Хочеться быть ветром, диким свежим ветром... вечным путешествеником
вселенной.. но невозможно раствориться в нем... Хочеться быть
солнцем... горячим, красным, желтым, ярким солнцем... хочу творить
рассветы, чтобы мной любовались, чтобы радовались мне... и уходить на
закат... далеко за горизонт, чтобы подарить утро тем, кто уже успел
насладиться ночью... но не хватит всей электроэнергии планеты чтобы
хоть на секунду стать солнцем... Хочеться быть небом, безграничным,
чистым, необьятным небом...держать на руках пушистые облака и кружить
их в небесном танце...но до него невозможно дотянуться... Хочу быть
сном, прекрасным сном... хочу давать роли, одевать маски, писать
сценарий... но сон всегда сменяется реальностью...Хочу быть силой... но
сил всегда не хватает...Хочу быть вечностью... но все в этой жизни
имеет свое начало и свой конец....
    ...мы не можем быть всем.. и все не может быть нами... Мы маленькие
вселенные, иллюзии неизвестного творца... мы движемся по кругу,
стремимся вверх... к тому, что неподвластно нам...и в безумном хаосе
мыслей и желаний сново падаем вниз... вливаемся в круговорот жизни и
начинаем все сначала... И пока будет иллюзия, пока будут силы, пока
желания бурным фонтаном будут будоражить душу, пока мысли будут
выливаться из краев реальности.... мы будем неповторимыми,
индивидуальными... мы будем творцами своей судьбы... Мы - талант..
результат неизвестного эксперемента... все вечное в нас... все в наших
руках...

/обновлено в связи с техническими неполадками/

Абизянки маи Днепропетровские, это ВАМ!!!!

Жизнь жизнью, все по полосе
любовь, улыбки, слезы, расставания...
ты как и я... мы одинаковые все
различны только местом обитания...

сотни имен, и мнений миллионы
так много лиц, их разных выражений..
возводим в небо мы высокие колонны,
колонны непредвиденных смятений.

Судьба судьбой,она подвластна переменам,
стереть все можно, даже растояния...
ты ставишь пропуски пластмассовым пробелом
рисуешь образ в голове... телосложения.

И будет день, мы взглядами столкнемся,
изменим о друг друге представление
и крепко, крепко за руки возьмемся
теперь друзья...а не привычное он-лайн виденье...

Дозволь ще раз вибачитися за все, що я тобі зробив поганого, за всі образи чи просто зіпсований настрій. Обіцяю більше ніколи не ставати цьому причиною. Хочу поставити на цьому крапку з чистою совістю. А крапка полягає в тому, що ми ніколи більше не будемо разом.

Ми маємо право ображатися один на одного, але ніхто не давав нам права знущатися. Не зважаючи на всі наші обіцянки, себе ми ставимо вище за наші почуття, на жаль, важливо для нас тільте те, щоб любов приносила персональне задоволення. З цим я ніколи не зможу змиритися.

В своєму серці я збережу лише приємні спогади, ти є моєю першою коханою і мені хочеться залишатися друзями. Може спочатку це буде важко, але я постараюся. Цього ж прошу і від тебе....

Можна завершити словами пісні:

"Только знай, что в конце пути

Ничего уже не вернуть!"

---

Датовано 27.01. 2005 р. Але це був не кінець стосункам. Далеко не кінець. Закінчились вони лише в 2007 році. Хто хоче розібратися з початку, сюди, серединка, тоді сюди. Чого це опублікував: питання, миритися після такого було помилкою, чи ні? Однозначно після цього стосунки вже не були такими щирими, але їх було шкода. Як зробили б Ви?

Ну кто придумал эти встречи?

Наверное те кто скучает за школой… и она скучает…

но скучает не за самой школой, а за собой в школьные годы…

подумать только – прошло почти 3 года…

почти 3 года как я она не шляется на гульки вместо того что б делать уроки….

