Без 1933-го не було б 2014-го

Що коїться в регіоні сьогодні, знають усі. Але що насправді трапилося в Україні взимку та навесні 1933-го, розуміють знову-таки лише одиниці.

Чому голодна смерть є найстрашнішою

Хтось скаже: «Тому що вона найдовша в часі», – і це буде правильно, однак лише частково. Так, якщо зовсім немає їжі, але є вода, людина згасатиме з місяць, зазнаючи при цьому в останній тиждень свого життя страшних фізичних страждань. Однак найлютішою голодна смерть вважається переважно тому, що перетворює її за цей час на двоногого звіра, який є значно потворнішим за найбезжальніших хижаків, бо здатен їсти не лише собі подібних, а й власних дітей.

Я вже не раз наводила цитату із Григорія Бевза, який пережив Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зосім убиває нормальні людські відчуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди й неправди, справедливості й несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання».
А це означає, що після припинення Голодомору-геноциду в липні 1933 року в тих, хто його пережив, вони вже не поновилися. Є переконливий доказ цього. Ті постгеноцидні селяни не тільки не принесли жодної квітки на братські могили, де було поховано померлих від голоду їхніх дітей, батьків, чоловіків та дружин, – вони протоптали стежки (а подекуди проклали навіть ґрунтові дороги) над останками.

Про ці страшні факти я дізнавалася від живих свідків Голодомору в багатьох селах луганської Слобожанщини, де на братських могилах і досі немає жодних ознак людського поховання.

Більшовики подбали, щоб до того тваринного стану в 1933-му були доведені всі українські селяни й козаки в СРСР. Очевидці геноциду не раз згадували, як до сіл тоді заїжджали автівки з компартійно-радянськими високопосадовцями, котрі питали в їхніх батьків, як довго в них уже немає нічого їстівного, по скільки односельців умирає за добу від голоду і яка частина вже загинула.

А селяни становили приблизно 75% населення тодішньої УРСР. Такими самим моральними потворами вони виховали своїх дітей та внуків, котрі сьогодні є вже містянами й разом зі своїми нащадками становлять більшість населення України.

І це, на превеликий жаль, не є наклепом автора на свій народ чи хворобливими фантазіями. Ось цитата дослідника постгеноцидного суспільства № 1 в Україні Джеймса Мейса: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність, залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».

Що вже там казати про па­т­ріо­тизм і національну свідомість! Вони випарувались у постгеноцидної нації як роса на сонці…

Ті самі старенькі свідки Голодомору на Луганщині запевняли мене, що до 1933 року не чули від своїх батьків та дідів про жодний випадок змішаного шлюбу між молоддю з українського та російського сіл, розміщених лишень за кілька кілометрів одне від одного.
Росіяни для українців були тоді представниками іншої, не­зро­зуміло-ворожої цивілізації із суцільно «матоязичними» селами, де не випаровувався горіл­чано-сивушний сморід, а городи поросли бур’яном до пояса.

Це вже тільки після 1933-го імперсько-більшовицький міф про багатовікову братерську дружбу двох народів зміг бути втілений у життя. Частково тому, що ментальність українських селян змінилася під дією голодного червоного терору мало не на протилежну. А на Луганщині, як і в селах уздовж російського кордону в інших регіонах України, до того ж були ще й свої дуже вагомі аргументи для проявів отієї братерської любові.

Річ у тому, що рубежу як такого в 1933 році практично не було, й українці, конаючи від штучного голоду, добре бачили і знали, що нічого схожого по інший бік не діється. Про це свідчили мешканці всіх без винятку прикордонних районів Луганщини.

А коли так, то в цілком зденаціоналізованих геноцидом селян єдиною гарантією неповторення жаху очікування голодної смерті (бо ж глибинних причин більшовицького геноциду вони не знали й не могли знати) залишалося максимально можливе зближення з росіянами або навіть «маскування» під них.

Ось звідки походить більшість тих перекручених українських прізвищ на кшталт Матвієнкових, Чєпурнових, Зозуліних, Шамраєвих тощо.

У російсько-совковому (а зов­сім не в українському) дусі цими постгеноцидними покручами були виховані їхні діти і внуки, які вже на генетичному рівні ненавиділи будь-які прояви українського патріотизму та «буржуазного націоналізму» й боялися їх як безпосередньої загрози повторення голодоморного пекла, кот­ре пережили їхні батьки.

