцем краси та — своїми дітьми. Не всі знають, що Білокур мала дар ясновидиці, дар бачити глибше, ніж усі, і писала квіти, як ніхто до і після неї з сучасних вітчизняних та зарубіжних майстрів пензля.

2000-го вийшло нове дослідження М. Кагарлицького «Катерина Білокур очима сучасників», що вивершило його копітку працю як упорядника. До книжки ввійшли роздуми й спогади художників, літераторів, музейних працівників, учителів, односельців, родичів, сусідів та знайомих Катерини Василівни, а також її учнів, а ще — невідомі листи з її архіву, які зберігаються в Яготинському історико-краєзнавчому музеї. Малярка-дивачка (саме так сприймали Катерину Білокур у її рідній Богданівці) постала на свій 100-річний ювілей у зовсім іншому світлі, з усіма трагічними перипетіями власної долі на тлі тодішньої України...

«Вона проклинала своє життя, картала, що рідні, близькі її не розуміють, що в селі вона — чужа, однак і прожити без Богданівки не змогла б: тут витало її натхнення сильніше над страждання і кликало постійно до творчості... Я вдячна долі, що подарувала мені й чоловікові Катерину Білокур, художницю мовби з іншої планети, з іншого духовного середовища», — зазначила Надія Клейн — художник-монументаліст, як і її чоловік Степан Кириченко.

2007 р. надруковано ще одне унікальне видання Миколи Кагарлицького «Листами, мов зорею, засвітилася», де зібрана вся відома на сьогодні епістолярна спадщина геніальної українки, а письменник упорядкував її, відредагував, постачив розвідками та коментарями. Ця своєрідна документальна оповідь про многотрудний шлях художниці в мистецтво (листи Катерини Василівни такі поетичні й бароково-барвисті, такі правдиво-болючі, що не в кожного майстра слова виходять подібні) читається на одному подиху.

Ще в збірці «Наодинці з совістю» (1988) Кагарлицький подав цілу серію образів діячів української культури — і минулого, і сучасного. А згодом, розкри ваючи стрімкий злет і драму Оксани Петрусенко та трагедію Катерини Білокур, паралельно писав про Михайла Донця — народного артиста України, одного з унікальних виконавців басового репертуару, репресованого, як і Миколин батько...

Петрусенко, Білокур, Донець — усе це постаті з трагічною долею. Письменник не сумнівається, що першу з цієї святої трійці отруїли можновладці як небезпечну для них «українську буржуазну націоналістку». Михайло Донець — друга оперна слава України — став жертвою сталінських репресій. А селянці з Київщини Катерині Білокур, картинами якої захоплювався весь світ (1957 року на виставці в Парижі їх високо оцінив Пабло Пікассо, а картини «Цар Колос» та «Берізка» було взагалі вкрадено), вкоротили віку черстві високопосадовці, не подбавши про цей унікальний талант.

Микола взявся досліджувати життєвий і творчий шлях саме цих людей, бо і йому самому довелося в житті продиратися тернистими стежками. 1937 року в нього забрали батька, і хлопець як син «ворога народу» зазнав доста прикрощів та гіркоти; навіть після хрущовської відлиги від «неблагонадійного» Кагарлицького багато хто перелякано відвертатиметься, аби не нашкодити своїй кар’єрі.

Що його вело? Де та нитка, аби розкрутити клубок життя? Вона — служіння Україні, людям. «Усе найголовніше — в моїх книгах. Там я розкрив свою душу...» — каже письменник.

МИКОЛИНІ ВЕЧОРИ

Пригадується, як на презентації книжки про Оксану Петрусенко людей було стільки, що директор Київського будинку вчителя хрестилась, аби не завалився другий поверх... Впродовж чималого часу Кагарлицький робив велику і потрібну справу. Всі авторські вечори, які організовував, мали широкий розголос і завжди були напрочуд багатолюдними. Їх чекали, про них говорили. Вісім-десять вечорів — щороку і безкоштовно. «Усе це — в ім’я відродження України та її духовності. Я знайшов спосіб прислужитися. Задля людей. Щоб пробудити в них почуття гордості за свою культуру, звернутися до їхньої совісті, сказати, що цей народ треба любити... Учасниками були артисти оперного театру, студенти й концертмейстери консерваторії. Намагався якомога більше наповнити ті вечори змістом — аби слухачі побачили у Борисові Гмирі, Михайлові Донці, Ларисі Руденко, Іванові Козловському, Василеві Третякові та багатьох інших тих, хто навічно залишиться в нашій культурі... Аби пам’ять народу не міліла»...

Марія Стеф’юк, Степан Фіцич, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Діана Петриненко, Галина Туфтіна — відомі співаки, а також Ігор Борко (учень Костянтина Огнєвого) — засвітилися саме на одному з Миколиних вечорів.

...29 липня 1989 року біля Верховної Ради Миколу Кагарлицького було по-звірячому побито: потрощені ребра й нирки, струс мозку. Лише за те, що заступився за львів’ян — вони приїхали підтримати студентів (перша голодовка за прийняття національної символіки), а їх стали хапати й кидати, мов дрова, в міліцейські машини. Керував розправою той самий Куликов, що калічив киян під час похорону патріарха Володимира Романюка...Та Микола Феодосійович не здався, працював. Проте відновити здоров’я відтоді не вдалося. «Я згорів, — сумно зітхає, — а тепер — як непотрібний. Три рази на тиждень — у понеділок, середу й п’ятницю — по п’ять годин: діаліз, крапельниця»...

Кагарлицький не скаржиться: ні на біль, від якого часом просто нестерпно, ні на фінансові проблеми (ліки нині втридорога, а письменницька пенсія маленька). На щастя, знаходяться добрі люди, наприклад родина Садових, які допомагають Миколі Феодосійовичу. Та ще поруч — вірна дружина й помічниця Оля (одружилися 1971-го): разом ділять непрості будні. А гризе душу Кагарлицького лише власна кволість — важко йому нині працювати — та ще гіркота від морального програшу українства...

«Я просто трудівник. Що зробив — те зробив. Сільський хлопець, який видряпався. Довів, що він є. Є українство — можливо, й неповторне...», — каже Микола Феодосійович.

Та все ж він життєлюб, не вміючи нічого випрошувати для себе, щедро й багато зробив для інших, зокрема домігся, що кілька вулиць Києва названо іменами легендарних особистостей: Катерини Білокур, Івана Козловського, Михайла Донця, Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Лариси Руденко...

Нині Микола Кагарлицький спішить завершити книжку про Михайла Донця. І кожен день для письменника, як барикада, на якій треба, попри все, вистояти.

Наталка ПОКЛАД ДЕНЬ 08:42 17.11.2010