почти 3 года как не смеется над школьной химичкой…

почти 3 года как не кричит «задолбала уже эта школа!»…

почти 3 года как ломает голову как бы откосить побольше денег на работе…

и уже почти 3 года как она не та какой была в школе…

 

вот и на эту встречу она пришла как на праздник незнакомых ей людей… хотя так оно, наверное, и было она их не знает… и они её не знают… это уже другие люди… и она другая…

по правде говоря, в школе её не сильно любили, у нее были друзья и это были не одноклассники, и пришла она на эту встречу на зло всем, посмотрела на присутствующих совсем другими глазами…

оказалось что в школе все намного проще было… они думали что знают её… а оказалось вовсе не так, и эта девченка уже дано перестала обращать внимание на критику, и чьи-то косые взгляды, она теперь не молчит если что-то ей не нравится и почему-то много улыбается…

сложно прийти в компашку незнакомых людей и заявить одним своим видом «Вот она я! Любуйтесь! У меня все классно, не так как было раньше.» Мне кажется у нее это получилось…

Казалось бы, всего лишь встреча выпускников…

А для нее она значила намного больше…

Весна  - это ... когда ты снимаешь кошку с верхушки дерева (при чем она даже не собираеться от туда слазить) , а вокруг пятеро котов затягивают весеннюю песню...(больше похоже на дикий ор голодных самцов)...

Весна - это... когда ты весело с улыбкой топаешь по мягкой, приятной земельке, а потом долго сидишь и отшкрябываешь какушечки (бычки.. и еще всякую гидоту)  с обуви /прийдет весна узнаем где кто срал/...

Весна - это... когда поют птички... светить солнышко... травка вылазиет.... и набухают почки... печень...иички...и т.д.

Весна - это... большая кучища оптимизма.... но иногда это кучища имеет характерный запах...)

Весна - это.. когда ты уже не можешь сидеть на месте.... ноги куда-то несут а шило в попе не дает покоя... душа хочеть любви, а попа приключений /куда бы пойти, куда бы податься, кого бы найти.. кому бы отдат**я*/....

Весна - это... когда ты допиваешь пятый литр пива.. и уже совсем не важно как далеко бежать до туалета...

Весна - это... когда ты улыбаешься на все 33 зуба.. а все думаю что ты рекламируешь вставную челюсть...:)

........Весна - это... (тут должен быть ваш вариант)....

     Не всі романтики наділені ораторським мистецтвом. А папір безпристрасно витримує на собі гіркоту печалі, шаленство радості, крижаний холод розпачу і жагу кохання. Пишу, бо нестирмний потік думок і почуттів виривається у світ, світ - такий непевний, настільки підступний, як і небезпечний. Дійсно, під оманливою зовнішньою красою ховається лукавство, підлість та невдячність. Лише душевна краса може пробудити чисті почуття. Їх можна порівняти з цвітом навесні. Ледь серце зігрівається промінням ласки, як приємна лихоманка огортає все тіло, і в один прекрасний день відчуваєш, що у серці, зраненому холодністю інших, палає вогонь кохання.

    Любов - неземне почуття, вона понад усе, це не лише переживання, це ноша, це тягар, який так приємно нести. Ти живеш вже не заради себе, твої думки полонить єдина і неповторна, метою життя стає бажання приносити радість коханій людині; ти спостерігаєш за кожним її рухом, а посмішка - це найбільша винагорода...

    Під маскою іронії і сарказму ховається чуйне та вразливе серце. Щойно відкрите для цього великого почуття воно смертельно боїться його втратити... Справжнє кохання не знає ревнощів, не шукає доказів, воно вірить і довіряє. Благаю, не зрадь...

    Адже, як квітку, кохання можна вбити, зірвавши, щоб помилуватись. А тоді викинути на край життєвої дороги. Позбавлене життєдайних соків ніжності спілкування та тепла відносин, воно, кинувши останній погляд на своє сонце, помирає тихо, без натяку на докір. Лише небо, стіни та папір стають свідками страждань.

   Вслухайся до того, що скаже тобі твоє серце. Мені не потрібно співчуття, яке тільки ще більше ранить, прошу чесності та відвертості. Кохання - це взаяморозуміння та взаємоповага. Кохання - це стан душі, коли два серця б'ються разом, коли мрії втілюються в реальність, а щастя і рай на землі так поруч.

   Моє серце відкрите і чекає на відповідь: ласку, ніжність і кохання дорогої людини чи кинжал крижаного холоду розлуки.

