«Прощання з моїм Миколою», - Тетяна Чорновол
- 13.08.14, 07:53
- Ми любимо тебе, Україно!
ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.
В Борисполі о 12.00 відбулось прощання з моїм Миколою. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.
Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар'єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.
Він не просто вважав це обов'язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.
ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.
Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так-сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. Хоча сміються як правило каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були "скотом на убой"...
Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він був такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.
І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала: він вирішив, якщо смерть, то загинути першим...
Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...
Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов'язків командира по-особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов'язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота...В ній найкращі.
Я теж була в ній... Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.
Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді – навпаки...
А коли він загинув – мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.
Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров'ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...
А ще він зі мною попрощався. А я ні...
О п'ятій ранку він мені прислав СМС: "Штурмуємо Іловайськ. Зв'язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю".
Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: "Тебе люблю дуже. Тримайся". А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув Виходить я вже мертвому писала...
Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальйону "Азов". Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені...
Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.
Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу і дізналася, що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати "Нове Міжгір'я" в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.
Уявляєте "Нове Міжгір'я" будується нині!!! І це той Юрій Іванющенко, який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув...
Але не даремно, не даремно, не даремно!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність, його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому! Так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА! Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.
За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії – ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя.
Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя "на туалет", навіть якщо це золотий туалет в Міжигірї чи Монако.
Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – "кунічка", а дітей, так смішно, -"чебуречками"). Я не знаю, як мені далі... Пробач мені. Я тебе люблю.
Тетяна ЧОРНОВОЛ
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 641/2014
Про нагородження М.Березового орденом «За мужність»
За особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, постановляю:
Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗОВОГО Миколу Вікторовича – міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління МВС України в Київській області, рядового міліції (посмертно).
Президент України Петро ПОРОШЕНКО
11 серпня 2014 року
http://www.president.gov.ua/documents/17957.html
Микола Березовий кинувся рятувати «Світляка» і загинув
13.08.2014
У Борисполі поховали Миколу Березового, громадського діяча і чоловіка уповноваженої з питань антикорупційної політики Тетяни Чорновол. Він загинув 10 серпня у бою під містом Іловайськ на Донеччині. Провести у останню путь ще одного героя прийшли родичі, побратими з батальйону «Азов», політики та громадські діячі.
Командир 2-ї чоти, 3-ї сотні батальйону «Азов» Микола Березовий родом із Горлівки кинувся захищати Донбас добровольцем ще у травні. А о п’ятій ранку 10 серпня він надіслав СМС своїй дружині – уповноваженій з питань антикорупційної політики, журналістці Тетяні Чорновол: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю». Як виявилось згодом, це повідомлення було останнім. Він кинувся рятувати пораненого «Світляка» Андрія Дрьоміна і отримав снайперську кулю сам.
«Коли він отримав поранення, він просто доповів по радіостанції «Береза» – «трьохсотий» і сумирно перев’язав собі пов’язкою місце поранення і більше не видавав ні звуку, просто лежав як велетень, як герой. Побратими загрузили його під кулями. Автомобіль був обстріляний, пробили бак. Представника медичної служби поранили в руку. Хлопці зробили все, щоб врятувати життя Миколі. Ніхто не відходив, незважаючи на шалений снайперський вогонь з усіх боків, доки ми не почули наказ відходити. Коли ми відійшли, забравши інших поранених, я почув слова: «Береза» – «двохсотий», я не міг це сприйняти. Лише коли підвезли його тіло і накрили синьо-жовтим стягом, я повірив в те, що Миколи більше немає», – пригадав друг, доброволець «Азову» Микола Ляхович.
Попрощатися з Миколою Березовим на Книшовому меморіальному цвинтарі, де похований автор слів гімну України Павло Чубинський, прийшло близько сотні людей. Вздовж алеї стояла почесна варта. Хлопці у чорних балаклавах тримали прапори із символікою батальйону «Азов». До труни з рушником, фронтовою чаркою та хлібом з салом родина, побратими, народні депутати та громадські активісти несли купу вінків та оберемків квітів. «Він загинув у соняшниковому полі, принесіть йому соняшників», – просила у прощальному слові дружина.
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26529299.html
В Борисполі о 12.00 відбулось прощання з моїм Миколою. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.
Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар'єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.
Він не просто вважав це обов'язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.
ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.
Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так-сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. Хоча сміються як правило каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були "скотом на убой"...
Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він був такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.
І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала: він вирішив, якщо смерть, то загинути першим...
Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...
Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов'язків командира по-особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов'язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота...В ній найкращі.
Я теж була в ній... Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.
Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді – навпаки...
А коли він загинув – мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.
Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров'ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...
А ще він зі мною попрощався. А я ні...
О п'ятій ранку він мені прислав СМС: "Штурмуємо Іловайськ. Зв'язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю".
Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: "Тебе люблю дуже. Тримайся". А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув Виходить я вже мертвому писала...
Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальйону "Азов". Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені...
Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.
Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу і дізналася, що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати "Нове Міжгір'я" в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.
Уявляєте "Нове Міжгір'я" будується нині!!! І це той Юрій Іванющенко, який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув...