Треба зазначити, що такі нащадки геть зденаціоналізованих постгеноцидних українських селян зі Слобожанщини та козацького степу сьогодні вже становлять крихку більшість населення всіх великих міст Донбасу. Тому немає нічого дивного в тому, що багато хто з них під час чергових переписів називав себе вже росіянами.

Але майже саме так негативно сприймає український націоналізм більшість жителів не тільки Донбасу, а й усієї «Новоросії», тобто Південного Сходу. Кремлівські ідеологи таку денаціоналізацію регіону пояснюють занадто примітивно – переважанням якщо не російського, то російськомовного населення.

По-перше, за даними всіх загальноукраїнських переписів, такого явища там немає і близько. А по-друге, достатньо подивитися на наших численних російськомовних патріотів Південного Сходу, що воюють сьогодні на тому-таки Донбасі, щоб укотре пересвідчитися: не в мові тут річ.
Нахабно брешуть і ті імперські ідеологи, котрі стверджують, нібито тамтешня сучасна місцева ментальність – свідчення того, що «Новоросія» – «ісконно русская провінция», яка сформувалася історично. Насправді описаний тип мислення склався саме як постгеноцидний.
Аби переконатися, що до Голодомору південно-східна частина України нічим ментально не відрізнялася від її решти, досить пригадати потужну селянську армію Нестора Махна, бійці якої мали національну самосвідомість українського селянина. Адже формувалося те військо переважно на Катеринославщині, до складу якої входила тоді навіть частина Луганщини.

Виникає запитання: що ж такого особливого сталося під час Голодомору на нашому Південному Сході, після чого він сьогодні в ментальному плані суттєво відрізняється від решти держави? Адже якщо підняти кремлівські документи 1932–1933 років, які стосуються України, то в них про якісь особливі заходи щодо організації штучного голоду саме в цьому регіоні не йдеться.

Однак той феномен його потужнішої денаціоналізації пояснює відомий вітчизняний інтелектуал Вадим Скуратівський. За його спостереженнями, селяни Південного Сходу постраждали під час Голодомору значно більше за решту українців саме тому, що мешкали в степовій зоні. Коли більшовики наприкінці 1932-го геть позабирали їстівне в усіх без винятку людей на селі, то ті, хто жив у лісовій і лісостеповій зонах, були меншою мірою приречені, аніж степовики. Адже фауна степу значно бідніша за фауну лісу…

Ці думки Скуратівського підтверджуються дослідженнями відомого американського історика Роберта Конквеста, який у науково-популярній книжці «Жнива скорботи» оприлюднив свої статистичні дані стосовно смертності українських селян 1933 року загалом та в регіональному вимірі. Згідно з ними, в північних областях Голодомор забрав життя кожного четвертого українського селянина, у центральних – кожного третього, тоді як у південно-східних – уже приблизно кожного другого.

Таким чином, більшовицький геноцид на Південному Сході України був найжорстокішим, а отже, й ментальні злами у свідомості тамтешніх селян – найглибшими, наймасовішими та найбільш незворотними.

Той-таки Вадим Скуратівський із сумом констатував: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний геноцид 1932–1933 років унеможливив утвердження України як міцної та потужної держави на європейському континенті. Власне, на це й була розрахована іноетнічниками-украї­но­фобами підступна акція». Зрозуміло, що відомий публіцист, людина з енциклопедичними знаннями, мав на увазі зовсім не колишню УРСР 1930-х років, а нашу сучасну державу.

Про те, що він має рацію, свідчить і таке застереження з віч­ності Джеймса Мейса: «Саме тому вивчення політичних причин Голодомору може і повинне відігравати важливу роль в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут СЬОГОДНІ і що може трапитися ЗАВТРА».

Особливо зденаціоналізованим виявився Донбас, де концентрація росіян до того ж найвища в Україні після Криму. Все це потребувало дуже виваженої та муд­рої державної політики, спрямованої на повернення місцевим українцям утраченої внаслідок Голодомору національної свідомості та максимального наближення до цієї самої проєвропейської ментальності російської національної меншини.

