Край села на околиці свище розхристаний вітер -
Він колючі сніжинки за комір кида подорожнім,
Нахиляє додолу старезного явора віти
І ламає нещадно колосся, від літа порожнє.

Лиш поскрипує явір – він досить пожив у цім вирі,
Під розлогою кроною бачив добро й лихоліття.
Сотню раз понад ним журавлі пролітали у вирій
І не менше – скидав він пожовклі на землю суцвіття.

…А цієї весни розцвіла білим цвітом черешня.
Він побачив її ген за хатою в чистім пориві
І забулось минуле – він вірити став у прийдешнє,
І в порепанім серці забилися соки грайливі.

А тендітна черешня йому посилала вітання,
Переймалася тим, що не може прилинути птахом.
Молодій, їй хотілося шалу палкого кохання,
Його мудрість пізнати під спільно збудованим дахом.

Він би радий до неї! Та, як? Вже прижився на місці,
Вже несила йому щось міняти в житті кардинально.
Хоч би що він робив – обпадає непрохано листя.
…І її пелюстки вкриють землю сльозами печально.

Не судилось. Зима їхнє щастя коротке поглине.
Кожен далі живе… Тільки доля у кожного різна.
Їм весна не зарадить. І в тому ніхто з них не винен –
Просто хтось народився заскоро… А, може, запізно…

І в коханні до тебе згораю…

Хлопчина зі школи додому прийшов,
Роззувся і ранця скидає…
- Скажи мені, братику, що це – любов? –
Маленька сестричка питає.

- Питання твоє не таке вже й просте,
Та спробую я відповісти.
Для прикладу, ти ось – цукерка крадеш
З портфеля щодня, щоби з’їсти…

І я все це знаю, і бачив не раз,
І чув, як скрипіла підлога…
Та тільки щоразу, полишивши клас,
Ховаю цукерка нового!

Вона була… Метеликом прозорим,
Влетівши, примостилась на плечі,
І довгих літ не стало. Ніби вчора
Я знов не зміг заснути уночі.

І в промені прийдешнього світанку
Я пригадав ті роки, що пройшли.
Бажання, а можливо й забаганки,
Давно осіннім цвітом відцвіли.

А я чомусь боявся ворухнутись,
Вслухаючись у шелест ніжних крил…
Минуло все, бо мусило минутись,
Рожеве зникло марево вітрил.

Поглине день те відчуття шалене –
Можливо спав, можливо марив я.
… Вона таки приходила до мене –
Давно забута молодість моя!

13.09.13

Що ж, вітаю, осене! Вітаю!

Знову ти ввірвалася дощами

У життя, наповнене до краю

Світлими і сонячними днями.

Все-таки ти літо поборола,

І були даремні сподівання…

Та скажу «на вушко» - ти ніколи

Не здолаєш справжнього кохання,

Бо воно цвістиме теплим літом,

Тихим вітром, співом солов’їним;

В серці розпускатиметься цвітом

І не зникне з клином журавлиним.

А ти можеш, осене, вітрами

Завивати скільки заманеться –

Веселковий міст поміж серцями

Ні на мить від бурі не здригнеться.

Тож вітаю, осене… Вітаю!..

Хоч товаришуєш ти з журбою,

Відкриваю душу… Я ж бо знаю –

Час прийде прощатися з тобою.

18.10.13

(На фото - мій брат біля тих самих кленів. с. Чеснівка. Вінниччина)