Акт відновлення української держави

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

В сучасних формулюваннях основний зміст Акту наступний. ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення незалежної Української Держави на Західній Україні. Основною метою є розповсюдження державності на всі землі України і створення повноцінної держави зі столицею у Києві. Ця держава покликана забезпечити українцям повноцінний розвиток і задовільнення всіх його потреб. Все це – зрозумілі речі, які у сучасного громадянина України не викликають заперечень. Заперечення традиційно викликає те, що союзником у ботьбі за державність проголошується гітлерівська Німеччина. На факті цього союзництва дуже часто спекулюють антиукраїнські сили, використовуючи його окремо від історичного і політичного контексту. Тож давайте розглянемо цей момент.

По-перше, Радянський Союз, який іноді зображують оплотом антифашизму, до війни на вищому рівні мав “теплі стосунки” з Гітлером. 23 серпня 1939 року під час зустрічі з Ріббентропом в Кремлі Сталін виголосив тост: “Я знаю, як німецький народ любить свого фюрера. Тому я хотів би випити за його здоров’я”. Наступний тост Сталін підняв за Гіммлера, за “людину, яка забезпечує безпеку німецької держави”. Пізніше Ріббентроп згадував: “Я почував себе в Кремлі, як серед старих партійних товарищів”.

За цими тостами стояла реальна співпраця двох режимів. Наприклад, є дані, що до 20 тисяч офіцерів Вермахту пройшли військову підготовку на радянських танкодромах і авіабазах… Німецько-радянський договір про дружбу і кордони від 29 вересня 1939 року розглядав розчленування Польщі “як надійний фундамент для подальшого розвитку дружніх відносин між народами”. Так що закидати ОУНівцям пронімецьку орієнтацію треба лише після відповідного закиду в бік СРСР… Або треба просто зрозуміти, що війна є війна. Війна, як відомо, є продовженням політики іншими засобами. А політика сантиментів не знає: в ній є лише вічні інтереси і тимчасові союзники.

По-друге, орієнтація ОУНівців на режим Гітлера була дійсно лише тактичним ходом. Дозволимо собі об’ємну цитату зі спогадів Степана Бандери. “Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготовку до дії по іншій лінії. Справжня ж самостійницька політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то й виразно проти неї”. Питання відносин між Україною та Німеччиною, за висловом Степана Бандери, “мусіло залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенности України”.

Ту саму позицію обстоював і Ярослав Стецько, який особисто виголошував Державницький Акт. “Україна була покликана сказати своє слово: вона за інший, за новий лад в Європі, лад суверенних держав на руїнах російської імперії і кожної імперії, яка б прагнула встановлятися на Сході Європи і в поневоленій Росією Азії… Якщо ж при нагоді проголошення державности… унаявниться незмінна колоніяльна політика Німеччини – тим краще для мобілізації другого – тим разом – протинімецького фронту” – писав Ярослав Стецько у своїх спогадах.

По-третє, проголошення Державницького Акту було здійснено прямо всупереч Німеччині. Якби проголошення Української Держави було на руку гітлерівцям, Степан Бандера, Ярослав Стецько і ще 300 ОУНівців не були б заарештовані гестапо 15 вересня 1941. А слідом за цим Гітлер видав наказ знищити бандерівський рух. А у пізнішому звіті про події в Україні говорилося: “Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації”.

Отже, з огляду на викладені вище аргументи, можна зробити такий висновок. Державницький Акт 30 червня 1941 року свідчить, що в тій історичній ситуації ОУН була єдиною українською державницькою силою. Тільки ОУН послідовно просувалася до своєї головної мети – створення Української Соборної Самостійної Держави (УССД). “Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї” – так говорить перший пункт Декалогу Українського Націоналіста.