Натомість усі без винятку наші державні очільники лише загравали з місцевими промосковськими політичними елітами, переходячи на російську мову під час своїх нечастих і надто вже швидкоплинних візитів до Луганська й Донецька.

Вони, певно, не читали тепер уже звернутого саме до них застереження покійного Мейса, зроб­леного ним у перші роки нашого століття: «Претензії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливості, що рано чи пізно Росія вирішить пред’явити їх не тільки на словах». Сьогодні вона їх уже висунула. Поки що лише в Криму та на Донбасі.

Імперська Росія повною мірою скористалась із цієї політичної короткозорості українських політичних еліт. Відразу після приходу до влади у Кремлі Владіміра Путіна почалася потужна ідеологічна зачистка Донбасу. Тут стали закриватися й без того вкрай нечисленні україномовні ЗМІ, школи, класи, кафедри.

Водночас Кремль, не шкодуючи коштів, потужно насаджував тут цінності «Русского міра», свої ЗМІ, культуру, телебачення. Бо на відміну від Києва Москва добре розумілась і на наслідках Голодомору, і на тому, який із них можна дістати зиск.
Росіяни добре засвоїли висновок свого політолога Сєрґєя Кара-Мурзи: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма». Ось звідки ростуть ноги агресивного кремлівського несприйняття історичної правди про Голодомор в Україні!
Результати таких різних підходів Києва та Москви до нашого постгеноцидного суспільства на Донбасі виявилися жахливими для української державності. Достатньо сказати, що свідомі своєї національної належності українці в тому-таки Луганську останні 10 років становили де-факто жалюгідну меншість – приблизно тисячу осіб.

Саме вони виходили минулої зими на місцевий Майдан, що востаннє 9 березня був розігнаний найнятими агентурою російських спецслужб маргіналами-тітушками, яких назбирали майже 2 тис. з усієї області. Саме зі згаданого дня й почався рух, організований тими самими резидентами, за створення сумно­звісної «ЛНР».

А тепер уявімо собі ситуацію, якби Голодомору 1933 року не було. У Луганську проживала б сьогодні не тисяча національно свідомих українців, а як мінімум 270 тис. (саме стільки там було нащадків постгеноцидного люду напередодні гібридної агресії Росії).
На 200-річний ювілей Тараса Шевченка тоді, 9 березня, їх вийшло б щонайменше кілька десятків тисяч. До Голодомору «Кобзар» був у кожній селянській хаті не лише на Слобожанщині, а й навіть на Донщині!

Не потрібно багатої уяви, аби здогадатися, що сталося б із тими 2 тис. проплачених маргіналів, які наважилися б зіпсувати великій масі українців національне свято. Те саме, певно, чекало б і на кількасот тітушків, які намагалися б штурмувати будівлі СБУ та облдержадміністрації. І не могло б тоді апріорі виникнути ніяких «ЛНР» та «ДНР».

Та й Путін добре подумав би, перш ніж назвати Південно-Схід­ну Україну «русской зємльой».

Але сталось як сталось. І сьогодні луганські та донецькі манкурти замість того, щоби боронити Україну, воюють проти неї на боці терористів-сепаратистів. За моїми спостереженнями, кожен третій із них має українське етнічне коріння!

Однак і це ще не все. Саме нащадки постгеноцидних перевертнів, становлячи більшість населення України, за гречку та гроші від злодіїв у краватках впродовж усіх років незалежності України обирають до керівництва нашої держави за своєю-таки подобою глибоко аморальних ділків, агентів КГБ-ФСБ, колишніх штатних комуністів та комсомольців, нащадків тих самих «іноетнічників-українофобів», що творили Голодомор, кримінальних злодіїв.

Ця, з дозволу сказати, політична еліта за роки нашої незалежності цілком знищила й розікрала потужну українську армію, здала без жодного пострілу Крим, а сьогодні на крові найкращих синів України торгується з Кремлем за ціну української території на Донбасі.
І кожні наступні вибори в нашій державі свідчать: допоки постсовкові нащадки жертв Голодомору (тих, що його пережили) залишатимуться в більшості, СИСТЕМІ злочинної влади нічого не загрожує.

 Ірина Магрицька
http://tyzhden.ua/History/124012