Увидела жалость тонущего человека. Бросилась в воду, схватила его за волосы и потащила к берегу.

            - Что ты делаешь? – возмутилось лицемерие. – Ему же больно!

            Но жалость ничего не ответила. Да и не до того ей было!

            Она доплыла до берега и оказала первую помощь едва не захлебнувшемуся человеку.

            - Спасибо! – открыв глаза, прошептал он. – Ты спасла мне жизнь.

            А мудрость сказала:

            - Все правильно. Настоящая жалость, когда это необходимо, обязана быть безжалостной!

Одного разу йшов дорогою чоловік з конем і псом. Коли минали вони велетенське дерево, потрапила в нього блискавка й спопелила їх усіх. Однак чоловік не відразу усвідомив, що пішов зі світу (часом небіжчикам треба трохи часу, щоб усвідомити переміну свого стану.)
Дорога була довга і вела догори, сонце пекло безжально, і всі троє потомилися від спеки і спраги. Аж ось за поворотом виросла перед ними велична мармурова брама, а за нею площа, брукована чистим золотом. Посередині стояв водограй з холодною і чистою водою. Мандрівник попростував до вартового, що стояв на вході.
-Добридень! Як зветься це чудове місце?
-Це рай.
-Як чудово, що дійшли ми до раю, дуже вже хочемо пити.
-Можеш зайти і пити досхочу.
-Але ж мій кінь і пес також мучаться від спраги.
-Дуже шкода,-відповів вартовий.-Але тварин сюди не пускають.
Мандрівник засмутився, але сам пити не став, подякував вартовому і попрямував далі. Після довгої дороги вгору дійшли вони до селища, до якого вела небрукована дорога, обсаджена деревами. Під одним з них лежав чоловік і, мабуть, спав.
-Добридень,-привітався мандрівник.
Той мовчки кивнув головою, привітавшись.
-Я, мій кінь і пес вмираємо від спраги.
-Он за тими каменями є джерело. Пийте скільки душа забажає.
Мандрівник, кінь і пес пішли до джерелі і втамували спрагу. Згодом мандрівник повернувся, щоб подякувати.
-Приходьте, будемо раді бачити вас,-відповів той.
-А не скажеш, як зветься це місце?
-Рай.
-Рай? А вартовий біля мармурової брами сказав нам, що рай там.
-Ні, там не рай. Там-пекло.
-Чому ж ви не заборонили їм називатися чужим іменем?-дненацька розгубився мандрівник.-Ці неправдиві відомості можуть спричинити страшенну плутанину!
-Аж ніяк. Насправді вони роблять нам чималу послугу. Там зостаються всі, хто здатний зрадити найкращих друзів.
(с)

Преподобний Амвросій Оптинський полюбляв розповідати таку притчу.
Їхав один чоловік ринком. Довкола юрма люду, гамір, галас, тлум. Та він на все це зовсім не зважав, а тільки помалу підганяв конячину: "Но-но! Но-но!" Так потрохи й переїхав через цілісінький ринок.
Отак і роби. Хай що би не підказували помисли, а ти пильнуй свого-молися і йди вперед.
(с)

Решило уныние радостным людям настроение испортить.

            Одному оно это сделало неприятностью на работе, другому – ссорой в семье. А третий – верующим оказался. Уныние к нему с одной стороны, с другой – ничего не выходит!

            Тогда забрало оно у него все богатство.

            А он:

            - Бог дал – Бог взял! Ему виднее, что мне полезно. А вдруг бы меня завтра из-за него убили?

            Тогда уныние сделало так, что человека понизили в должности, лишили почестей и славы.

            А он:

            - Сам виноват! Плохо работал, значит. Больше теперь буду уделять внимания семье. Слава Богу за всё!

            - Ах, так?! – разозлилось уныние и послало ему лютую болезнь.

            - Больно, конечно! – застонал человек. – Но ведь в болезни Бог совсем рядом. А это – радость, ах, радость какая!

            Как на каменную стену уныние натолкнулось. Только само себе радость испортило. Точнее – злорадство. Потому что какая еще может быть у уныния радость?

Священник відходив з цього життя. Відходив у радості, немовби повертаючись на батьківщину. Духовні брати обступили його ложе. Вони почали просити його, щоб він залишив їм, як духовну спадщину, важливу настанову, яке допомогло б їм у досягненні християнської досконалости.
Він зітхнув і сказав:
-Я присвятив життя не виконанню своєї волі, а волі Божої, і нікого не вчив того, чого раніше не робив сам.
(с)

 Завидовала-завидовала поганка, что ее в отличие от благородных грибов, в лучшем случае, словно не замечают, и вот что придумала:

            «Это всё потому, что я маленькая и невзрачная! Вот вырасту большой и красивой – всем отомщу!»

            И принялась она пить дождевую воду. Пила-пила… Захлебывалась уже. Но своего добилась: стала выше самого большого белого гриба. Потом намазала ржавчиной от консервной банки шляпку, сделав ее красней, чем у самого красного подосиновика. Да еще и белыми пятнышками для пущей красоты разукрасила!

            И что же?

            Пришли в лес грибники. Собирают боровики, подосиновики, подберезовики. А как бывшую поганку увидели, то удивились:

            - Смотрите, какой мухомор! Давайте его поскорей затопчем, чтобы кто из новичков его за благородный гриб не принял!

            И затоптали, несмотря на то, что поганка стала большой и красивой.

            Ведь дело не в том, кто и каков ты снаружи, а что у тебя внутри…

Ніхто не знав, коли той чоловік з'явився в місті. Видавалося, що він завжди був там, на тротуарі найжвавішої вулиці з численними крамничками, ресторанами, модними кінотеатрами, вечірніми променадами, зустрічами закоханих.
Стоячи на колінах на асфальті зі шматочками кольорової крейди у руках, він малював ангелів і дивовижні краєвиди, де було сонце, щасливі діти, розпуклі квіти і мрії про свободу. Люди давно звикли до цього чоловіка. Дехто кидав монету на малюнок. Інколи люди зупинялися і розмовляли з ним. Вони розповідали йому про свої турботи, свої надії, вони розповідали про своїх дітей.
Чоловік слухав. Він більше слухав, ніж говорив.
Одного разу чоловік почав збирати свої речі, щоб піти з міста. Навколо зібралися люди і дивилися на нього. Дивилися і чекали."Залиш нам що-небудь. Напам'ять..."
Чоловік показав порожні руки. Що він міг подарувати?
Але люди обступили його зі всіх боків і чекали. Тоді чоловік витягнув з наплічника свої різнобарвні шматочки крейди, якими малював ангелів, квіти і мрії, і роздав їх людям. Кожному по шматочку. Потім, не промовивши ні слова, пішов.
Що зробили люди зі шматочками кольорової крейди? Хтось повісив у рамку, хтось поніс у музей сучасного мистецтва, хтось поклав у шухляду, але, здебільшого, вони забули про них.

Прийшов Чоловік і дав тобі змогу розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми шматочками крейди?
(с)