Але не даремно, не даремно, не даремно!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність, його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому! Так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА! Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.
За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії – ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя.
Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя "на туалет", навіть якщо це золотий туалет в Міжигірї чи Монако.
Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – "кунічка", а дітей, так смішно, -"чебуречками"). Я не знаю, як мені далі... Пробач мені. Я тебе люблю.
Тетяна ЧОРНОВОЛ
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 641/2014
Про нагородження М.Березового орденом «За мужність»
За особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, постановляю:
Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗОВОГО Миколу Вікторовича – міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління МВС України в Київській області, рядового міліції (посмертно).
Президент України Петро ПОРОШЕНКО
11 серпня 2014 року
http://www.president.gov.ua/documents/17957.html
Микола Березовий кинувся рятувати «Світляка» і загинув
13.08.2014
У Борисполі поховали Миколу Березового, громадського діяча і чоловіка уповноваженої з питань антикорупційної політики Тетяни Чорновол. Він загинув 10 серпня у бою під містом Іловайськ на Донеччині. Провести у останню путь ще одного героя прийшли родичі, побратими з батальйону «Азов», політики та громадські діячі.
Командир 2-ї чоти, 3-ї сотні батальйону «Азов» Микола Березовий родом із Горлівки кинувся захищати Донбас добровольцем ще у травні. А о п’ятій ранку 10 серпня він надіслав СМС своїй дружині – уповноваженій з питань антикорупційної політики, журналістці Тетяні Чорновол: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю». Як виявилось згодом, це повідомлення було останнім. Він кинувся рятувати пораненого «Світляка» Андрія Дрьоміна і отримав снайперську кулю сам.
«Коли він отримав поранення, він просто доповів по радіостанції «Береза» – «трьохсотий» і сумирно перев’язав собі пов’язкою місце поранення і більше не видавав ні звуку, просто лежав як велетень, як герой. Побратими загрузили його під кулями. Автомобіль був обстріляний, пробили бак. Представника медичної служби поранили в руку. Хлопці зробили все, щоб врятувати життя Миколі. Ніхто не відходив, незважаючи на шалений снайперський вогонь з усіх боків, доки ми не почули наказ відходити. Коли ми відійшли, забравши інших поранених, я почув слова: «Береза» – «двохсотий», я не міг це сприйняти. Лише коли підвезли його тіло і накрили синьо-жовтим стягом, я повірив в те, що Миколи більше немає», – пригадав друг, доброволець «Азову» Микола Ляхович.
Попрощатися з Миколою Березовим на Книшовому меморіальному цвинтарі, де похований автор слів гімну України Павло Чубинський, прийшло близько сотні людей. Вздовж алеї стояла почесна варта. Хлопці у чорних балаклавах тримали прапори із символікою батальйону «Азов». До труни з рушником, фронтовою чаркою та хлібом з салом родина, побратими, народні депутати та громадські активісти несли купу вінків та оберемків квітів. «Він загинув у соняшниковому полі, принесіть йому соняшників», – просила у прощальному слові дружина.
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26529299.html
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
17
Коментарі
Характерник+
113.08.14, 10:31
Авторові репосту, у голосуванні правильно буде написати так: "Не забудемо і не пробачимо"
Слово "простим" у цьому контексті є калькою із москальського "простим". Не хочу Вас образити, але, як кажуть древні "Платон мій друг, а істина ще більший друг". Ще раз прошу вибачення за критику.
Характерник+
213.08.14, 10:33
Вічна Слава Герою! Нехай пухом йому буде рідна українська земля!
ЯКриворожанка
313.08.14, 10:33
Nech sa paci
413.08.14, 10:58
Іще ж не поховали ніби. Див. оригінал:
http://blogs.pravda.com.ua/authors/chornovol/53ea176f84041/
М_Ірина
513.08.14, 12:35
Бідна жінка
Чоловік-герой
Добре, що діти залишились
Характерник+
613.08.14, 13:36Відповідь на 4 від Nech sa paci
Цей факт щось змінить?
Nech sa paci
713.08.14, 13:54Відповідь на 6 від Характерник+
Не знаю. Моє діло -- написати. Кожен хай вирішує.
Nika - 2009
813.08.14, 16:06
Всі слова в таких випадках недоречнію.
Вічна пам"ять справжній людині.
Alter ego*
913.08.14, 16:41
Чому Бог забирає найкращих, а не одного кремлядського шизоїда???
*ua _flag*
Богдан Бо
1013.08.14, 21:40Відповідь на 1 від Характерник+
Вдячний за зауваження, ось тільки я завжди користуюсь перевіркою, тобто чи є ще схожі слова в українській мові: прощати - чисто наше, отже і різні похідні також наші: прощу, як піду на прощу. Там тільки "о" в закінчені випало.
Мову потрібно пильнувати, але не потрібно забувати, що російська мова походить з праукраїнської-староруської, а не навпаки, тому русизми не є нам чужими. Не варто обділяти українську боротьбою з кальками чи ще якось. Головне, щоб гарно звучало слово, бо головним правилом української мови є МИЛОЗВУЧНІСТЬ.