---

Написав таке майже п'ять років тому. Може я пророк, підкреслений абзац вже здійснився. Хто хоче почитати продовження, тоді сюди.  Чому публікую? Обіцяв собі і їй, що воно буде опубліковане. Цікаво, що би відповіли Ви?

Ти мене часто питала, за що я тебе люблю. Отже, почнемо з посмішки, перед якою неможливо встояти. Вона настільки життєрадісна, в ній переплітається радість та іронія, щастя та безтурботність. Твій сміх милозвучніший за спів солов'я, він огортає все твоє єство й мимоволі змушує посміхнутися у відповідь. Я повторюсь, але, коли я мрію про тебе, або навіть просто згадую тебе, то завжди з чарівною посмішкою на вустах…

А вуста, червоні і солодкі, як… як дві спілі вишні, своїм цілющим дотиком заживляють як тілесні, так і душевні рани. Твій поцілунок, такий ніжний, такий турботливий та полум’яний, приносить полегшення всіх страждань, прощення всіх образ, відчуття райської насолоди. Він будить шаленство пристрасті, яке переростає у нестримне бажання цілувати тебе безустанно. І цілувати всюди: і у чудового твого носика, який завжди все вивідає, і в м’якенькі твої губки, які так часто говорили: "Я кохаю тебе!", і у вушка, що все вислуховували, і у щічки твої ніжно-рожеві, які так і хочеться пощипати.

О, як приємно погладити, попестити твою шовковисту, ніжну, як у немовляти, шкіру. Вона мінлива, як і сама природа, то несе прохолоду, яка приємніша за вітерець у спеку, то передає всю теплоту, весь жар, на який здатна любов.

А як затишно мені стає в твоїх обіймах, коли рученята коханої перехрещуються в мене за спиною. Тоді всі проблеми та незгоди залишаються десь далеко позаду, нехай весь світ зачекає, бо я хочу залишатися в твоїх чуйних обіймах вічно.

Але навіть просто спостерігати за тобою, це вже щастя. Коли ти щось робиш своїми золотими рученятами, коли ступаєш своїми ніжками, коли вигинаєш свою гнучку спинку, оголюючи тендітну талію, в усіх твоїх рухах відчувається грація, сила та впевненість пантери, легкість та невимушеність лісової німфи, швидкість і точність стріли, випущеної метким Купідоном у наші серця, які тепер б’ються в унісон не для себе, а заради коханої людини, адже найбільше щастя, це робити щасливими близьких людей.

Як музика для мене звучить твій голос, із яким не зрівняється ні дзвін гірського струмка, ні щебіт пташок навесні. Він ллється так дзвінко і чисто, а, водночас, так лагідно, що бажання вслухатися в твої слова ніколи не згасне, бо вони обіцяли любити всім серцем, всією душею і тілом.

Але найбільше я люблю вдивлятися в оченята твої зеленкаво-карі, які, мов ті озерця-близнята, виблискують грайливими іскорками, які закликають до життя, до щастя, до кохання.

Саме тоді, коли слова замовкають у безсиллі досконалого виразу любові, коли нас поєднує погляд, сповнений палкою пристрастю, чистим і незайманим коханням, твої очі промовляють до мене мовою серця, мовою душі. Твої очі дають найкращі докази любові, що випливають з твого серця.

І навіть тоді, коли безжалісний час забере в мене все, що я в тобі люблю, він безсилий загасити вогонь кохання в твоїх очах. Він не спроможний змінити твоє чуйне, таке вразливе, ніжне і любляче серце…  25.01. 2004

---

От що було у мене на серці більше як 4 роки назад. Аж дивно, скільки всього змінилося від того дня. Шкода, що мінялося лише на гірше. Хочеться переживати знову щось подібне.

...нюх, нюх.... чувствую где-то рядом весна.. совсем рядом, но еще не здесь.. прячется сапака эдакая... тук-тук.. Кто там? *горлопаню*.. а в ответ тишина.. почудилося... не достучалися мысли до моей безмысленной галавешки..*чухаю затыльник* не памагает... ...все окунулось в зимнюю спячку... пара прасыпаться, вставать пара.. так нет.. прям как утром.. "еще пару минуточек.. ну еще чуть чуть посоплю..капельку...."..*и раздаеЦа дикий храп*... не.. так незя...
.....вот расстает снежочек.. и жолтенький и беленький... повылазят какушечки.. так называемые собако-котячие падснежнички и наступит весна... котики затянут песнь  громкими воплями.. исцарапают диван и остальную меблю и падут размажаЦа... хлопцы причешут гриву и эпатажно будут вилять перед весенне-свеженькими, красивенькими дамами.. *чи недамами*... дамы же снимут зимние одежды... в ход пойдут короткие юбченки..  распустят волосы, выльют на себя пару флаконов духов и будут сводить с ума галодных, весенних мужчин... с земельки повылазиет зелененькая травка и все понесуца на шашлыки.. усядуца попами на травку и будут жарить вкуснае, ароматнае мясцо и пить прохладное пиво...*патякли шлюнки*...
... солнышко, зелень, миллионы улыбок, разигравшиеся гармоны, запах мокрого асфальта, океан позитива, вкус свежеиспеченной весны... это и есть счастье.. счастье после долгой, серой зимы... после зимних дипрессий и холодов... счастье, от которого распускаються в душе цветы, цвети радости, страсти, удовольствия, теплых улыбок... цветы любви, поцелуев, желаний.. цветы, разукрашенные яркими палитрами... цветы настоящей жизни...
.........в еще не прогретой душе пробиваються сквозь холод и зимние одежды - детеныши весны...

Да, действительно так... Все мы не вечны...
Многим из нас не раз приходилось в жизни говорить подобную фразу, может и другими словами, но с тем же смыслом. А действительно ли мы в это верим?
Многие из нас теряли своих близких. И каждый из нас потерял что-то больше, чем просто человека или животное. Мы теряли часть себя. Часть души, доступ в которую имел только тот "субъект", которого рядом с нами больше нет. И больше не будет... Остается только память...
Да, это тяжело!!! Очень тяжело расставаться с человеком. К тому же если он близок... Все когда-нибудь нас покинут. И не потому, что им так хочется, а потому, что так должно быть, как бы нам не хотелось, чтоб было совсем наоборот.
Но такова жизнь. Нам ее не изменить. Она нам не подвластна.
Умирает часть души. Мы теряемся в догадках, как нам жить с этим дальше. Жалеем себя, иногда виним, но ничего не можем изменить. Даже если постараться что-то изменить, то у нас ничего не получится...
Остается память. И пока мы помним, он рядом с нами (избитая фраза, но она как никогда кстати). Нужно помнить, всегда помнить, о тех, кого потеряли, о тех, кто ушел из нашей жизни. Нужно всегда думать, что этот кто-то рядом с нами, оберегает нас оттуда, где он сейчас. Нужно надеяться, что там ему лучше. Лучше, чем было здесь...
Но всегда нужно помнить о том, что рядом еще кто-то остался. Кто-то, без кого твоя жизнь была бы еще хуже. Нужно хранить этих созданий ибо они твои личные ангелы, хоть у них есть плоть и кровь. Но они всегда тебе помогут, может не делом, но словом. Они всегда будут рядом, пока не придет их черед. Но этого ждать не нужно. Нужно всегда делать так, чтоб они были счастливы. Нужно их беречь и оберегать и тогда они будут с нами дольше...
Так давайте же беречь тех, кто нам дорог, и всегда помнить о тех, кого рядом с нами уже нет...

П.С. Возможно написано очень коряво, но по-другому написать просто не смог...

...не совсем складно... но вот такие вот мысли...

Я люблю тебя жизнь.. .а ты меня сново и сново
больно вечностью бьешь, вызываешь на бой...
не завязывай рот, дай сказать еще одно слово
дай хотябы на миг.. сполна насладиться собой...

подари мне весну, каплю дикого, свежего ветра
двери мне отвори и впусти в беззаботности рай...
я прочувствую всё... всю тебя до миллиметра
я проникнусь улыбкой...прогоню боли тысячи стай...

Крылья сна распахну...кинусь в вальс с облаками
и в мечтах растворю привкус страсти и грез
горьким ядом все травишь... накрываешь волнами...
колишь в сердце шипами от безжизненых слез...

я с земли проросту, потянусь нежно к жаркому солнцу
обниму небеса... робко к ним прикоснусь
ты возьми меня жизнь...поднеси к стальному оконцу
распахни его...воздуха дай...дай любви...
                                                               я проснусь...